ОСТАННЯ ЛЮЛЬКА (Повна Версія)

      Михайло Винницький

Передмова автора

Козаччина – одна з найяскравіших сторінок нашої історії. Епоха славного лицарства та незламності духу цілого народу.

І до нині український степ прокидається від гучного грохоту козацьких литавр та здригається від грому бойових гармат. Тремтить під копитами баских коней та стогне від навіженого їх галопу. Згадує смертельні герці відчайдухів та прислухається до тисячоголосого передзвону гострих шабель. З нетерпінням чекає повернення тих часів, коли буйні чубаті голови знову принесуть дух свободи. І ніколи не забуде вибілених на сонці козацьких кісток, якими густо засіяний кожен клаптик рідної землі.

Козацтво, зароджене в самому серці знедоленого люду і виплекане в стражденних душах цілих поколінь, стало справжнім рятівником та спасителем України. І зась було ненаситним зайдам до земель наших, дарованих нам самим Господом Богом, до їх молочних рік та медових берегів… Ніхто не зміг знищити українського волелюбного духу та здолати його опору: ні віроломна царська Росія, ні повна гонору панська Польща, ні могутня Османська імперія. Козаки впродовж кількох століть творили історію України: провадили безперервні війни за незалежність, оберігали рідні землі від посягань загарбників та відстоювали право народу на його самобутність.

Найбільш кровопролитними були війни з польською шляхтою, яка «вогнем і мечем» ішла розширювати свої володіння. Тоді піднімалась ціла Україна, спалахували грізні повстання, зароджувалися національно-визвольні рухи: «Коліївщина», «Гайдамаччина»... Таке протистояння дорого обходилось обом сторонам, але Україна, на чиїх землях точилися ці війни, терпіла найбільше.

Не менш жорстокими були татарські набіги: горіли села,  гинули люди, полонених гнали в неволю. Але народ в боргу не залишався. Козаки Дніпром на своїх легких чайках, які місцями перетягували суходолом, виходили в Чорне море, добиралися до берегів Криму та Туреччини і там нищили ворожі арсенали, громили фортеці, берегові укріплення, топили бойові кораблі. Після таких рейдів турки не швидко приходили до себе і ще довго не могли зібратися з новим походом на Україну.

Нерідко турецький флот уже очікував козаків на морі. Тоді зустрічі з ним переростали в запеклі битви. І хоч важкі гармати  галер були надзвичайно загрозливими для чайок, козаки ніколи не втікали з поля бою. Щоб уникнути гарматних обстрілів вони маневрами затягували час до ночі і лише потім бралися за штурм галер. Запорожці уміли ще до початку штурму схилити бій на свою користь. Для цього, користаючись темрявою, найсміливіші підпливали під борти галер, обліплювали їх клоччям і підпалювали. Ці витівки козаків діставали зухвалі назви: «розкурити люльки», «пустити півня»… І коли в темноті вогонь охоплював галеру та сіяв паніку і страх серед розгублених турків, чайки стрімко кидалися на абордаж, винищували команду, звільняли гребців-невільників, а саму галеру топили. Такі несподівані дії паралізували ворога, позбавляли його взаємодії і змушували рятуватися втечею. А коли козакам вдавалося підпалити одночасно кілька галер, турки зазнавали нищівної поразки. Перемога запорожців ставала справжнім тріумфом. І так бувало не раз…

Іноді «розкурена люлька» була фатальною для самих сміливців і ставала для них «останньою люлькою» в житті та загальна ціна перемоги вартувала того, а самопожертва і слава для козаків були найдорожчими…

На жаль ця яскрава доба нашої історії несправедливо забута. І щоб пробудити інтерес до неї автор пропонує Вашій увазі життєвий шлях свого героя, характерний для багатьох людей того часу, який може зацікавити читача від наймолодшого до найповажнішого віку

.

ОСТАННЯ ЛЮЛЬКА

Частина І. Спогади

     ДИТИНСТВО

Вже сонечко вкладалось спати,

Притихли діти коло хати,

На призьбі[1] дід  Максим сидів

Та слухав чародійний спів.                     

Вертались до села дівчата,

І як їм було не співати

Як руки, стомлені у полі,

Тягнулись до життя, до волі,

А мрії, вигадані в сні,

Переливались у пісні.

Коли дівочий спів пригас,

Почувся мелодійний бас –

Тепер в сумний до болю спів,

Вливались душі парубків.

Співали так, що дід заплакав,

Бо сам колись був неборака[2],

Таким же юнаком убогим,

Що жив, як липка[3], близь дороги,

А гіркі сльози в цих піснях –

Це був його життєвий шлях.

Своє дитинство пригадав:

Як на коні з лози[4] скакав,

Сам по собі, цілими днями,

Зазви́чай босими ногами,

Як мама з поля приходила,

Його побиті ноги мила,

Після вечері спати клала,

Свої пісні йому співала.

І тепло було відчувати,

Як ніжно цілувала мати.

А він, як тільки засинав,

На справжнього коня сідав,

Як змій – баского, вороного,

Що більш ніхто на мав такого,

І тим конем на всіх вітрах

Літав, неначе вільний птах.

А вранці так хотілось спати,

Що не могла збудити мати…

             ЦВИНТАР[5]

Дитинство швидко проминуло

І щезло так, ніби й не було.

Спочатку мати відійшла –

Похоронили край села

На цвинтарі старім розлогім,

Що підступався до дороги.

Той цвинтар, ще з дитячих літ,

Закарбував у нього слід:

Якось запізнювалась мати,

І він вже змучився чекати –

Ноги самі по собі йшли,

Його на цвинтар привели,

До найріднішої могили,

Де його бабцю схоронили.

Він пам’ятав її стареньку,

Любив, неначе рідну неньку,

І з мамою сюди ходив,

В бабусі прощення просив,

А мама сльози проливала

І чогось Господа благала …

На цей раз мами не було́ –

Мусів вертатися в село.

Та враз насупились могили,

Зловіще небо хмари вкрили,

Довкола зовсім потемніло

І мале серце затремтіло.

Тривоги вітер злий додав,

Який на сосни раптом впав,

Розлючено, з такої сили,

Що старі сосни заскрипіли.

Тоді відчув він перший страх –

Підступний, наче хижий птах…

Ледве добрався до села,

А мама хворою злягла.

І більше з ліжка не вставала,

А на весні її не стало…

І ось він знов на цвинтарі.

Незнані сили на горі

У нього маму відібрали

Між старих сосон поховали.

Він не забуде ту хвилину,

Як маму клали в домовину:

Псалми читали в псалтирі[6],

Дзвонили в дзвони дзвонарі,

А біля свіжої могили,

Труну наспіх заколотили,

«Вічную пам'ять» заспівали

І в сиру землю закопали…

Його найкращу рідну маму

Навіки положили в яму…

   НАЙМИТ

Потім прийшлося йти, блукати,

Лишити все, позбутись хати,

По наймах сироті ходити

І під відкритим небом жити…

Він милостині не просив

І хліб свій чесно заробив –

Брався до кожної роботи:

Копав город, ходив полоти,

Підпаском[7] був, носив дрова,

Без діла не сидів в жнива,

Громадив сіно, жито жав,

На господарці помагав,

Як треба – наносив води,

Дітей приглянув від біди –

Руки потрібні були всюди

І йому дякували люди…

Поміж людей був його світ:

Часом покличуть на обід,

Або в дорогу щось дадуть –

Благословлять у «добру путь»…

І він ішов, гнаний вітрами,

Самітній сирота, без мами,

По бездоріжжю: в сніг, болотом,

Та замерзав під чужим плотом…

Все далі, по чужих дворах

Лежав його Чумацький шлях[8],

Гірко стелилася дорога

Та гріх було гнівити Бога –

Він виріс в легіня[9] такого,

Що не боявся вже нічого.

Найбільше він коней любив

І завжди з радістю служив

Там, де були прекрасні коні,

Бо на коні він, як на троні,

Ще з перших малолітніх снів,

Неначе вільний птах летів.

Любив свою сирітську волю,

Не нарікав на прикру долю

І хлопця, сповненого сил,

На службу сотник запросив.

Тримав він ко́ней верхових,

Справжніх козацьких, бойових –

Табунщика для них шукав,

Щоб той за ними доглядав.

Він взявся за любиму справу,

Мав цю роботу за забаву –

Табун для нього рідним став,

Погляду з нього не спускав.

Собі ж коня вибрав такого,

Як колись мріяв,  вороного –

Найкращого у табуні,

Прудкого, як в дитячім сні.

Тепер на ньому він скакав,

За ним табун покірно мчав

І сталося найбільше з див –

Він жив життям, яке любив…

  УТОПЛЕНИК

Якось під вечір, над рікою,

Він гнав табун до водопою –

Під скелями вода кипіла,

І несла в вир[10] дитяче тіло.

Розбурхана нестримна сила,

У вирі тіло закрутила

Та потягнула за собою

І вже накрила під водою.

А він щодуху верхи мчить,

Задумався лише на мить,

І скочив на льоту з коня,

Так, ніби це робив щодня,

Та з кручі птахом полетів,

Без стра́ху, стрімголов поплив

До того місця, де востаннє,

Крутилось тіло бездиханне.

Вир і його вхопив кліщами,

Тягнув в глибінь своєї ями…

Та цю ріку він добре знав,

Як риба плавав і пірнав.

