Ювілейна учта

Іван Левченко

Коли ще запрошують, значить потрібен.

Звичайно, приїду – немає питань.

Живем в однім місті. Насправді ж: осібно

Свої доживаєм не кращі літа…

Але, вибачайте, не хочу про те я,

Що доля нещадно розкидала нас...

Як добре, що є ще якісь ювілеї,

І наші в довідниках є імена!

Ну от і зустрілись – немов не прощались:

Обійми і радісний блиск ув очах.

І порох ще є, та немає запалу.

Як листя осіннє, зізнання гірчать:

– А, той ще живий... А того вже немає…

Не пенсія – сміх: на життя не стає.

… Іду після зустрічі –  серце ридає:

Не знаю, чим втішити серце моє?

А може, й не треба – хай серце поплаче:

Є в кожного часу веселе й сумне…

Коли ще запрошують, певно, щось значим.

А як перестануть, тоді вже – кінець.

І то не біда, що не стали багаті,

Що нашої осені лист обліта…

Спасибі, що кличете, друзі, на свято.

Дай, Боже, здоров’я – на довгі літа!

Іван Левченко, з книги "Заберу тебе в сон",

Севастополь, 2012 рік