ЗБИРАЙМО СИЛИ НА ПОДАЛЬШУ БОРОТЬБУ

Відвідини Холодного Яру 2015 вкарбували в моєму серці свій черговий емоційний і осмислений висновок. Він водночас і сумний, і такий, що змушує збирати сили на подальшу боротьбу. Сумний, бо безповоротно утвердив в моїй свідомості думку про те, що наші нинішні поводирі такі ж нерішучі, такі ж боягузливі і такі ж безпорадні, як і їх попередники часів зародження УНР.

Так же само, як і в 1918-му під Крутами, вони бездарно пхнули на погибель новітніх крутян в Іловайські і Дебальцевські котли, в землю Савур-Могили та в бетон Донецького аеропорту. Від їх недолугості так же боляче сприймаються втрати найціннішого, що має українська нація. Ці втрати - це носії крові українства, котру випускали із жил нашого багатостраждального народу і продовжують випускати ті, хто не хоче аби на світовій арені замойорів прапор свободолюбивого і працелюбного народу, котрий має неабияку Божу привілею - не коритися поневолювачам і повставати проти гніту.
Український народ знову змушений вести визвольну війну на два фронти - проти зовнішніх і внутрішніх окупантів. І сподіватись у цій війні він може лишень на тих, хто став сьогодні на місце холодноярських гайдамаків і незламних бійців УПА. Саме вони мають нині право і обов’язок вести за собою український народ. Усвідомлення того змушує усіх, хто вболіває за долю країни, визначити своє місце у цій борні. І не варто зважати на хитро-мудрі закиди, на кшталт «рука Кремля», бо не має жодного змісту словоблудство штучних самозваних отаманів, у бік тих, хто не на життя, а на смерть веде війну, хто поклав на вівтар боротьби за Україну не лишень власну честь , а і власне життя, хто мир бачить лиш у перемозі. І, аби ця боротьба, мала свій сенс і врешті-решт призвела би до жаданого результату, необхідні усвідомлення реалій, сила духу та сила віру у справу, котрій маєш служити. Бо ця справа свята – Україна!

28.04.2015р. Василь Ковтун

Приснився сон мені суровий
В своїй глибокій дивині,
Наснилися поля і гори
Країни, що у давнині.

Там, на узліссі рідним краєм,
Де сивий стелиться туман,
Мов чорний ворон понад гаєм
Летить грозою отаман.

Під ним єдиним вічним другом
Пливе в тумані вороний,
Підков не чути стукіт лугом,
Лиш пар у ніздрі, й той німий.

А за плечима - гайдамаки,
Немов злітають десь згори,
Обличчя вкрили грізні знаки
Холодно-Ярської пори.

Попереду, як слід, бунчужний,
Той, що тримає гордо стяг,
Котрий для хлопців бравих, мужніх
Життя цінніше був в боях.

На тім знамені величаво,
Міцний, як український дуб,
Мов посміхаючись лукаво,
Над краєм майорить тризуб.

А поруч золотом пшениці,
Що вже полущилась на дерть,
Палає вироком в зірниці
«Воля України, або смерть!».

І так небесні українці
Над рідним краєм пропливли,
Де всі разом, чи по одинці
За нього в землю полягли.

В очах світилася надія,
Тримались гордо у сідлі,
Як і колись - вела їх мрія
Всієї матінки-землі…

А я ж стояв посеред поля,
Мов заворожено-німий,
Не запитавши – в чом їх воля?
До чого цей парад чудний?

І лише думки досить стало:
«Куди ж ви сміли попливти?»
Як із туману пролунало:
«Тепер за гайдамаку – ти!»

«Тепер тобі даємо право
Про України долю дбати,
Завершити священну справу,
Щоб ми спокійно могли спати»…

Прокинувся в поту холоднім,
Душею сповнений тривог,
Та вже я знав про що сьогодні
Мені сказав одвічний Бог.

Тому мені ті сновидіння,
Тому щиросердешна біль,
Щоб пам’ятав свої коріння,
Щоб дбав за гайдамацьку ціль.

02.01.2012р. Василь Ковтун