ЯК ШВИДКО...

Як швидко з вітром летять літа,

Уже і осінь фарбує коси,

Уже й хода моя щось не та,

Уже й не бігаю стернею босим.

Зім’яли зморшки моє чоло,

Завмер у думі якійсь глибокій,

Колись все тихо не так було,

Не мало серце надмірний спокій.

На плечі давить років тягар,

Із кожним рухом грубіють руки,

Котел життєвий спускає пар,

У циферблата стихають стуки.

Життя неначе в ході місток,

Від пуповини у даль далеку,

І кожний подих – то є ковток,

Долання спраги в безжальну спеку.

З’їдають миті життєву путь,

Не мають сили у тім спинитись,

І я ковтаю жадану суть,

І все не можу ніяк напитись.

Василь Ковтун