Калинонько,
листя січене до дроту,
До
мерзеного, що голки з крові поту
Випинає
– хай стікає твоя сила,
Як зерня
з колосся – сарана, що вбила.
По
скуйовдженій голівонці вітрами
Град
пройшовся, зачорнілось лице в шрами.
Збожеволілому
листю бракло долі,
Бракло
сонця у скаженому подолі.
Скам’янілі,
живі привиди, парканом
Точать
жили до смертей під злим Іваном.
Захолола
зброя жахами вибачень,
Жахом
голоду між криком безпробачень.
Виють
ночі – очевидці тридцять перших,
Вітер
долю проклинає – вічний вершник.
Надивився,
брат, надихався стернею,
Більше
бід, ніж тут, не бачив він Землею.
Тарас
Іванів
Немає коментарів:
Дописати коментар