Іван Левченко
Зупиніть його, мамо, бо хлопець
нівроку!
Розпакуйте сакви і натільник
порвіть…
Він – гарячий такий і такий
синьоокий.
Він послухає Вас. Зупиніть.
Зупиніть!
… Мати сина у путь виряджала як
мати.
І зібралась рідня. І зійшлось
півсела.
"Ти ж, синочку, гляди – не
лінуйся писати.
І частіше пиши", – вже в
сльозах додала. –
Теє море мені буде снитися, сину.
Може б, ти передумав – зостався
таки?
Ти ж у мене один. В цілім світі
єдиний –
Синьоокий такий і гарячий
такий!"
Він втішав, як умів: то, мовляв,
забобони...
На те юність і є, щоб стихію
скорить!
… В далину стукотять за вагоном
вагони.
На пероні одна тихо мати
стоїть...
Море різним бува, мамо-ненечко,
різним:
Тихе-тихе – то штиль. А як
піниться – шторм.
Я ж казав – зупиніть, а тепер уже
пізно:
У відкритому морі не спинить
ніхто!
І такі відчайдушні – курсанти
всі, мамо.
А один – несподівано – випав за
борт:
Змило хвилею вмить. І на дно –
наче камінь:
Мамо, море – робота. Важка – не
курорт.
А Ваш син – він те бачив: меткий
він на око.
А вода крижана – до кісток
пропіка.
Ще й туман. І той шторм – чорний
вітер жорстокий.
Двоє морем пливуть... Чайка – сина
рука.
Як Вам спалось тоді? Як сміялося,
мамо?
В рамці – лист нагородний. Утішні
слова.
В вікна стука зима. Та такими
вітрами,
Що до часу сріблиться у вас
голова.
Так велося: біда йшла укупі із
лихом:
Син із морем прощавсь – креслив
долю нефрит.
І до Вас, як не марив, не зміг,
не доїхав.
І крізь марення "Мамо!"
неслося у світ…
Ми ховали його. Вас утішить не
вміли.
Гайворонням упали грудки до
труни.
Якщо світ наш гіркий називається
білим,
То як зветься отой, де вікують
сини?
Але хто ж нам пораду дасть, мамо,
у тому,
Як спинить відчайдушних, гарячих
таких?
В мене син підроста. Знаю –
вирушить з дому.
Бо від долі нема, як на двері,
замків.
Іван Левченко, з книги
"Мигдаль на руїні",
Севастополь, 2003 рік
Немає коментарів:
Дописати коментар