Багряним листом темний гай руда накрила,
А я у снах лечу туди, немов на крилах.
Туди, де вітер в літні дні кружляв у танці…
Туди, де сонячні сліди ховались вранці…
Звилися крони там дубів і осокорів.
Зустріла вперше я тебе між тих узорів.
Тоді застигло все нараз, затихли звуки,
Коли відчула я твої, на дотик, руки…
І закрутилася земля, і впало небо,
А гай зелений потемнів, мов так і треба.
Щоб заховати від очей чужих кохання –
Сплелися віти у беріз уже зарання…
З тих пір не раз сміявся гай веселим сміхом,
І загорявся, як вогнем, багряним цвітом.
Його окутував туман й купали роси,
І сріблом вбралися мої зріділі коси,
Та я в думках завжди лечу до того гаю,
Де спалахнули пелюстки мого розмаю…
Немає коментарів:
Дописати коментар