Воду любив, без міри щиро,

Міг вибратись з любого виру.

Йому б лиш тіло відшукати,

А там, вже зможе раду дати.

І раптом серце затремтіло –

Таки знайшов дитяче тіло.

Схопив, до себе притягнув,

На мить життя в ньому відчув.

Радість додала більше сили –

Він витягне його з могили.

Декілька поштовхів ногами,

Щоб вирватись з страшної ями,

А потім вільною рукою,

Що було сили, під водою,

За течією відпливав,

Де вир його вже не дістав.

Нарешті можна випливати,

Молився лиш, щоб Божа мати

Вернула до життя дитину,

Не дала хлопцеві загинуть.

Стрімко до берега доплив,

На березі коня зловив,

Хлопчину, наче жабеня,

Впоперек кинув на коня,

Миттєво ззаду нього сів –

І кінь стрілою полетів.

Поки дістались до села,

Гонитва хлопця розтрясла

Так, що вода хлинула з нього,

І хлопчика, уже живого,

Табунщик людям передав,

А сам до табуна помчав.

               СОТНИК[11]

Тоді Максим гадки не мав,

Кого від смерті врятував…

Табун знайшов біля могили[12],

Звідки татари приходили –

Наші закляті вороги,

Що нишпорили навкруги.

Докупи всіх коней зібрав

І в рідний степ з ними помчав.

Біля Трипільської загати[13]

Взявся багаття розкладати.

Невдовзі ватра вже горіла,

Тепло зморило юне тіло –

Ліг горілиць, заплющив очі

І опинився в чарах ночі…

Нестерпно пахли дикі трави,

Місяць згори світив лукаво

І тисячами голосів 

Цикади[14] розливали спів.

На другий день, з самого ранку,

На межі ночі та світанку,

Тупіт почув, з боку села,

Звичка його не підвела –

Завжди спав вухом до землі,

Чув навіть шорохи малі.

А тут стрімкий галоп коня,

Що нісся, ніби навмання.

Та поки тупіт наближався

Максим уже не сумнівався,

Що хтось його в степу шукає

І степ цей, видно, добре знає.

І справді, між високих трав,

Вершник стурбований скакав.

Може з’явилися татари?

Чи з ляхами[15] почались чвари?

Що сталося? – Максим не знав

Та раптом сотника впізнав,

Що мчав на буланім коні,

Своїм найкращім скакуні.

Він зліз з коня перед Максимом,

Обняв, назвавши своїм сином,

І шапку скинув перед ним –

Віри очам не йняв Максим.

– Ти мені сина врятував,

Тебе, мабуть, сам Бог послав.

І чувся в сотника словах

Недавно пережитий страх.

Із цих скупих та щирих слів,

Максим нарешті зрозумів,

Що він спас сотникові сина,

Що це була його дитина.

     НА НАУКУ

І з того часу все змінилось,

Максимові таке й не снилось:

Сотник його до себе взяв

Та залучив до інших справ.

– Ти, бачу, хлопець не простий,

Годі тобі коней пасти,

Наймитувати по дворах,

Пуститися на такий шлях.

Хіба ти з рабських поколінь?

Шаблюка гостра, добрий кінь –

Ось твої справжні побратими

Та воля, що за неї гинуть.

Я приглядався за тобою,

В твоїх очах нема спокою,

Ти вожаком був в табуні,

Між ко́ней жив, неначе в сні.

Твоя стихія – степ без краю,

Де з вітром козаки[16] гуляють,

Що віддались на волю Бога

І не бояться більш нічого.

Ти теж вродився козаком

І гідний бути ватажком,

А за сміливість і відвагу,

Здобудеш славу і повагу.

Данилко мій, мов цуценя,

До тебе горнеться щодня

І мріє швидше підрости,

Зробитися таким, як ти.

Я його в Київ відправляю,

По-батьківськи переживаю,

Тому прошу тебе, Максим,

Може поїдеш разом з ним?

Данилко буде в бурсі[17] вчитись,

А ти за ним будеш  дивитись.

У Києві вас прийме Гнат –

Для мене він, як рідний брат.

Колись давно, ще молодими,

Ми з Гнатом стали побратими

І потім довгих двадцять літ

Для нас був спільним цілий світ.

Гнат був безстрашний забіяка,

Гульвіса добрий і рубака,

Шабля в його руках співала,

Нікому спасу не давала.

Та в Києві поважним став,

Бойову школу заснував,

В ній фехтування викладає,

Мистецтву бою джур[18] навчає.

Поступиш в школу мого Гната,

Не доведеться там скучати.

В школі наука нелегка ́́́́́́–

Та зробить з тебе козака.

              СТОЛИЦЯ

І ось, нарешті, він в столиці,

На пагорбах церкви, дзвіниці,

Промінням золотим горять,

Розносять Божу благодать.

Довкола мури, міцні брами,

Палаци в розкоші, мов храми,

Усе вражало красотою

Та духом, сповненим спокою, – 

Золотий Київ. І над ним –

Ні хмарки в небі голубім.

І школа джур його вразила

Та несла в мріях, мов на крилах.

Тепер єдину мав турботу,

Не шкодував ні сил, ні поту,

Здолати всі ази[19] навчання,

Стрільбу, бої та фехтування

І справжній бойовий гопак[20],

Де руки, ноги та кулак

Успішно заміняли зброю,

Придатну для любого бою.

Цим мали всі оволодіти

І джури, мов великі діти,

Навчались жити в дикім полі,

Цінити дух святої волі,

Не відступатись від мети,

Коня, як брата, берегти.

Стерном[21], вітрилом управляти,

Диких тарпанів[22] об’їжджати,

Мовою звуків говорити,

Щоб ворога перехитрити.

І він, неначе вовченя,

Теж гартував себе щодня:

Коли стріла в нього летіла –

З конем зливався в одно ціле,

В хвилі Дніпра стрімкі, могучі –

Пірнав з конем з любої кручі.

Міг на скоку́ коня догнати,

І в гопаку кількох здолати –

Мабуть, іще з дитячих років

Та перших малолітніх кроків

Прийшла до нього така сила,

Що чудеса в ньому творила….

Та пролетів час навчання́,

Тепер він вільним був щодня,

Блукав охоче  по столиці,

Радо заходив у крамниці[23]

І милувався видом зброї,

Добротної  та дорогої.

Тоді він забував про все,

Не відчував, як час несе,

Ходив по березі Дніпра,

Згадував сотника Петра

І тішився, що той знайшов

У нього в жилах гідну кров,

Та розпізнав його натуру,

Відправив вчитися на джуру.

    ДОДОМУ

Коли ж приходила неділя,

Або було якесь дозвілля,

Данилка забирав Максим,

Їхав за місто разом з ним

І там, навчав його усьому,

Щоб той, як ве́рнеться додому,

Міг на леваді[24], коло хати,

Своїм домашнім показати,

Що він не писар, не бурсак,

А справжній лицар і козак.

Швидко минули ці два роки,

В Данилка скінчились уроки

І він щодня питав у Гната,

Коли вже будуть від’їжджати?

Максимові також самому

Мерщій хотілося  додому.

І Гнат, відклавши купу справ,

Коней на ранок осідлав,

Взяв козака на допомогу

І разом рушили в дорогу –

З Петром побачитись кортіло

Та завжди було якесь діло…

         ЗНИЩЕНЕ СЕЛО

Три дні весело бігли коні,

Під вечір сутінки червоні,

Згустилися на краю неба,

Напевно, визначитись треба:

Чи це так сонце догорало?

Чи у степу якась заграва?

Піднялися на край могили, –

А в далині вогні горіли.

Війнуло холодом тривоги

І вони з’їхали з дороги.

Та вирішили не спинятись,

А ближче байраків[25] триматись.

Проїхали ще з дві години,

Вже місяць побілів над ними,

Скінчилось царство диких трав,

Помалу день в права вступав.

Врешті добрались до села –

Жахлива дійсність їх ждала:

Церква зруйнована стояла,

Місцями тліла, догорала,

Обвуглені оселі всюди,

Під ними обгорілі люди.

Все, що могло – усе згоріло,

Порубане дитяче тіло

Лежало на краю дороги,

Ніби чекало допомоги,

А поряд вірний пес сидів,

Очей з дитини не зводив.

            ТАТАРИ

Через село пройшли татари,

Це були справжні яничари[26],

Жорстокою була орда[27],

За нею завжди йшла біда –

Палили села, грабували,

Людей в неволю забирали

І на теренах України

Лишались сльози та руїни.

А ті, хто зброю міг тримати,

Втікали в степ, кидали хати

Та відчайдушно в бій ставали

Проти ворожої навали.

Згодом зливалися в загони,

Застави ставили, кордони,

І так, на берегах Дніпра,

Гуртуючись не від добра,

Завзята молодь, старожили,

Січ[28] знамениту заложили.

Тепер на Січ, з усіх усюд,

Стікався посполитий люд[29],

Якому дух святий свободи

Боги́ заклали від природи.

Гнат Січ козацьку добре знав –

Колись з Петром козакував.

Та не було часу зітхати,

Біль не верне рідної хати

І подорожні пліч-о-пліч,

Поспішно рушили на Січ.

