Іван Левченко
Співцеві від життя Василю Ковтуну
Дві години ще до свята.
В мене гості дорогі
Кажуть – час ефір вмикати:
Буде Путін всіх вітати,
Бій курантів буде й гімн..
Хоч би що в житті змінилось –
Розкриваємо роти:
Що там скажуть їхня милість?
Влада знову подружилась –
В ногу маємо іти.
Правда, є проблеми з газом…
Тисне візовий режим…
Не біда – лиш бути б разом:
Йти одним дорогоказом
І під проводом одним.
Будем в Митному союзі.
І товар наш піде скрізь.
Дублікат ми Білорусі.
Ми – Росії любі друзі,
А в Європу – то колись.
Так для чого ж городити
Двадцять літ було город,
Щоб у приймах знов ходити?
Хоч, здавалось, ми у світі
Відбулися, як народ.
Ачи все перезабули,
Чи воно отак зручніш,
Як було колись в минулім:
Все – Москві, а решті – дулю,
І спасибі, що не гірш.
Бо ще є голодомори:
Геноцид і Соловки…
По-російськи знов говорим.
А хто ні, той дуже скоро
Позабуде – хто такий…
Боже мій, яке болото!
У якому ми багні!
Та дружити я не проти.
Буть хохлом, чиїмсь холопом –
Це вже – вибачте мені!
Як дожить тієї миті,
Чи настане той момент,
Що ми будем дорожити
Тим, що буде говорити
Український президент?
І звучати слово буде
По-вкраїнськи, не інак.
Нині лиш російське всюди.
Україна ж наче, люди,
А в ефірі – чужина.
Навіть пісня наша – диво,
І це визнав цілий світ,
Жде у черзі сиротливо.
Скрізь зате – чужинські співи
І далеко не нові.
А душа чекала свята.
Та дарма. Отож пора
Знов з нуля нам починати:
Українців гуртувати
Задля їхнього ж добра.
Звідки ми? І хто ми? Й де ми?
Рік новий – біда стара:
Не цінуємо своє ми.
Де не кинь – суціль проблеми.
Не проснулись.
А пора!
Іван Левченко, першодрук, 1 січня 2013 року
Немає коментарів:
Дописати коментар