Дмитро Борзаниця
Неначе річка швидкоплинна
Тече життя у небуття.
Людина прагне на цім світі
Нащадкам залишить знання.
Живуть і досі вічні теми,
А з ними і її вірші.
Вірші про любу Батьківщину,
Про поклик рідної душі,
Яка існує без народу
В далекій дикій чужині.
Яка на припічку в хатині
Ледь жевріє на самоті.
Здавалося б: і що їй треба?
-
І слава є, і визнання.
Потрібна лишень рідна мова,
Це є найбільше здобуття.
Потрібна солов’їна пісня
Зрання в вишневому садку,
А ще – зозулине кування:
Ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку.
Казала Леся: слово – зброя,
Найголовніша, визначна.
За рідне українське слово
Боролася весь вік вона.
Життя, прожите недаремно,
Не зникне в пам’яті
людській,
Не зникне й Леся Українка.
Цей вірш присвячується їй.
Немає коментарів:
Дописати коментар