         УКРАЇНА В ВОГНІ

На Січі теж була тривога,

Бо залишилась лиш залога[30],

А основні козацькі сили

В похід поляки запросили –

Москву задумали провчити,

Свого царя їм насадити.

Татари взнали цю новину

Та й кинулись на Україну…

В дикім степу без охорони,

Орда минула всі кордони,

Розсипалась по цілім краю,

Безкарно свій ясир[31] збирає –

Жене нещасних Чорним Шляхом[32],

Земля наповнилася страхом.

Відкритий степ, як на долоні,

Скажено мчать ногайські[33] коні,

Стогне земля, всіма забута,

В обіймах ненаситних спрута.

Стікає кров’ю Україна…

Яка була її провина?

І чому мусіли терпіти

Її малі безмовні діти?

Даремно люди голосили,

Не було поряд тої сили,

Щоб о́рди тисячні спинити,

Та люд хрещений захистити.

І навіть січова залога

Тепер надіялась на Бога,

Що здобичі буде багато

І Січ не стануть штурмувати.

Убитий звісткою такою,

Не рвався Гнат більше до бою,

Тепер він достеменно знав,

Що побратим його пропав.

         ДОРОГА НА СІЧ

Давно вже сонечко зайшло,

Втопилось в сутінках село,                            

Місяць на землю срібло лив,

А дід на призьбі  все сидів.

І спогади, як солов’ї,

Плели мережива свої,

А мрії хтозна де блукали

Та радість в юності шукали.

Так добре було коло хати,

Що не хотілося йти спати –

Думки несли його на Січ

В далеку, незабутню ніч…

І після довгих лихоліть,

Донині в пам’яті стоїть,

Той лабіринт[34] між островів,

Який на Січ його привів.

Лимани[35], плавні[36], рівчаки,

Вели́ до ста́рої ріки,

Що відділилась від Дніпра

Та була йому, як сестра.

Дніпро поїв її водою,

Вона ж, у пошуках спокою,

Ніби долаючи свій страх,

Ховалася в очерета́х.

На цьому ста́рому річи́щі[37],

Де думалось лиш вітер свище,

Поміж дубовими лісами,

Яругами та байраками,

Скривався острів Базавлук[38].

До нього сотні тисяч рук,

Тягнулися по допомогу,

Пускаючись в тяжку дорогу.

То була Во́льниця Козацька[39],

Ніхто чужий не міг зненацька

Цими протоками пройти

Та Січ на острові знайти.

Тут і галера[40] не одна,

Розтрощена, пішла до дна –

У лабіринтах цих пропала,

Поки Козацьку Січ шукала.

Гостей незваних гармаші,

Завжди приймали «від душі»…

СІЧ

Січ всім нагадувала місто,

Розкидане, немов намисто,

Довкола насипні вали

Безпеку Січі берегли,

А гаківниці[41] і гармати

Були готові відсіч дати.

Місто жило своїм життям –

Сюди стікався різний крам,

Який мав попит на Січі:

Хліб чорний, білі калачі,

Коржі солодкі, паляниці,

З степної ярої пшениці,

А поряд сало, ковбаса,

Горілка чиста, як роса,

Мед свіжий, різна медовуха,

А для гуляк – проста сивуха.

Були і рідкісні товари,

Що везли турки і татари:

Інжир відбірний та урюк,

Мигдаль з фісташками, фундук,

Черкеські сідла, пояси,

Золотом шиті для краси,

Олово, порох і тютюн

Та кобзи з блиском срібних струн.

Зброя була на всі смаки,

Що так цінили козаки:

Шаблі, мушкети[42] і пістолі,

Та лантухи[43] морської солі.

Її возили цілі фіри[44],

Бо риби тут було без міри.

Торгівля завжди жваво йшла

І Січ своїм життям жила.

А на горі у центрі Січі,

Куди сходилися на Віче[45],

Стояла церква і дзвіниця,

Будівля Гетьмана, скарбниця,

Склепи[46] на порох, ядра, зброю

Та інший реманент для бою.

А далі вже, без перешкод,

Селився січовий народ:

Старшини – у своїх дворах,

Військо – в окремих куренях.

Тут усі землі України

Спліталися в одне коріння

І кожна з них свій курінь мала

Та про добробут Січі дбала.

Це була найважніша річ,

На ній трималась ціла Січ –

Звідси котилась наша слава

І починалася держава.

             ВІДЧАЙ

Їх холодно зустріла Січ.

«До зброї!» – доноси́вся клич –

Біда прийшла на Україну,

В рідних оселях люди гинуть.

І в його спогадах сплило́,

Недавно спалене село,

Порубана мала дитина

Та пограбована країна.

Гірко схилилась голова,

Згадались сотника слова:

 «Хіба ти з рабських поколінь?

Шаблюка гостра, добрий кінь –

Ось твої справжні побратими

Та воля, що за неї гинуть».

Молоде серце затремтіло,

Готове в бій вступити сміло,

Помститися за Україну,

Свою розп’яту Батьківщину.

Він кликав йти на допомогу –

Орді відрізати дорогу,

А там, в степу, всім показати,

Як треба край свій захищати.

Але невдовзі зрозумів,

Що така жменька козаків,

Набіг не зможе зупинити

Та бранців у татар відбити –

Не визволити їх з неволі,

Орда панує в Дикім Полі[47]…

         СІЧОВІ БУДНІ

Невдовзі Гнат забрав Данила,

На жаль, їх доля розлучила

І він в свої сімнадцять літ,

Забув про цілий білий світ.

Максим лишився з козаками

І зжився з ними, як з братами,

Всі були як одна сім’я,

І не пишались своїм «я».

Та й він, з дитинства мандрівник,

До цього дуже швидко звик.

Тут рідко хто байдикував –

Кожен своє заняття мав:

Одні смолу в лісах топили,

На берегах човни смолили,

А інші, з легкої руки́

Тесали чайки[48], байдаки[49].

Під голим небом, на дворі,

Місили глину гончарі[50],

Її возили із Дніпра

І безліч різного добра,

          Від глечика і до барила[51],

Гончарська братія ліпила.

У боднарів[52] – своя турбота,

Клепати бочки[53] – теж робота.

А у завзятих ковалів

Розпухлі руки з мозолів,

Залізо гнуть, немов лозу,

Мов дівка плетену косу,

Не випускають молот з рук –

Луна на цілий Базавлук.

А поряд піч, в якій для зброї

Лиють метал, ядра, набої.

Тут кожум’яки шкіру мнуть,

Рибалки неводи плетуть,

А як з’являлася потреба,

Робили все, що було треба:

Копали льохи і підвали,

Курили рибу, зберігали –

Тут риба навкруги кишіла

І в казанах завжди кипіла.

Але його весь час тягнуло

Туди, де веселіше було –

Це на риста́лище[54] козацьке,

Де бились козаки по-братськи –

Вправлялися поміж собою

І випробовували зброю.

За вміння вправно фехтувати,

Він зобов’язаний був Гнату,

А стрій козацький та вбрання,

Дамаську шаблю і коня,

Сотник йому подарував,

Коли Данилка врятував.

Тепер на рівних з козаками

Змагався він цілими днями.

         ТРИВОГА НА СІЧІ

На Січ вернулися полки,

Загомоніли козаки:

– Скажіть, чому ми вражі діти,

Ніяк не можем зрозуміти,

Що краще край свій берегти,

Ніж дбати про чужі світи.

Цей необдуманий похід,

Залишив нам кривавий слід:

Земля горить, брати в неволі,

А кривдники гуляють в полі.

Татари, ляхи, москалі[55] –

Демони[56] нашої землі –

Під видом братньої любові

Пролили море сліз і крові,

Завжди знаходили причину

Підступно ніж встромити в спину.

І рушив людський океан

На місце збору, на майдан.

Зібрали Раду та рішили:

На турка вдарити щосили,

Залити кров’ю синє море –

Помститися за своє горе

Та потрясти ханські палати,

Може, й ясир ще врятувати.

І лиш вернулися з походу,

А вже охочого народу

Іти в похід було чимало,

Та рішення старшин чекало.

Бо в козаків була умова,

І всі дотримувались слова:

Коли охочих забагато,

Нагоду молодим давати,

Щоб поряд з кожним відчайдухом

Йшов той, хто пороху не нюхав,–

Так діяла козацька школа

І лицарство росло довкола.

     В ПОХІД

Він пригадав перший похід,

Хоча пройшло чимало літ:

Козацькі чайки, байдаки

Виходили на гладь ріки

І ніби пта́хи легкокрилі,

Гойдалися на тихій хвилі.

Невдовзі райдужні вітрила

Все плесо Чортомлику[57] вкрили,

Та після пострілу з гармати

В ряди почались шикувати.

Ось перша чайка кошового[58]

Повільно рушила в дорогу.

За нею рівними рядами

Повели чайки отамани,

Що сповнені своєї сили

Грізний похід проголосили.

Сам кошовий з собою вів

П’ять тисяч відірви-голів,

В боях обкурених, бувалих,

Які вже знали ціну слави –

Лицарі мужні та відверті

Сміливо йшли на зустріч смерті.

Місце знайшлось і молодим,

І серед інших був Максим,

Який давно вже доказав,

Що мав на це немало прав.

         СТРАХ ТУРКІВ

Найбільше поміж ворогів,

Турки боялись козаків.

