ЗОЛОТА СИМФОНІЯ ПЕКТОРАЛІ

Борис Мозолевський

1

 Грім стихав за далиною,

 Зашерхав на глині.

 Окрай балки Хоминої

 Паслись коні гливі.

Де не візьмуться грифони!

 Впали, ніби кара!

 Та й накинулись на коней -

 Що не кінь, то й пара.

Б’ють крильми – жалю немає! -

 Ще й ревуть жахливо.

 Що один хребет ламає,

 Другий б’є в загривок.

Згасло сонце. Морок ночі

 Все навкруг поглинув.

 Наче сливи, кінські очі

 Падали у глину.

А за північ над степами

 Зайнялося світло:

 У яру між черепами

 Папороть заквітла.

2

 Світе мій щирий, який ти чистий!

 Світе прозорий, який ти гожий!

 Хочеться ноги в росу вмочити

 І цілувати ув очі рожі.

Світе мій дивний, світе казковий! -

 Від повноти аж вгинається обрій.

Чи, може, кінь загубив підкову,

 Чи світить місяць к годині добрій.

Буйно огудина переплелася.

 Квіти медами течуть із огудини.

 Світе, оспіваний перепелами,

 Жайвором, горлицями, сорокопудами, -

Сяй і слався, наш добрий світе,

 Небо своє прихили над нами!

 Ми твої паростки, ми твої діти, -

 Будьмо ж не пасинками, а синами!

3

 Облишмо чвари: настає наш час.

 Закличмо тільки Гестію у свідки.

 Сьогодні найсміливіший із нас

 Піде шукати папороті квітку.

Хай це вбрання із білого руна

 Йому в дорозі буде як молитва.

 В грифонах даль, і виє звірина,

 А треба йти, бо світу треба світла.

 Ревтиме вій, манитиме мана,

 Ще й рідний брат гостритиме сокиру.

 Постануть стіни і рови без дна, -

 Та треба йти, бо людям треба миру.

І раптом він до квітки не дійде,

 Знеможе, схибить, звабиться, жахнеться, -

 Шекспір своїх сонетів не складе,

 Й Гагарін із орбіти не всміхнеться.

Готуйте ж сир, іпаку і кумис!

 Готуйте душі про добу новітню!

 Нехай легким обранцю буде спис,

 Він все пройде і принесе ту квітку.

І зійде сонце! І відступить ніч.

 І дощ напоїть землю неполиту.

 І птиці розлетяться вусебіч,

 Любов і мир повідуючи світу.

ЕПІЛОГ

Пройшли шляхами ураганними,

 Звели із попелу життя.

 А степ все світиться курганами

 Й не дозволяє забуття.

І в незатишному сім світі

 Тим на землі щасливий я,

 Що в золотому верховітті

 Зоря лишилася й моя.

Люблю тебе, гіркий мій степе,

 Солончаки та полини!

 Як раптом зможу жить без тебе,

 Мене навіки проклени.

Понад громами і органами

 Новий заходить буревій.

 А ти зориш мені курганами,

 Як тиха ласка із-під вій.