зі своїх
натомлених рамен,
оголила
сокровенну глицю...
Темновіття
вицвіле, сумне
скинулось
угору безголосо.
Відбриніла
тужна пастораль.
Вже до
танцю більше не запросить
сивоокий
перестиглий жаль
яре
листя...
Під
ногами скверу
тіні
спопелілих теплоднів.
Прочиняє
небо мурі двері
в тишу
ще неторканих снігів,
у
безмежжя рунних заметілей,
довгополих
білотканих тог,
де з
неділі й знову до неділі
сторожко
чекає змерзлий Бог
на свічу
намолено-гарячу -
позачасну
світляну печать...
Тихо
янголи осінні плачуть,
на
прощання дзвоником янчать...
(27.10.13)
Леся Геник
Немає коментарів:
Дописати коментар