Щоб запобігти небезпеці,

Вниз по Дніпру звели фортеці,

На різні хитрощі ішли,

Щоб чайки в море не пройшли:

Поставили залізні брами,

Ріку скували ланцюгами,

Націлили на них гармати,

Щоб день і ніч оберігати.

Та козаки тим не журились,

На свої хитрощі пустились:

Вночі, як місяць молодик

Добре світити ще не звик,

Колоди, зв’язані рядами,

Пустили на залізні брами.

Переполох такий вчинили,

Що турки з усієї сили

Вогонь відкрили із гармат,

Та все їм вийшло невпопад –

Гарматні ядра та колоди,

Лиш розкида́ли перешкоди.

І посміхались козаки,

Що вдалось з легкої руки

Міцні заслони розірвати,

Ще й помогли чужі гармати.

Тепер до моря вільний шлях,

Пливи собі на всіх вітрах –

Є козаку де розгулятись

Та з бусурманом поквитатись.

    НА КАФУ![59]

Пішли на Кафу знамениту,

Ганьбою людською покриту,

Залиту кров’ю і сльозами,

Гірко оплакану рабами.

В дорозі козаки вже знали,

Що турки з моря їх чекали:

Стягнули в бухту свої сили

І доступ з моря перекрили.

Але козак тим знаменитий,

Що знав, як турка обдурити:

До Кафи трохи не дійшли,

Місце на березі знайшли,

В човнах залишили залогу

І пішки рушили в дорогу.

До Кафи підкрадались ззаду,

Там перерізали засаду

І під покровом темноти

На мури вдерлись, як чорти.

Козацька вдача не ледача,

І любить того, хто не плаче –

Тож взялися за звичне діло,

Аж кров у жилах закипіла:

Рубали, різали, стріляли,

Живих нікого не лишали.

Коли ж здобули каземати[60],

Де зберігалися гармати,

З чужих гармат вогонь відкрили,

Та флот турецький потопили.

Фрегати[61], каторги[62], сандали[63],

Які так козаків чекали,

Зустріли свій останній час –

І так бувало вже не раз.

На ранок місто догорало

Та запорожцям[64] було мало,

Видно ганьбу свою не змили,

Не всіх невільників звільнили.

І по турецьких берегах

Понесли паніку і страх.

 Рубали турків, мурз[65] пихатих,

Набрали здобичі багато

Та вже збиралися додому,

Як козаків хтось повідомив,

Що на шляху в Татарбунари[66],

Турки пасуть свої отари.

І козаки їх оточили

Безліч худоби захопили:

Одних ногайських скакунів

Біля семи тисяч голів.

Похід складався дуже вдало –

Славно козацтво погуляло,

Була морока лиш в одному,

Як все доправити додому.

Прийшлося сотні козаків

Пересідати із човнів,

Невільників з собою взяти

Та берегом на Січ скакати.

А решта – вирушили в море:

Величне, грізне і просторе.

         КОЗАЦЬКИЙ ХЛІБ

Але не всі такі походи

Закінчувались без пригоди.

Бувало, розлюти́ться море

І, на розправу дуже скоре,

Грізними хвилями заграє,

Довкола чайки розкидає –

Несе відважних козаків

До небезпечних берегів,

Де рифи та підводні скали,

Підступно їх підстерігали.

Чи занесе в відкрите море,

Де хвилі, мов гігантські гори,

Накриють чайку з головою

Та бавляться, як шкарлупою.

Здавалось, спасу вже нема,

Та чайка – дивишся – жива,

Бо чайки мали свій секрет –

Ним був звичайний очерет,

Яким ці чайки знамениті,

Були з усіх боків обшиті.

Він від ударів захищав,

Перевернутись не давав –

І, ніби крила золоті,

Тримали чайку на воді.

Коли ж зав’язувався бій,

Невигідний і непростий,

Неслися чайки світ за очі,

Затягували час до ночі.

Потім галеру вибирали,

Дружно її атакували

І наче справжні флібустьєри[67]

Кидалися на штурм галери.

Щоб більше паніки додати

Пускали в хід свої гармати,

А як галера вже горіла,

Завзято бралися за діло:

Рубали, різали, стріляли,

Нікого у полон не брали,

Спішили здобич захопити,

Та всіх невільників звільнити.

Коли ж галери та фрегати

Ішли своїм допомагати,

Доля лиха усіх чекала –

Смерть запорожців не лякала,

Бо за бажання вільно жити,

Потрібно було заплатити.

І так платила Україна,

Щоб вільною була країна.

         РІДНИЙ КРАЙ

Та Україну навкруги,

Оточували вороги –

Господь нам землю таку дав,

Що кожен щастя в ній шукав.

У нас гостили звідусіль,

Ділили з нами хліб та сіль,

А потім край такий багатий

Вже не хотіли покидати.

Тут сонце завжди золоте

І під ногами хліб росте,

Молочні ріки навкруги,

А в них медові береги,

Джерела чисті, бездоганні

Та сир купається в сметані…

Тому, неначе людоїди,

В наш бік дивилися сусіди.

Польські магнати, королі,

В пошуках кращої землі

Теж на Вкраїну зазіхали,

Нам рай небесний обіцяли.

Та наші предки, старожили,

Ті племена, які тут жили –

Трипільці, скіфи і сармати[68],

Заповідали захищати,

Богом переданий нам рай

Та берегти свій рідний край.

І вірні заповіту цьому,

Не позволяли ми нікому,

На наших землях панувати

Та рідну віру плюндрувати[69].

Ляхам на кожен їх похід

Давали відсіч так, як слід…

Але була біда одна,

Країну нищила війна:

Польща все нові володіння,

Загарбувала без сумління,

Ішла до нас з вогнем, мечем –

Земля заходилась плачем.

І люди мусіли втікати,

Оплакували біль утрати,

А на прощання все палили

Та ненависних ляхів били.

А коли цього було мало,

Вся Україна повставала:

Народ гострив селянську зброю,

Тоді вже не було спокою,

І месники та забіяки,

Усі ішли у гайдамаки[70].

ГАЙДАМАКИ

Скрізь розгоралася війна,

Кров’ю платили всі сповна.

Щоб гайдамаків розігнати,

Нові війська вели магнати:

Пишні драгуни[71] та рейта́ри[72],

Нерідко найманці, татари,

Добре озброєні, пихаті,

Ішли за здобич воювати.

Сміялись з гонором[73] поляки:

«Хіба голота – то вояки?

Для шляхти – це не вороги,

Всіх виріжемо до ноги».

Та помилялися магнати,

Повстанці вміли воювати:

Часто бували у походах,

Щодня при шаблі на уходах[74],

Міцно в руках тримали зброю

Та спис, загострений косою.

За скарб свій, часом небагатий,

Могли життя своє віддати –

Не раз були в обіймах смерті,

Готові кожну мить померти.

Повстанські бунти залюбки

Очолювали козаки

І помагали гайдамакам

За все помститися полякам.

КОЗАЦЬКИЙ ТАБІР[75]

Якось прийшлося бій приймати.

Чисельну рать вели магнати,

А козаки повстанські сили,

На дві частини розділили:

Одна з них табором стояла

І неприятеля чекала,

Друга сховалася в засаду,

Щоб вдарити на ляхів ззаду.

Табір розбили над рікою,

Там, де вона текла дугою –

На такі хитрощі ішли,

Щоб ляхи їх не обійшли,

А як прорве редут[76] кіннота,

Залишили прохід в болото…

Повстанські спішені загони,

Готовились до оборони:

Обгородили все возами,

Скували міцно ланцюгами,

Обнесли валом земляним,

І рів скопали перед ним.

Налаштували фальконети,

Гармати і тяжкі мушкети,

Людей розставили рядами

Та зачинили вхідні брами.

                ГЕРЦЬ[77]

Нарешті підійшли поляки,

Під ними бурі аргамаки[78],

Зброя на сонці так і сяє

І військові кінця немає.

Ще мить,– і зійдуться в двобої –

Вже руки потяглись до зброї…

Та враз чиясь душа козацька,

Мов сніг з’явилася зненацька,

На воронім коні летіла

Розхристана сорочка біла,

Як кров червоні шаровари,

А з люльки дим під самі хмари –

Це був козацький молодець

Що ляхів виклика́в на герць.

На цей раз безтурботний дим

Під небеса пускав Максим.

Він за останній час змужнів,

Став кращим серед козаків:

Воїн безстрашний, молодий,

Як тур могутній степовий.

За мужність і нестримну силу,

Його всі Туром охрестили.

Зухвало гарцював Максим

І козаки пишались ним…

Не витримав один з поляків

Витівок цього гайдамаки,

Вмить опустив своє забрало[79],

Видно, терпіння бракувало,

Пришпорив жеребця ногою

І спис налаштував до бою.

Поки Максим люльку ховав,

Він вже йому назустріч мчав,

Але, закутий в свої лати[80],

Не міг, як слід, маневрувати.

Максим це швидко зрозумів

І з викрутасом бій повів.

Було́ хитнувся вже поляк

Та двічі розійшлись ніяк.

Лиш третя, як таран атака,

Була смертельна для поляка –

Той ще не встиг руки підняти,

Як спис пробив сталеві лати.

Запала мертва тишина,

Забули всі, що йде війна,

І на очах прошите тіло,

На круп коня дивно осіло.

