Не даймо матір ворогам!

З усіх сторін рвуть на частини

Сердегу – матір Україну.

Але штормить найбільше схід,

Бо масло ллє в вогонь сусід.

Відплив-прилив:  вкриває хвиля

Протистояння і насилля.

Неначе з табакерки біс –

Російський прапор знов повис

На держбудівлях... Суне натовп –

Аби до рук усе прибрати.

А той під’юджений потік –

У кілька сотень чоловік.

Здавалось: мусить діять влада:

Та аніскільки! Мовби рада

Отим непроханим гостям,

Що топчуть стяг –  державний стяг.

А на кордоні – окупанти.

Де військо? Де міліціянти?

І наче є... Й немає мов...

А в Києві – наради знов...

Ви,  хлопці,  влада чи зайці ви?

Де ваша врешті-решт сміливість?

І мудрі мізки ваші де?

Нема – питайте у людей!

Та тільки – дійте, дійте, дійте!

Бо й Київ можуть захопити

Так само, як Луганськ, Донецьк...

Та хоч би хто почув мене!

А за вікном – усе чудово:

Кипить робота на будові.

На будці стяг – державний стяг.

І голуби над ним летять...

Навзір, здається, мирно, любо,

Та тільки миролюбність – згубна.

Допоки  в нас де-де, мов біс,

Ворожий триколор завис. 

А ворог завжди б’є у спину.

Рятуймо, браття, Україну!

Якщо і справді дорога,

Не даймо матір ворогам!

Іван Левченко, з книги "За журавлями",

Жовква, 2014 року; першодрук 7 квітня 2014 року