Ятірець

                         Синові Василю

На луки – звичними стежками.

І навпростець – на камінці,

Де ми купались малюками

У Конці – річечці оцій…

Коли ж так встигла обміліти:

Уже потічок – не ріка…

І хоч би глянула привітно –

Чи не впізнала козака?..

Невже у тебе пам’ять стала,

Як той дірявий ятірець,

Що я колись отам он ставив,

Де сісняга і очерет?

Прийшов трусити серед ночі,

Й не пощастило так мені.

Це ж я – отой рибалка-хлопчик…

Згадала, річечко, чи ні?

Пливе – як не до неї наче…

Я знов –  травою навпростець.

А на душі – немов побачив

Тоді у дірах ятірець.

Крізь нього прошмигнула рибка,

Як повз село – мої роки…

І що тепер від тебе, річко,

Колись потужної  ріки?..

Якийсь потічок – по коліна.

Нема й коня скупати де…

Міліють ріки. Ріки гинуть

Отак, як села без людей.

Розчистить іноземці брались,

Та їм відмовили – не слід:

Бо десь тут з золотом зостались

Три затонулі кораблі…

Моя ти, пам’яте, не мовкни!

Ти ж – не дірявий ятірець.

Боюсь: не стане річки Конки,

Тоді й Дніпру, вважай, кінець!

Це не-мож-ли-во, чоловіче!

Я теж так думав, як малим

На конях мчав до Конки-річки –

До судноплавної колись!  

Іван Левченко, першодрук, 22 вересня  2013 року