ДВОБІЙ З ГРАФОМ

І раптом крик: «Пся крев![81] Козаче!

Мотузка за тобою плаче!

Я проучу тебе собаку,

Підвішу на суху гіляку,

Щоб ти надовго пам’ятав,

На кого руку піднімав».

Глянув Максим – аркан[82] летить,

Не розгубився ні на мить –

Він проходив таку науку,

Розсік аркан, немов гадюку,

А потім вершника побачив,

Це він кричав: «Пся крев! Козаче!»

Поляк був видимо багатий:

Золотий шолом, срібні лати,

Військам рукою знак подав,

Щоб їм ніхто не заважав.

І закружляли в герці коні,

До шабель потяглись долоні,

В поляка кінь був не простий

І герб на грудях родовий:

Графська корона, щит з орлом,

Та меч, освячений хрестом.

Цей граф – нащадок королів,

До нас каральне військо вів

І вирішив всім показати,

Як бунтарів треба карати.

А тут цей хлоп – така нагода,

Для нього справжня нагорода.

Гукнув: «Де твої щит і лати?

Що тебе буде захищати?» –

Сміялись очі голубі –

Граф був упевнений в собі.

Але в Максимових очах

Була загроза, а не страх…

Граф дуже добре фехтував –

Прекрасну підготовку мав:

Стрімко колов, рішуче бив,

Уже Максима зачепив,

Відчув Максим, як кров тече,

Поглянув на своє плече:

Його сорочка сніжно-біла,

Від крові зовсім поруділа.

Поляка ж захищали лати –

Його так просто не здолати.

Максим свідомо не спішив,

Вправно конем своїм крутив –

У нього розрахунок свій –

Він знав, як заверши́ти бій.

І коли кров заби́ла в скроні

Та захропли з напруги коні,

А граф у панцирі важкому

Уже ослаб, відчувши втому, –

Пришпорив свого вороного,

Підняв його на задні ноги,

Сам на стременах вище став –

Зверху удар страшний завдав.

Видно що панцир не завжди

Був порятунком від біди –

І покотилась голова,

Граф впав, як скошена трава.

                БИТВА

І ніби сонячна заграва,

Над табором пронеслось: «Слава!!!»

Максим собі коня забрав

І з ним у табір поскакав.

А польське військо заніміло:

Згодом забрали мертве тіло

Та щоб позбутись переляку

Сурмач заграв іти в атаку.

На штурм пустилися поляки –

Повстанці ждали їх атаки

І знали, що міцні редути,

Нелегко вершникам здобути,

Оточені високим валом,

Зустріли їх свинцевим шквалом.

Приступ тривав десь дві години –

Бездумно польське військо гине,

Їх б’ють гармати, гаківниці,

Залпом розстрілюють рушниці.

Прийшлось полякам відступати

Та іншу тактику шукати…

Взялись: з гармат розбили брами,

І вдерлись в табір з козаками.

Та передбачлива голота

Пустила в пастку їх з болота.

І посміхнувся отаман –

Прекрасно спрацював їх план.

Дав знак з сигнальної гармати

Наступ кінноті починати.

І засідка через долину

Врізалась ляхам просто в спину:

Рубали, різали, стріляли,

У відчай ворога загнали.

Напад скінчився дуже вдало,

Поляки цього не чекали,

Оточені з усіх боків,

Здались на милість козаків.

Повстанці виграли цю битву,

Кожен шептав свою молитву

І за нелегку перемогу

Всі щиро дякували Богу.

         КОЗАЦЬКА ДОЛЯ

Таких боїв було багато,

Тепер їх всіх не пригадати,

Але ці битви і походи

Лиш гартували дух свободи.

Максим не звик до гучних слів,

Та сам для себе розумів:

Що Батьківщина – це святе,

Нехай хоч в очі сніг мете,

А найдорожче в світі – воля,

Гірка без неї людська доля.

Знав, що безумців Бог карає,

Відважних – цілий світ вітає.

Він ненавидів ворогів,

Захланних[83] до його степів.

Не вірив у легке спасіння

І не кружляв, як лист осінній,

Не розкидав на вітер слів,

Робив лиш те, що добре вмів.

Рано впізнав козацьку ту́гу,

Вірно служив Батькові Лугу[84].

Сліпого щастя не шукав,

Страху не мав і твердо знав,

Що доля в козака – єдина:

Вона у Бога на колінах…

Та сталось так, що його доля,

Спіткнулась на краєчку поля.

Чи накувала так зозуля,

Що прилетіла гостра куля,

Козацькі груди розірвала –

Мабуть, давно його шукала.

Над ним стояв похмурий ліс –

Куди ж це кінь його приніс?

Здавалось, ніби небо впало,

І помирати прикро стало.

Боявся, що не все зробив,

А свою стежку загубив.

            ОКСАНА

У тому місці хутір був,

Про нього навіть Бог забув,

В глухому лісі, між боліт,

Стояв уже не мало літ.

Колись цей хутір був багатий,

Тепер лишилась одна хата,

І та вже трохи похилилась,

Облізла стріха[85] мохом вкрилась.

Жили тут мати вдвох з донькою –

Стара не мала вже спокою:

Її Оксана підросла

І все тягнулась до села,

Або лісами десь блукала,

Там свою душу виливала.

Стала красунею Оксана:

Струнка, висока, ледь рум’яна,

Її чарівні карі очі

Манили глибиною ночі –

Немало видних парубків

Крутилося з усіх боків.

Та пес Оксани – вовкодав,

До неї близько не пускав –

Батько його колись привіз

І він з малого у них ріс.

Якось Оксана лісом йшла,

Вже поверталася з села:

Сонце за обрієм сідало,

До хутора лишалось мало,

Як раптом вірний вовкодав

Голос стурбований подав.

Пройняв Оксану дивний страх,

Розглянулась по сторонах

І між розкішних диких трав,

Побачила, як кінь стояв.

Наблизилася до коня,

Добре, що все було за дня,

І віри не йняла ніяк –

В буйній траві лежав козак:

Запечена на грудях рана,

Поблідла зі страху Оксана,

Присіла – він іще живий,

Такий прекрасний, молодий.

        

  НА ХУТОРІ

Мати її, стара Плющиха,

Відчула що закралось лихо:

Оксана не виходить з хати,

Навіть не виженеш гуляти,

Забула пса, свої забави,

Збирала зілля, дикі трави,

Постійно парила, варила,

Та козака свого поїла.

Мати також допомагала,

Ніби за сином доглядала,

А він за крок був до могили,

Мало його не схоронили.

Заледве приходив до тями

І марив тим, що руки мами

З чола гарячий жар знімають

Та заспокійливо ласкають,

І прислухався, як у сні

Лунали мамині пісні.

Коли Максим все зрозумів,

Чиї це руки, чий це спів,

Страждав від того, що був кволий,

Краси такої ще ніколи

Йому Господь не посилав

І заворожено мовчав.

Відчув, що чари є дівочі,

Вони з’являлися щоночі,

Приходили до нього в сні

Глибокі, чисті, чарівні.

Тепер боліла в серці рана,

Як відлучалася Оксана…

Нарешті він почав вставати,

Хотілось швидше вийти з хати,

Та ще пройшло чимало днів,

Поки одужав та зміцнів.

Згадував свого вороного,

Мучився  думкою про нього,

Але якось, крізь сон неначе,

Через вікно його побачив –

Доглянутий, розкішна грива,

І задрімав цілком щасливий.

Та час летів, він вже гуляв,

З ним подружився вовкодав

І вони вдвох чимось подібні,

Зійшлися так, неначе рідні –

Видно гірка сирітська доля

Їх поріднила як неволя.

Тепер вони удвох бродили –

Він чув, як повертались сили.

 ПРОЩАННЯ З СІЧЧЮ

Прийшлось на Січ ще раз вертатись,

Щоб з товариством попрощатись.

Тепер чимдуж спішив додому…

Він не розказував нікому,

Що має молоду дружину,

Яку вже місяць як покинув.

Приховував це в таємниці,

Мабуть, соромився спідниці,

Бо Січ вимогою закону,

Ввела на шлюби заборону,

А жінці, як помилці Бога,

Сюди заказана дорога.

Заледве дочекався Ради,

Не піддавався на поради:

Просив обрати замість нього,

Собі нового курінного[86].

Гірко прощаючись сказав:

«На жаль, своє я відгуляв,

Чую – замало в грудях крові,

А як без неї козакові?

Таким як був, я вже не буду,

Більшої слави не здобуду.

Я проти правди не грішив,

Чесно козацький хліб ділив,

Тепер на землю хочу сісти,

Хліба селянського поїсти»…

Йому б давно треба спішити,

Оксана мала вже родити,

Але борг честі – вперта річ –

Мусів вертатися на Січ.

Тепер він гнав свого коня,

Часами їхав навмання,

Ані на хвилю не спинився,

Але на жаль таки спізнився.

Даремно вороного гнав –

Уже Оксани не застав.

ВТРАТА ОКСАНИ

Не було вже його Оксани,

І він ходив неначе п’яний –

Ціною власного життя,

Вона залишила дитя.

Це була донечка, крихітка,

Гарнесенька неначе квітка.

Але Максим її не бачив,

Не чув, як той ангелик плаче –

Перед очами лиш могила,

Яка Оксану схоронила.

