Я вже не плачу - не маю сліз…

Я вже не плачу - не маю сліз,

Лиш чую як сивіють скроні,
Коли зриваються з беріз
Листочки молоді на кроні.

Торкнувшись тихо до лиця,
Полоскотавши ніс і губи,
Намалювавши слід рубця,
Летять дорогою загуби.

Лише на хвильку, лиш на мить,
В своїм, спинившись марафоні,
Відчувши, як душа щемить,
Мої погладять сиві скроні.

А далі знову – вись, політ,
І шелестом, як лезом в груди,
І все сильніше сивий гніт,
І все крутіші амплітуди.

Метаморфози суть проста,
Відміряна в віках віками -
Печаль, зірвавши з крон листа,
Дорогу встелює вінками.

А я стою. Мовчу й не плачу,
Лиш як прикований не рушу,
І божеволію, бо бачу 
За свіжим листям свіжу душу.

Вже ні розрад, ні сил, ні сліз,
Вже тричі посивіли скроні,…
І не спиняються з беріз
Летіти вістки похоронні.

22.05.2014р. Василь Ковтун