ВАСИЛЬ СТУС – ПОЕТ І ПАТРІОТ (до роковин з дня смерті)

Як став поетом, Василь Стус розповідає у власній дуже короткій автобіографії до збірки „Зимові дерева”, надрукованій у 1970 році в Брюсселі (Бельгія). Там він висловив головне кредо свого життя, якого дотримувався до останнього подиху, проте ми - читачі не можемо його сприймати однозначно. Чому?


Судіть самі. Стус  пише: „Ненавиджу слово „поезія”. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі. Ще –зневажаю політиків. Ще - ціную здатність чесно померти. Один з найкращих друзів – Сковорода.” (Київ, 1969)

Отже, Василь Стус не вважав себе поетом, але ми знаємо, що за свої поетичні твори, зокрема за збірку „Дорога болю” він був нагороджений у 1991 р. Шевченківською премією (посмертно), а за свою останню збірку „Палімпсести”, яка вийшла за кордоном у 1985 р. під час його другого ув’язнення, Стус був висунутий на здобуття найвищої у світі Нобелівської премії славетним німецьким літератором Генріхом Беллем. І цілком можливо, що саме це висунення прискорило смерть політв`язня.

Відтак, за всіма ознаками – Василь Стус був не просто поетом, яких в Україні багато, а видатним, навіть геніальним поетом, якого шанує весь світ!

Проте Василеві друзі-шестидесятники, котрі його добре знали по боротьбі проти радянського режиму та по перебуванню у концтаборах, стверджують що „Головним твором Стуса є його життя” (Євген Сверстюк). Публіцист з Ленінграда Михайло Хейфець, що перебував разом із Василем у Мордовії, із сумом зазначав: „На зоні у мене виникло почуття, що мало хто з українців усвідомлював, який великий поет живе серед них у наш час”. „В особистому спілкуванні мене вражало у Василеві те, що при зовнішній величавості, відчувалась у ньому внутрішня невпевненість у собі. Здавалось, він не розуміє справжнього масштабу свого обдарування. Мабуть, відсутність зримого успіху в літературі (того, що зветься „літературною славою”) та обережне ставлення однодумців вплинуло на його самооцінку”.

Чому ж українці не дуже звертали увагу на твори Стуса? Я бачу 2 головні причини. По-перше, маже всі митці-шестидесятники, такі як Іван Світличний, Ігор Калинець, Микола Руденко та безліч інших писали вірші у концтабарах. Бо для творчих людей, інтелігентів поезія була чи не єдиним способом не збожеволіти у цьому ворожому тюремному світі, в умовах постійного знущання, приниження людської гідності й виснажливої праці. Тому ув’язнені українці й не вирізняли Стуса-поета серед інших віршарів.

По-друге, мова Василя Стуса дуже незвична, хоча й українська. Наприклад, Микола Руденко прямо казав, що він не розуміє його писань. Чому? Оскільки Василь у творчості дотримувався не звичної нам шевченківської співучості, а схилявся до стриманих у формі, часто неримованих зразків західноєвропейської культури, яка на той час в Україні майже не застосовувалась. Його вірші сповнені неологізмів та слів у незвичному вигляді, коли дієслова стають іменниками і навпаки, наприклад жевріти перетворюється на жеврість, а пазурі, дзьоби на „опазурились солов`ї, одзьобились на нашій Україні”.  Поет вигадує багато нових дієприкметників: сколінені, прочернене, гільотинований, зчужилий, надсило, визорений; створює складні слова, особливо з частиною само – самовтрата, самовигнання, самосмерть.

Навіщо він так робить? З метою зробити кожне слово у віршах максимально влучним, надати йому подвійний зміст, нову глибину, за рахунок чого весь твір стає більш компактним і водночас більш виразним. Вірш „Над осіннім ставом” із збірки „Веселий цвинтар”, написаний наприкінці 60-х років, є одним із зразків концентрації новотворів у В.Стуса і передає його відчуття трагічності майбутнього:

Цей став повісплений, осінній чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,

виблискує Люципера очима.

 П’янке безодня лащиться до ніг.

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

на утлу синь, високогорлі сосни

і на пропащу голову мою.

Охриплі очі збіглися в одне –

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп. Неприхищений,

а чуєш, чуєш протяг у душі?

