В недільний день мені везе,
І, мабуть, не дарма.
«Я поведу тебе в музей», –
Сказала раз кума.
Вдягнувся гарно, не як чмо,
І ось через Майдан
До Мавзолею ідемо,
Де вождь лежить СТЕПАН.
А люди там такі, як я,
Ідуть тихенько в ряд,
І все життя того вождя
Неначе експонат.
Ось дім, де змалечку гасав,
А от вітальний лист,
Що він до Гітлера писав
Від українських міст.
Там схрон і «шмайсер», з газом піч
І зашморг ворогам,
І кожна пляма, кожна річ
Свята і дорога.
Народ пишається, дивлюсь,
Пишається кума,
А в мене гордості чомусь
Нема! Нема! Нема!
На серці холод наче вмер,
І десь співає хор:
«Це кровосос і людожер,
Потвора із потвор!».
Злякався я таких думок –
Чи ж я не патріот?
І раптом лікар: «Хай, дружок,
Не бійсь, ти не урод.
Не зрадник, ноу! Вір братам
(А поруч десять пик)
У тебе, дарлінг, збій програм».
І дивний лікар зник.
А двадцять рук мене ведуть
Униз кудись в підвал,
А там стоїть смердюча муть,
Багно чи сон-трава,
У чорнім чані. І мені
У мозок і до вух
Оте вливають, щоб в багні
Зростав, міцнів мій дух.
І він міцніє і зроста
(Хоч запах й досі є)
Картина світу знов проста,
Бринить життя моє!
Я знов іду мов на парад
З кумою залюбки,
І кожний кат, і кожний гад
Мені такий близький!
І кров – не кров, І смерть – не
смерть,
Шакали знов святі…
Земляк! Як розум – шкереберть,
Думки пішли не ті,
То збій програм, сам не лікуй,
В Європі є «специ».
Виймають душу будь-яку
Духовнії отці,
Свідомість та моральний стан –
Все виправлять, як слід.
З музею, де лежав СТЕПАН,
Я повертавсь у світ.
І вже не мучила журба,
Але на дні душі,
Хоч хор співав: «Ганьба! Ганьба!»,
А холод залишивсь.
Смертельний холод обіймав,
І з тої сон-трави
Як мертві йшли брати, кума,
Та й сам я… труп живий.
Степан Галь
Немає коментарів:
Дописати коментар