Дмитро Борзаниця
Пустіють хати на
селі,
Поволі тихнуть
солов’ї.
Не ходить казка
по лугах,
Ставки міліють по
ярах...
І я іду услід за
ними,
За провожатими
моїми,
Кудись в минуле
назавжди.
Майбутнє, ти мене
не жди!
Хіба залишиш для
прийдешніх
Мого дитинства
кольори:
Луги, ліси,
червоні вишні,
І саги, видні
ледь згори...
Тоді я розчинюсь
в повітрі
І десь в
тридцятому столітті
Віддам нащадкам
рідну казку,
Магічну
українську ласку.
Хай їх огорне і
пригріє,
Як мати, ніжністю
зігріє,
Дитяче в руки
візьме серце
І дасть йому нову
надію...
Немає коментарів:
Дописати коментар