ІЛЮЗІЯ КАДРУ

Другові Петру Кулинцю

Душа завмирає, як бачу кіно

Із юності. В кадрі – артисти,

Яких вже між нами немає давно...

Живі ж – наче тліюче листя…

Такі вже підтопані, немічні вкрай:

З ціпочком, а то й нерухомі…

Душа цепеніє, як бачиш екран

І їх, невлаштованих, вдома.

Ілюзія кадру. Зупинена мить.

Із сумом у зеркало глянеш:

Те ж тліюче листя, зів’яле – і ми,

Хто завжди по той бік екрана.

Нікому не хочеться, дійсно, старіть.

Але ж не відміниш закони природи.

Хіба що в кіно можна кадр повторить,

У кадрі – увічнити вроду.

Душа завмирає: це – ми і про нас,

Як в них, у сьогоднішніх, теж ми…

Спасибі кіно за збережений час.

За те, що так серце бентежить.

Хай іншої юні сьогодні пора,

Та наше кіно відбулося.

Ми – ретро. А кіноекран

Не хоче в це вірити й досі.

Які ж ми красиві на нім, молоді,

Зостанемось, хай ілюзорно,

Такі, як артисти, відзняті тоді.

Спасибі за показ повторний.

Душа завмирає: вдивляюся знов

В обличчя знайомих артистів.

З далекої  юності –  наше кіно.

Бентежне – у час падолисту.

Іван Левченко, першодрук, 29 листопада 2012 року