Здрастуй!

Іван Левченко

              Землячці Лідії Дмитренко

Яка ж красуня ти була:

Таких не скажеш, що багато!

Найкраща дівчина з села…

А як тепер тебе назвати?

Не повертається язик

Сказать за внуками – бабуся…

Але не будемо про вік.

Я,  як у юності, звернуся:

Моя… О, Господи, та ні!

Тоді я просто мовлю: "Здрастуй!"

Звалюсь на голову, як сніг,

Що вже й на скроні встиг упасти.

І Ти, і Ви замерехтить,

Сльоза чи сніг зволожить очі...

Усе віддав би за цю мить…

Проси за неї, що ти хочеш?

Їх, як сніжинок, запитань

Про те, що є, що не збулося…

Та, Боже мій, які літа,

Я пам’ятаю все і досі –

І нашу кладку за селом,

Шовкові трави за рікою.

Шістнадцять років нам було,

Нема – майнули за водою. 

Хіба хто знав, що то навік,

Коли ми в  юності прощались…

Не повертається язик,

А от зустрілися на старість…

І тільки погляд, як тоді –

У травах тих, в цілунках любих.

Вуста солодкі молоді.

Тепер – терпкі пошерхлі губи.

Вони тобі й мені гірчать.

Ми ними тулимось, як діти.

Як добре – вміємо прощать.

Як пощастило – долюбити.

А ті он двоє, ти погляь:

Про нас про двох щось там шепочуть…

Дай Бог їм щастя! Сніг кружля

І нам обом воложить очі.

Іван Левченко, першодрук, 3 лютого 2013 року