На цвинтарі знайшов Оксану,

Свою красуню незрівнянну,

Німий застиг поміж беріз,

Не міг утриматись від сліз.

Гірко текли сльози козачі,

На щастя їх ніхто не бачив,

Колись холодними ночами,

Так плакав як не стало мами.

Чим розгнівив він Божу волю,

Що заслужив на таку долю?

Молив Оксану повернути,

Не знав як далі йому бути.

Розбитий горем, нещасливий,

Ходив неначе юродивий.

Та кожне лихо кінець має,

Вічних трагедій не буває –

Потрохи горе відійшло,

Та й перебралися в село.

                ТУГА

В селі потрібна була хата –

Нову взялися будувати.

Деякий досвід він вже мав,

На Січі чайки будував,

А тут ліс зовсім недалеко –

Кремезні сосни та смереки.

Завзято взявся до роботи

І відлягли старі турботи –

Нові ж на краще послужили

Та додавали більше сили,

Трохи сусіди помагали –

Невдовзі хата вже стояла…

З болем дивився на дитинку,

Свою малесеньку Христинку,

Любив ночами їй співати,

Та тугу з серця виливати.

І як стихало все довкола,

Чулася дивна колискова:

Ой люлі-люлі, ой баю-баю,

Спіть мої дітки, я вас кохаю.

Спіть мої дітки, я вас колишу,

Як ви заснете я вас залишу.

Залишу й піду шукати долі

У світ широкий, у чистім полі.

Ой люлі-люлі, ой баю-баю,

Спіть мої дітки, я вас кидаю.

Все в світі було і степ широкий,

І вільний вітер і сумний спокій,

Та тільки туга стискала скроні,

Хто люлі-люлі співає доні?

Хто там колише моє малятко?

Хто буде близько, як скаже татко?

Куди тягнулись ви рученята?

Як же вам бути? Немає тата.

А злая доля все насміхалась,

То обнімала, то знов цуралась,

Вже білим снігом припорошила,

Моє минуле, тай залишила.

Тепер недоля більше блукати,

Прийду додому, зайду до хати,

Вклонюся низько своїм дівчатам,

Може признають блудного тата.

Але  нікому я не вклонився,

Прийшов додому тай зажурився.

Немає діток, немає хати,

Лиш попелище та я проклятий.

Ой діти, діти, ви мої квіти.

Де вас шукати, як без вас жити?

Тепер я плачу, гірко ридаю,

По цілім світі дітей шукаю.

ПЛЮЩИХА

Не спалось. Ніч стояла тиха,

Та мучилась стара Плющиха –

Постійно плакала, ридала,

Очей з землі не піднімала.

Колись вона ще молодою,

Сама залишилась вдовою,

А тут доньку свою згубила,

І втрата ця її добила.

Максима ледве вже терпіла,

Здавалось, що  Оксана мила,

Через любов пішла зі світу

І не могла йому простити –

Тепер ще душу грішну рвав,

Як над колискою співав.

Але минали дні за днями,

Дивилась як він сохне, в’яне –

Відлюдником останнім став,

Жив наче пес їх вовкодав.

Не стрималась, заговорила:

На Січ його благословила[87].

         РЯТІВНА СІЧ

А Січ уміла лікувати,

Тут забувався біль утрати,

Бо вистачало того болю,

Який чекав козацьку долю.

Постійні битви та походи,

Тяжкі поразки та негоди –

Світами козаків носило

Демонструвати свою силу,

Щоб Україну в світі знали

І на наш край не зазіхали.

Завзяті в битвах козаки

Були відважні моряки:

Все Чорне море ізходили

Та Середземне борознили,

          Були в Скута́рі[88] і Стамбулі[89],

Там добре їх гармати чули.
Москву бу́ло не раз палили,

Річ Посполиту[90] теж громили.

Сусіди в нас бу́ли непро́сті:

Зухвало приходили «в гості»,

А потім  їх палкі обійми

Приносили біду та війни –

Не було на Вкраїні тихо

І сіялось довкола лихо…

Максим не раз бував в селі,

Його тягнуло до землі,

І в рідкий час перепочинку,

Пізньої осені чи взимку,

Завжди шукав якусь причину,

Побачити свою Христину.

Після походів був багатий,

Привозив золоті дукати,

Давав на церкву десятину[91] –

Молився сам за Україну.

                ПЛИН ЧАСУ 

Так за прости́м козацьким ділом,

Нестримно роки пролетіли,

Христина заміж вже пішла,

Остапа  красеня знайшла –

Кохання міцно їх зв’язало,

Двох діточок подарувало.

Назвали старшого Устим,

Втішався хлопчиком Максим,

А менша донечка Оленка,

Лежала бідна ще в пеленках,

Коли Максима побратими,

Привезли на самі хрестини.

З Максимом знов було погано,

Тяжко кровила нова рана:

Стріла ввійшла глибоко в груди,

Думали жити вже не буде –

Везли небогу помирати

На старість до своєї хати.

А там хрестини просто неба

І чудом він прийшов до себе

Та долучився до забави –

З тих пір пішли на краще справи.

Христина рану відходила

І плакала за ним могила…

Проте, тепер на схилі літ,

Ставав чужим для нього світ:

Не виглядало все так мило,

Не так вже сонечко світило.

Блукали спогади світами,

Гнані нестримними вітрами,

Мучили втрати і розлуки,

Єдина радість – були внуки.

Пішов вже сьомий рік Устиму,

Дуже любив цього хлопчину

За вперту і сміливу вдачу –

Мабуть себе в ньому побачив.

Гойдав Оленку на колінах,

Ростив майбутнє покоління…

Ось і Христина вийшла з хати,

Малих дітей забрала спати,

Поволі світло в вікнах згасло,

Худоба теж притихла в яслах[92] –

Нарешті тиша залягла,

Довкола ста́рого села.

         СТАРІСТЬ

Щораз гнітили тяжкі думи,

Наповнені глибоким сумом:

Плющихи вже давно не стало,

Біля Оксани поховали,

Остап не повернув з походу –

Чимало там лягло народу.

Устимко тата вже й забув,

І сумнівався чи він був,

Прийшов недавно з синяком,

Бо бач прозвали байстрюком[93].

Старші сусідські хлопчаки,

Недобрі, наче павуки,

Охочі до усього злого,

Завжди чіплялись до малого.

Але Устим не поступався –

Характером до діда вдався:

Побитий приходив додому,

Та спуску не давав нікому…

Максим не поспішав до хати,

Не міг останнім часом спати –

То долягали старі рани,

То турбували сни погані.

Може тому що своїм рідним

Здавався зовсім непотрібним?

Нерідко покидали сили

І ноги вже не так носили:

Не вдалось перекрити хати,

Сам поля вже не міг зорати,

І з косарями не ходив,

Бо насміхались як косив.

Не відробляв навіть обід –

Гірким ставав для нього хліб.

Пригадував Січ знамениту,

Яка, мов силою магніту,

До себе кликала, тягнула –

Мабуть біду його почула…

Та й став збиратися в дорогу –

На призьбі не всидиш нічого.

До ранку вже не дочекав,

Коня поспішно осідлав,

І хоч на дворі була ніч,

Понісся стрімголов на Січ.

Достатньо спогадів хлоп’ячих,

Він ще покаже свою вдачу:

Гірку недолю кров’ю скропить

Та враже лихо в морі втопить.

Частина ІІ. Закінчення спогадів

та повернення на Січ

         НОВИЙ ПОХІД

Він знову серед козаків,

Новеньких чайок, байдаків…

Застигла плеса середи́на,

Човни як зграя лебедина,

Розправили свої вітрила

І полетіли мов на крилах.

Біля фортець ішли ночами,

Ховались між очерета́ми,

А як пройшли усі фортеці,

Посміювались небезпеці.

Та негостинним було море,

Запінились його простори,

А грізні хмари в небесах

Навіювали справжній страх:

Згустились сутінки похмурі –

На цей раз  не минути бурі.

Море ревіло і стогнало,

Щогли як трісочки ламало,

Хвилі здіймалися горами,

Котилися під небесами,

Човни наповнились водою,

Всіх заливало з головою.      

До ночі буря бушувала,

Лише на ранок перестала –

Вітер негоду розігнав,

Легкий туман на воду впав,

А хвиля що човни ламала,

Тепер їх лагідно гойдала.

Стихія шкоди наробила:

Пошматувала вщент вітрила,

Порозкидала геть човнами,

Глумилася над козаками –

Чудесну школу молоді,

Здобули на такій воді.

Та все минулося щасливо,

Жодної чайки не втопило –

Надійно очерет тримав,

І жертви морю не віддав…

На жаль, зашкодив ураган

Здійснити козакам свій план:

Здолати вихром синє море,

Дістатись до воріт Босфору[94],

Напасти на столицю стиха,

І наробити туркам лиха –

Стихія з пантелику збила

Та плани козаків змінила.

Тепер з’явилася потреба,

Як тільки проясниться небо,

Зібратися усім докупи,

Порадитись як далі бути,

Бо про похід вже турки знали,

І з моря козаків чекали.

Майже усі турецькі сили,

Шлях до Босфору перекрили –

Іти в Стамбул не було змісту,

Вже не проникнути у місто.

