Сентиментальне

 Так важко вибачить батькам

 Хоча б за те, що народили.

 Заплакать легко й крокодилу,

 Творити легко й ластівкам.

 Ми люди. Так чому ж тоді

 Лякають нас любов і ласка?

 Яке обличчя! Ой, це ж маска:

 Всі барви – стомлено-бліді.

 В дитинстві смак пригоди, гри

 Нас вабить, ми йдемо наосліп,

 А потім чхаємо, дорослі,

 На всіх з високої гори.

 Недолюбили нас колись

 Боги-батьки, мадонни-мами,

 Не кращі й ми, та давні шрами

 Болять – хоч лайся, хоч молись.

 І власним дітям біль образ

 Ми залишаємо у спадок,

 Хоч кожен з нас, як зірка, пада

 В імлу смертельну тільки раз.

 Так легко щастя розмінять

 На смутки, ревнощі та сварки.

 Душа – це не конверт без марки,

 А ніжне, дике пташеня.

27.08.2008 Наталя Федько