Знов дорікає син...

Нічний дзвінок. Який там сон, піїте!

А снився сад, якого вже нема…

Знов дорікає син: як завжди – діти…

Чи тільки у мого отих претензій тьма?

А снився сад  – весняний і квітучий, 

Як давніх літ, і саду  – ані пня…

Знов дорікає син і душу мучить:

На кого ти нас, батьку, проміняв?

Проліз крізь хащі спогадів і вчинків:

Минуле мстить, як десь не так вчинив.

Знов дорікає син… Вже ж виріс, синку:

Чого тобі іще? Хіба це вихід – гнів?

Щось не вдалося – й знов у всім я  винен.

Таке воно – життя: не поле перейти.

Знов дорікає син… Та досить, сину!

Вже цвинтар, де був сад. Дерев нема – хрести.

Невдовзі і туди. Та ще ж душа у тілі…

Хоч і болить воно, однак живий – не вмер.  

Знов дорікає син… Не прийде на могилу:

Хай ходить, каже, та, з якою я тепер.

Слова й слова жбурля, як листя вітер.

О Господи, я все йому в житті зламав:

Знов дорікає син. І якось треба жити:

Хоч стільки літ спливло, а спокою нема. 

Минуле поверта, а кажуть – не вернути.

Та я ж люблю її, тому й той хрест несу. 

Знов дорікає син. Як в ланцюги закутий,

Під звинувачень грім вершу свій самосуд:

В оцих рядках гірких – моїй нічній Голгофі…

Вже наче й вітер стих, що досі голосив.

Знов дорікає син. Себе палю у строфах,

Ненависних йому. Терплю той гнів, бо – син. 

 Іван Левченко, першодрук, 11 травня 2015 року