Україна, як доля – одна

Тільки вчора збагнула, що правда – така небезпечна. 
У багаттях скорботи згорали мої кораблі. 
Мефістофель мені посміхався, зловісно і гречно, 
А вітрисько благав: «Не здавайся, моя Наталі!» 

Я любила й люблю, та згорати від цього не легше. 
Не бенкети, а битви з минулим вінчають мене. 
Ти помер від отрути зміїної, Віщий Олеже, 
Ну а я – від отрути людської рятуюсь вогнем. 

Я – козацької крові, тож ласки не буду просити 
У вельмож, котрі думати звикли, що кров – це вода… 
Чом ти, батьку Іване*, повірив запроданцям ситим, 
Що тебе, полководця, катам поспішили віддать? 

Розривається серце, щоб стати, як море, бездонним, 
І самотності сльози течуть із очей крадькома. 
Де ти, мамо моя? Де ти, світом убита мадонно? 
Я не вірю, що ти… Що тебе в мене більше нема. 

Мушу йти в майбуття. Шепочу знов молитву печальну, 
Що врятує мене із полону скорбот світових. 
Знаю я, що почути судилося пісню вінчальну, 
Плач дитяти й непрохану сповідь старої вдови. 

Я не кличу в свої молитви ні Стокгольм, ні Афіни – 
До козацьких курганів летять бунтівливі рядки. 
Зупинятися – злочин, якщо є мета – Україна. 
Гріх себе розміняти на зради, страхи й помилки. 

Вже не хочеться гри. Я безсмертям своїм ризикнула, 
Поєднавши надію із тугою втрат і пізнань. 
У долонях моїх – дві пташини: майбутнє й минуле. 
А Вітчизна – одна. Україна, як доля – одна. 
*мова йде про Івана Сулиму. 

4 січня 2012 року Наталя Федько