МЕТА ПОХОДІВ

У козаків була мета,

Дуже далеко непроста:

На чужих землях воювати,

До себе турків не впускати.

Перенести до них війну,

Бо знали істину одну:

Війна бере свою данину,

Від неї бідні люди гинуть,

Горять міста, палають села

І доля людська невесела.

Тому за кожної нагоди,

Ходили козаки в походи,

Та нищили ворожі сили,

Військові кораблі топили,

І рятували Україну,

Щоб у війні народ не гинув…

На цей раз грізний ураган,

Пронісся, наче ятаган[95] –

Ледь витримали цю біду,

Тепер ладнали на ходу,

Зламані щогли та вітрила,

Надійно очерет кріпили,

Перебирали порох, зброю,

Та готувалися до бою.

Рішили йти до мілини́,

Там затопити всі човни,

І суходолом в нічний час,

Як це бувало вже не раз –

Турецькі береги громити,

Ворожі кораблі топити,

З неволі вирвати братів,

Та знов вернутись до човнів…

Але в цей час, над горизонтом,

Під ясним полуденним сонцем,

З’явились бойові галери,

Що підкрадались, як пантери.

Їх насувалось так багато –

Що годі всіх порахувати.

Турки шукали козаків,

Але не бачили човнів,

Бо чайку навіть за півмилі

Не видно добре в морській хвилі.

Турецький флот був ще далеко,

Та насувалась небезпека –

Значна у турків перевага,

А в козаків – лише відвага.

І хоч їх вибір не простий,

Вони дадуть галерам бій.

         БІЙ З ГАЛЕРАМИ

Зорієнтувались козаки:

Розвели чайки в два боки,

Вперед галери пропустили,

Та непомітно зайшли з тилу.

Був вечір. Ще не потемніло.

А руки в кожного свербіли –

«Півня червоного пустити»,

Та свої «Люльки розкурити»[96].

Робили це найсміливіші,

Що вміли в абсолютній тиші

Дістатися до кораблів,

Підкласти паклю[97] з всіх боків,

Потім це клоччя підпалити –

Так звану «Люльку розкурити».

«Люлька» розкурена ретельно,

Була для корабля смертельна –

Поки вогонь лизав борти,

Козацькі чайки з темноти

Розстрілювали їх з гармат,

Топили в морі всіх підряд,

Лише галерних веслярів

Брали на борт своїх човнів…

Ця ніч, здавалось, ніби тиха,

Не сподівались турки лиха

І почувались досить сміло –

На кораблях вогні горіли,

Значна частина мирно спала,

А решта на постах дрімала...

Та чайки ждали свого часу –

Не було туркам уже спасу.

І, лише хмарка місяць вкрила,

Рішуче взялися за діло:

З кожної чайки відчайдухи,

Невидимо без зайвих рухів,

Рушали в напрямку галер –

Ніхто не спинить їх тепер,

Вони свій вибір вже зробили

І кожен вірив в свої сили.

Серед охочих був Максим,

В поході рахувались з ним.

Йому припала до душі

Галера Капудан-баші[98],

Трьохярусна, борти високі,

Гармат без ліку з обох боків –

Не гріх таку пустити з димом,

Потішитись яскравим дивом.

Та тільки «півня» тут замало,

Таку від паклі не запалиш,

Потрібен бойовий заряд,

Хоч кілька ядер від гармат.

Він все давно приготував,

На плотик обережно склав,

Перехрестився і без слів,

Не гаючись вперед поплив.

        «ОСТАННЯ ЛЮЛЬКА»

Над ним стояла літня ніч,

Таких ночей було безліч,

Коли повітря завмирало,

Коханим ча́су бракувало,

Коли зірки на небесах

Зливалися в Чумацький шлях,

А той завис над головою,

Манив і кликав за собою.

Здавалось, що ціле життя

Не має краю і кінця,

А Бог усім безсмертя дав –

Часу́ ніхто не рахував,

І тихі безтурботні дні

Минали як видіння в сні.

Та раптом приходив кінець,

Який все зводив нанівець,

І треба було час знайти,

До Бога з гідністю прийти.

На жаль, обманливе життя

Приспить тебе, немов дитя,

А потім здує, як пушинку,

За мить до вічного спочинку…

Максим рішуче гріб веслом,

Він знав, куди його несло –

         Швидко доплив до корабля,

Добрався до його кіля[99],

Гарматні ядра закріпив

І судно клоччям обліпив[100].

Від задоволення Максим,

Почувся знову молодим.

Та це його остання мить –

Вона за ним уже летить:

Взяв в руки кремінь і кресало[101],

Висік іскру перед запалом,

Що було сили вниз пірнув,

Але удар таки відчув.

Той вибух був такої сили,

Що синє море розступилось,

Вода запінилась як сніг,

І він вже виплисти не зміг:

Потужна хвиля, мов на крилах,

Навіки цілий світ закрила,

А вир тягнув в глибінь стихії,

Не залишав йому надії…

Та він своє життя прожив,

Гордо останній крок зробив –

Десь вороги горять в вогні,

Дасть Бог зустрінуться на дні.

І раптом він побачив внука,

Той простягав до нього руки,

На воронім коні скакав,

І вслід Максимові кричав:

«Діду-у-у! Прошу тебе не йти!

 Я виросту таким, як ти!

Запам’ятай – я не байстрюк!

А я Устимко Кармелюк!!!»

---

[1] Призьба – зовнішнє глиняне підвищення довкола стін сільської хати, яке служило для відведення дощової води.

[2] Неборака – бідолаха, сердега, сіромаха, нетяга, безталанний.

[3] Як липка близь дороги – ідеться про традицію обламувати гілки липи, якою прикрашають оселі на Зелені свята.

[4] На коні з лози – на вербовому прутику, який служив сільським хлоп’ятам замість коня.

[5] Цвинтар – кладовище.

[6] Псалтир – Книга Псалмів, яку читали над померлими, а також над хворими.

[7] Підпасок – Помічник пастуха. 

[8] Чумацький шлях – величезне скуплення зірок вздовж неба у вигляді світлої туманної смуги, яка добре спостерігається в ясні безмісячні ночі. За переказами чумаки орієнтувалися вночі на цю світлу смугу на небі під час своїх поїздок до Криму по сіль.

[9] Легінь – юнак, парубок.

[10] Вир – місце з круговим рухом води на поверхні ріки. Вир небезпечний тим, що інтенсивно крутить та затягує свою жертву на дно ями чи глибокої западини.

[11] Сотник – ватажок козацької сотні, який обирався на козацькій сотенній раді. В мирний час сотники могли проживати у своїх садибах.

[12] Могила – високий насипний курган, в якому разом з покійником ховали речі домашнього вжитку, посуд, зброю, вироби із срібла, золота тощо. У степовій і лісостеповій частині України зберіглось багато Скіфських могил – поховань наших пращурів, які  в давнину заселяли ці території.

[13] Трипільська загата – місце, де судячи із залишків берегових конструкцій стародавні трипільці перекривали ріку для зрошення своїх земель. Це свідчило про високий рівень цивілізації Трипільської культури.

[14] Цикади – найголосніші комахи півдня України.

[15] Ляхи – зневажливе прізвисько шляхти Речі Посполитої, надане запорізькими козаками.

[16] Козак – воїн Війська Запорозького. Вперше це слово згадується в давній монгольській хроніці, датованій 1240 роком та словнику половецької мови за 1303 рік, де початково воно трактувалося як: «вільна озброєна людина», «шукач пригод», «одинокий», «схильний до розбою та завоювання», «страж», або «конвоїр».

[17] Бурса – ідеться про Київсько-братське училище для юнаків, засноване при Братському монастирі у Києві.

[18] Джура – зброєносець, помічник у козацької старшини. Зазвичай джурами були молоді хлопці, які разом з козаками ходили в походи і брали участь у боях.

[19] Ази – основи навчання (слово походить від першої букви старослов’янської азбуки).

[20] Бойовий гопак – вид бойового єдиноборства у запорізьких козаків, який застосовували ще древні слов’яни часів Київської Русі.

[21] Стерно – пристрій, що підтримує або змінює курс судна.

[22] Тарпани – дикі коні, які в минулому населяли степові райони України.

[23] Крамниці – магазини, де продавався різноманітний крам (товар).

[24] Левада – присадибна ділянка землі з сінокосом, городом та плодовим садом або іншими деревами, на якій могло розташовуватися обгороджене штучне пасовище для коней.

[25] Байрак – сухий яр, балка з деревною рослинністю та чагарниками, поширені у північно-степовій зоні України.

[26] Яничари – султанська гвардія – відбірні і особливо жорстокі підрозділи турецького війська, комплектовані з християнських дітей, полонених у дитинстві і вихованих в султанському палаці, без впливу батьків. Не маючи нікого близького і рідного, вони поступово забували свою батьківщину, мову, національність і, перекинуті у мусульманство ненавиділи християн та виростали вірними султанськими слугами.

[27] Орда – різновидність державного об’єднання племен тюркських кочових народів під владою одного хана.

[28] Січ – укріплена місцевість, на якій розташовувались основні військові  козацькі формування. Січ служила столицею усього Запорізького козацтва, центром діяльності і управління всіма військовими справами та резиденцією всіх головних старшин низового козацтва.

[29] Посполитий люд – простий народ.

