Чорна
хмара небо закриває.
– Що це,
мамо? – син її питає.
– Не
питай мене, мій любий сину.
Горе
чорне обіймає Україну.
Лютий
голод простягає лапи,
Хоче нас
в пітьму холодну взяти.
– Я
боюся, мамо! Заступися!
Ти від
смерті злої відкупися!
Я ж іще
не жив не бачив світу,
А вже
смерть у скроні мені диха.
Вимоли
мені життя хоч трішки!
Глянь:
від голоду попухли ніжки!
А від
болю аж в очах темніє…
Хто ж
мене, матусю, пожаліє?!
Мати
смерть безжалісну благає,
На
колінах з Богом розмовляє:
–
Заступися, Боже милосердний!
Відмоли
мою дитину в смерті!
Хай мене
візьме, якщо так хоче,
А мое
дитя залишить, Отче!
Бог їй
мовив: Не вернути сина,
Та
повір, це не моя провина.
Демон
лютий на землі цій править,
Злістью
лютою щоднини марить.
Україну
голодом він душить
Лиш за
те, що має щиру душу.
Лиш за
те, що чесні і завзяті,
Лиш за
те, що не скорились владі!
Хрест
скорботний височіть до неба.
Ластівка
кружля над ним у незі.
Матері
журба не зна спочину-
Все шука
могилку свого сина.
Не
знайде сердешная могили,
Бо
покрита ними Україна!
В кожній
хаті і у кожнім серці
Смерч
голодомору відгукнеться.
Марина
Летяк
Немає коментарів:
Дописати коментар