ДУША ВОСКРЕСАТИ ВЖЕ ЗВИКЛА

 Наталія Крісман

Ввійди в мою душу! Вона ж бо – мов дерева тінь,

 В якій Ти у спеку знаходиш жадану розраду.

 Забудьмо печалі, слід зрад залишився позаду,

 Давай милуватися разом ясним зорепадом,

 Купатися в росах, вдихаючи дикий полин.

 Злітаймо у небо! Не нарізно – спробуймо вдвох,

 Тримаючись тільки за руки чи крила незримі.

 Я – вітер у полі, я – воля Твоя незборима,

 Я – музика сфер, що Ти виплеснеш завтра у риму,

 Я - сон просто неба, що тихо нашіптує Бог.

 Зцілю Твоє серце пречисто-цілющим дощем,

 Що рани минулих утрат і печалей всіх змиє.

 На наших стежках вже зневір не клубочаться змії,

 Не Ти і не Я, бо віднині у Всесвіті МИ є -

 Готові до злетів, нових перероджень й прощень...

 Я вірю - є МИ! Бо у ВЧОРА – зачинені вікна,

 Вітрища сум'ять у які не навіють жалів.

 Тягар від розлук, що минули, давно перетлів,

 І я, мов землиця в одвічному прагненні злив,

 Чекаю на весну…

 Душа воскресати вже звикла!