[30] Залога – військовий загін, який розташовувався в укріплених містах, фортецях, кріпостях для захисту їх від ворога.

[31] Ясир – бранці, військові полонені, яких вважали за повну власність того воїна або того війська, що захоплювали їх у полон.

[32] Чорний Шлях – дорога через степи, по якій гнали в турецьку неволю, полонених в Україні людей. Чорним Шляхом названий ще й тому, що по ньому татари здійснювали свої набіги та багато чисельними табунами вибивали траву до чорної землі.

[33] Ногайці – кочові племена південних чорноморських степів, які входили до складу Кримського Ханства.

[34] Лабіринт – дорога із хитросплетеною траєкторією напрямку руху та спеціально облаштованими перепонами і ускладненнями, щоб приховати правильний шлях.

[35] Лимани – розлогі затоки в гирлах річок.

[36] Плавні – водні розливи, порослі очеретами.

[37] Старе річище – старе русло ріки з непроточною або слабо проточною водою, яке, після появи нового русла, втрачало своє попереднє призначення.

[38] Базавлук – важкодоступний острів, на якому тривалий час була розташована Запоріжська Січ. Під впливом різноманітних обставин, в тому числі і стратегічних міркувань, козакам приходилось постійно змінювали місце розташування Січі. Протягом свого існування вони послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам’янську й Нову, або Підпільненську.

[39] Вольниця Козацька – українські історичні землі від Сяну до Дону, де свого часу зародився священний дух козацької непокори.

[40] Галера – потужне військове судно, озброєне важкими гарматами, яке складало основу військово-морського флоту Туреччини. Галера приводилася в рух за допомогою вітрил та кількох рядів весел гребців-невільників, прикованих по 4-5 чоловік до одного весла. Тяжка праця гребців на галерах стала синонімом каторги та каторжних робіт.

[41] Гаківниця – довга і важка рушниця великого калібру з ґнотовим замком і гаком на прикладі, яким під час стріляння кріпилася до землі. Великі гаківниці мали подвійний гак і називалися козами.

[42] Мушкет – ручна вогнепальна зброя з ґнотовим замком, яка прийшла на зміну кременевими рушницям.

[43] Лантух – великий мішок з грубої тканини.

[44] Фіра – хура, віз, повозка, підвода.

[45] Віче – загальні збори козацького війська.

[46] Склеп – наземна або підземна окрема капітальна споруда.

[47] Дике Поле – незаселені землі, які розмежовували  Україну і Татарське Ханство і розташовувались між Доном, Верхньою Окою та лівими притоками Десни й Дніпра.

[48] Чайки – великі козацькі бойові човни, які призначалися переважно для морських походів і ведення бойових дій на морі. Чайки вміщали 50 – 70 озброєних козаків, 4 – 6 фальконетів (невеликих кованих залізних чи мідних гармат), мали до 40 весел і щоглу з вітрилами. Загрібні весла (стерна) на кормі та на носі позволяли, не повертаючи, змінювати напрямок руху, від чого чайки робились надзвичайно маневреними.

[49] Байдаки – легкі козацькі військові судна.

[50] Гончарі – ремісники, які виробляли глиняний посуд.

[51] Барило – діжка, невелика посудина для рідини з двома днищами і опуклими стінками.

[52] Боднарі – майстри з виготовлення бочок.

[53] Клепати бочки – стягувати докупи металевими обручами «клепки» (опуклі дерев’яні дощечки), з яких виготовлялась бочка.

[54] Ристалище – майдан, де козаки в поєдинках між собою вправлялися у мистецтві володіння зброєю та ведення бою.

[55] Москалі – назва росіян, яка пішла і закріпилася за ними від назви столиці Росії – Москви.

[56] Демони – надприродні істоти, які переважно творили зло.

[57] Чортомлик – рукав Дніпра в місці розташування Базавлуцької Січі.

[58] Кошовий отаман – виборна службова особа, яка очолювала Кіш Запорізької Січі і зосереджувала у своїх руках найвищу військову, адміністративну та судову владу,.

[59] Кафа – сучасна Феодосія. Місто в Криму, яке на той час було найбільшим невільницьким ринком. Сюди доставляли полонених з України і стікалися купці-работорговці з усього світу.

[60] Каземати – «сліпі укріплення» окремі внутрішні приміщення в укріпленій фортифікаційній споруді (фортеці, форті, доті), що захищені від ворожого артилерійського вогню і бомбардування і служать для розміщення військових гарнізонів, складів зброї, боєприпасів, військової амуніції, продовольства тощо.

[61] Фрегати – швидкісні і маневрені вітрильно-гребні військові судна при галерах, які несли на собі артилерійське озброєння і використовувались турками у бойових операціях.

[62] Каторги – таку назву давали козаки галерам, через каторжну працю на них веслярів-невільників.

[63] Сандали – легкі турецькі розвідувальні вітрильники військового типу.

[64] Запорожці – назва січових козаків, яку вони отримали від розташування Січі за порогами Дніпра.

[65] Мурза, мурзак – турецький шляхтич, феодал, військовий начальник.

[66] Татарбунари – колишнє місто кримських татар, розташоване на території Одеської області, на правому березі ріки Когильник.

[67] Флібустьєри – пірати, корсари, морські розбійники.

[68] Трипільці, скіфи і сармати – наші далекі пращури, які з давніх часів заселяли територію України.

[69] Плюндрувати – ганебно знущатися, грубо нищити.

[70] Гайдамаки – учасники народно-визвольної боротьби проти національного і феодального гніту в Україні.

[71] Драгуни – кіннота, яка здатна діяти в бою в пішому строю.

[72] Рейтари – вид найманої кавалерії в арміях європейських країн.

[73] Гонор – гордість, пиха.

[74] Уходи – сезонні літні мисливські і рибальські стани козаків на вільних землях півдня України, які найчастіше піддавались ординським набігам.

[75] Табір – захисне укріплення, яке розгортали козаки під час ведення бою в польових умовах. У таборі, облаштованому мов фортеця, запорожці розташовувалися рядами і вели шквальний обстріл неприятеля: стрільці у задніх шеренгах постійно заряджали і передавали рушниці, а в передніх приймали їх і вели безупинний вогонь. Так козаки успішно протистояли ворогові з більш ніж 10-ти кратною чисельною перевагою.

[76] Редут – захисне оборонне укріплення, як правило земляне, з валом та ровом замкненого виду, призначене для кругової оборони.

[77] Герць – поєдинок окремих воїнів перед головною битвою, в якому виявлялося військове мистецтво, («греч» – татарський танець).

[78] Аргамаки – найцінніші верхові коні Ахалтеки́нскої чистокровної породи, виведені на території сучасної Туркменії понад 5000 років тому.

[79] Забрало – рухома частина шолома, яка служила захистом для обличчя та очей під час бою.

[80] Лати – захисні пристосування, які використовувалися воїнами в  рукопашному бою.

[81] «Пся крев» – образливий лайливий вигук, поширений у поляків (дослівно – псяча кров).

[82] Аркан – довга жорстка мотузка з петлею на кінці, яка виконувала роль  зашморгу на шиї жертви.

[83] Захланний – жадібний, ненаситний, ненажерливий.

[84] Батько Луг або Вели́кий Луг — низина, яка колись була на лівому березі Дніпра між Дніпром і Конкою, заросла листяним лісом, очеретом і рогозом, простором понад 400 км?. На території Великого Лугу, або в його безпосередньому сусідстві, містилася Запорозька Січ. У Великому Лузі козаки випасали худобу і знаходили в тутешніх плавнях та заростах добрий захисток. Тому Великий Луг був символом безпеки й волі.  

[85] Стріха – солом’яна покрівля сільської хати.

[86] Курінний – отаман, який керував козацьким куренем на Січі.

[87] Благословила – дала згоду.

[88] Скутара – передмістя Стамбула на малоазійському березі Босфору.

[89] Стамбул – ( до 1453 року – Константинополь), колишня столиця Візантійської імперії. Сьогодні – найбільше місто-порт Туреччини.

[90] Річ Посполита – об’єднані в одну державу Королівство Польське і Велике князівство Литовське.

[91] Десятина – десята частина прибутків, які за давнім звичаєм жертвувалися на церкву.

[92] Ясла – місце у хліві, відведене для годівлі худоби.

[93] Байстрюк – безбатченко.

[94] Босфор – протока на виході з Чорного моря, яка вела до Стамбула.

[95] Ятаган – холодна зброя турецьких яничар, якою вони послуговувались  в рукопашному бою як шаблею.

[96] «Півня червоного пустити», «Козацькі люльки розкурити» – скрито підкрастися до галери та підпалити її.

[97] Пакля – клоччя, подрібнені волокна льону або коноплі, які швидко спалахували і добре горіли.

[98] Капудан-баша – командувач військово-морського флоту Туреччини.

[99] Кіль – конструктивний елемент, який лежить в основі корпусу корабля і забезпечує його загальну міцність. До його задньої частини на шарнірах кріпиться кермо, що управляє рухом судна. Лише до цієї виступаючої частини корабля можна було прикріпити вибуховий пристрій. 

[100] І судно клоччям обліпив – за допомогою мокрої глини запорожці клоччям, мов гірляндами, обліплювали дерев’яні борти корабля, а потім підпалювали його.

[101] Кремінь і кресало – пристосування для добування відкритого вогню.