Вечірнє сонце, дякую за день!: НАВСТРІЧ ЮВІЛЕЮ ЛІНИ КОСТЕНКО

(герменевтичні начерки)

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролило.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

«Потреба слова, як молитви». Маємо контекстуальне ототожнення чи порівняння «слова» з «молитвою». Та, щоб торкнутися вартости на ймення Слово, певно, слід спробувати дати індивідуальну дефініцію «молитви»? Ймовірно, це особлива композиція з лексико-семантичних одиниць містико-сакрального призначення, за допомогою котрої людина звертається до надлюдського (божественного-абсолютного-універсального), що є предметом її віри. Таким предметом для Автора, поза сумнівом, є Слово, з тими космічними (в античному трактуванні) властивостями, що дозволяють його ототожнювати з Логосом (у Геракліта – квінтесенція Світового Розуму).
І таким воно було, є і буде – для кожного племені-етносу-народу-нації. Тут можна також припустити, що Автор зближує поняття молитви з поняттям замовляння, в якому наші Пращури ототожнювали «означ ник» і «означуване» (А.Ткаченко) і навпаки, тобто слово і означений ним предмет – одне і те ж.
У цьому – одне із свідчень про діахронічність (історична тяглість, розвиток у часі) образного мислення Ліни Костенко, її відчуття нашої посутньої етнонаціональної ознаки – Рідного Слова.

03.03.2015 Володимир Півень