Треба зазначити, що ще Андрій Малишко, який робив анотацію на його першу публікацію у „Літературній газеті” в 1959 р. помітив: „Добре знання мови визначає культуру цього молодого здібного літератора”, а Михайло Хейфець згадує: „Книга, яку він постійно носив при собі в зоні, називалась „Словник поліських говірок”. Тобто, поет наполегливо працював над вдосконаленням знання рідної української мови, оскільки саме мова була його втіхою й інструментом боротьби із радянською владою.

Тепер пропоную повернутись до питання, яке поставила на початку: ким же, насправді, був Василь Стус – поетом чи незламним борцем проти тоталітарного режиму? На мій погляд, ці дві іпостасі Стуса доповнювали одна одну і стимулювали обидві до розвитку.

Спробуємо побіжно дослідити еволюцію особистості Василя Семеновича за допомогою його творів у скороченому вигляді.

У молоді роки він поводився як пересічна людина:

     Учора, як між сосон догоряв

мій день домашніх клопотів, я думав:

життя – занадто довге задля нас...

     Добутися б до п’ятниці, на тиждень

бодай хоч раз пірнути в самоти

невистояний алкоголь. Спинитись

обличчям до пітьми. Хай буде сніг

І хай на лиця падає схололі.         (Х.1963)

Одружившись, відчував себе цілком щасливим:

На роботі дружина. У яслах – син.

Тиша. Розкошуй.

Поки години пік – сиди. Втішайся...

     Порожнеча щастя.

Дякую, Господи!     (1969)

Але з часом, Василь усе більше вивчає поезію світу, занурюється у філософію, думає. Через це надходить усвідомлення абсурдності радянського життя.

     Отак живу: як мавпа серед мавп,

чолом прогрішним із тавром зажури

все б`юся об тверді камінні мури,

 як їхній раб, як раб, як ниций раб...

Добра освіта, точніше самоосвіта, допомагає зрозуміти, що між проголошеними гаслами демократії у СРСР і тим, що відбувається в дійсності, – прірва. Свідомість поета починає роздвоюватись:

 Мені здається, що живу не я,

а інший хтось живе за мене в світі

в моїй подобі.  Ні очей, ні вух,

ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

в своєму тілі. І, кавалок болю,

і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис...

Між тим Хрущовська відлига закінчилась, інакодумців почали саджати в тюрми. У вересні 1965 р. Стус разом із Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом виступають проти репресій в київському кінотеатрі „Україна”. Після того Василя миттєво відрахували з аспірантури, працювати йому також не дають. КГБ дихає в потилицю, наказує друкарні знищити вже набрану збірку „Круговерть”, дають оцінку його критиці. Поет саркастично кидає слідчим вірш:

    Балухаті мистецтвознавці!

Вам незручно в цивільному одязі,

вам дуже незручно,

коли шиї не душить кітель,

коли ноги не чують провалля

діагоналевих галіфе.

    Балухаті мистецтвознавці!

Вам даремно іспитувати мене:

я знаю всі ходячі цитати

                              з патентованих класиків...

    То який же я в біса неблагонадійний?

Знаючи англійську, німецьку, французькі мови Стус робить переклади з Гете, Г.Лорки, готує статті про творчість Г.Белля, Б.Брехта, досліджує творчість українських попередників В.Свідзинського, П.Тичини... Його роботи ніде не друкують, хіба трохи за кордоном та у самвидаві. Тоді митець починає писати відкриті листи до Спілки письменників, ЦК КПУ, Верховної ради, КГБ... Нарешті його почули – 13 січня 1972 р. Василь Стус заарештований разом із правозахисниками І.Світличним, Є.Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями. У вересні він отримав вирок: 5 років концтаборів (Мордовія), 3 роки поселення (Колима).

Як не дивно, душа поета відчула полегшення. Тепер він точно знав: його шлях – це шлях боротьби з радянським режимом за свободу України до кінця, до загину.

    Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

    Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

 як син, тобі доземно поклонюсь,

 і чесно гляну в чесні твої вічі.

І чесними сльозами обіллюсь... 20.01.1972

У своїх подальших творах поет і син українського народу об’єднались в незламного борця за волю України.

Ірина Молчанова, Маріуполь

Джерело: LELEKA NEWS