вівторок, 22 вересня 2015 р.

Iван Драч. Поезiї 

   ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА
 
   поема
 
   ПРОЛОГ
 
   Все упованiє моє
   На тебе, мiй пресвiтлий раю,
   На мидосердiє твоє,
   Все упованiє моє
 
   На тебе, мати, возлагаю,
   Святая сило всiх святих,
   Пренепорочная, благая!
   Т. Шевченко, "Марiя"
   "Гей, то в святу недiленьку,
   То рано-пораненько,
   То не в усi то дзвони дзвонять,
   А то сини свою неньку,
   Удову стареньку,
   А з свого подвiр'я то iзгонять.
   Що старший за руку веде,
   Середульший у плечi випихає;
   А найменший ворота одчиняє,
   Її, бiдну, клене й проклинає:
   "Ой iди ж ти, мати,
   Куди-небудь собi проживати,
   Бо ти нам не вдобна,
   Проти дiла не способна.
   Отеє ж тобi шлях - дорога
   Широкая й довга!"
   Українська народна дума "Бiдна вдова i три сини"
   Тяжко пишу, зболено розмiрковую,
 
   Словами гiркими наповнюю аркуш,
 
   Хай i гарячими, хай i пекучими -
   Це одна данiсть.
 
   Ставлю хапливо мольберт i чекаю на неї.
   Чищу свiй пензель,
   витискую тюбик
   I пензель наповнюю лютим вогнем -
 
   Це одна данiсть.
   Жезл диригента беру у руку
 
   I скрипки слухнянi з валторнами дикими
   Скоряю, звiряю, рiвняю, розбурхую -
 
   Це одна данiсть.
 
   Це одна данiсть - створити її таку,
 
   Якою зумiє пiзнати моє перо,
 
   Якою знайде її пензель мiй всюдисущий,
   Якою пiзнав її мiй оркестр потойбiчний,
   Це одна данiсть - здобути її iз мармуру,
   У сполохах кiнострiчки, в ритмi гравюри,
   В розломищах кiноварi, в розхльостаностi життя,
   Це одна данiсть - намалювати її таку,
   Як малювали на задану тему богове мистецтва,
   Протягом тисячолiть - вiд Рубльова до Леонардо да Вiнчi,
   Вiд Вишгородської Мадонни i до Сiкстинської,
   Вiд Марiї Оранти i до Атомної Японки...
 
   Чи не лячно тобi виходити iз етюдником
   На цю космiчну дорогу, де майстрове сидять у вiках
   I в кожного - Мадонна своя, i сiя на столiття,
   Чи не жахно тобi брати пензель у руки
   I мимоволi ставати у той довжелезний ряд?
   Може, хтось пчихне iз них, i вiтром тебе понесе
   В зоряну вiтродуйну трубу i памороки заб'є?!
 
   Що з того, що лячно? Хто не ламався в колiнах,
   Коли смикав лева за вуса i здоров'я йому бажав,
   Коли той пчихав занадто оптимiстично.
   Але тут вже про iнше йдеться...
 
   Коли Вона приходять i робить з тебе перо.
   Коли Вона нахиляється i перетворює тебе
   в пензель, наповнений жахом,
   Коли Вона бере тебе в руку як жезл
   I творить твоє життя оркестрове,
 
   I не знаєш ти, коли вирине скрипка
 
   Дитячим святим джерелом плюскотливим,
   А коли захлинуться шаленою мiддю
 
   Нестримнi й повстримливi тарiлки облуди.
 
   Ти намагався писати про Неї - Вона пише тобою,
   Як недолугою ручкою, як нiкчемним пером, як олiвцем
   хапливим i ошалiлим, покручем - олiвцем...
   Ти намагався Її змалювати - вона вмочила тебе
   в сльози i пекло, в кров i жахiття: фарби такi
   ти подужаєш? Розпачу вистачить? Вiри достане?
   А безнадiї? А проституйованого лахмiття достатку?
   А розпачу з того, як ти колег своїх - вiшальникiв
   збивав мовчанням своїм?
 
   Ти намагався диригувати - Плачем будь, стань Голосiнням,
   вирви над Прип'яттю паморозь сиву бузку посивiлого i
   порадiй у Рудому лiсi, що сонця рудiший,-
   Прокляттям будеш,
 
   Родом i Плодом поганьбленим будеш, коли зламаєшся
   як Перо, коли злякаєшся як Пензель, коли вирвешся
   од страху як Диригентський жезл...
 
   * * *
 
   Я заздрю всiм, у кого є слова.
 
   Немає в мене слiв. Розстрiлянi до слова.
   Мовчання тяжко душу залива.
 
   Ословленiсть - дурна i випадкова.
 
   Я заздрю всiм, у кого фарби є -
 
   Жагучi конi з дикого мольберту.
 
   До мене жодна фарба не встає,
 
   Сховавши в сiре суть свою роздерту.
 
   Я заздрю всiм, до кого лине звук,-
 
   Лiчильник Гейгера пищить так потойбiчне.
   На кожнiй арфi чистить дзьоба крук
 
   Й "Never more" кує менi стоїчно.
 
   Я випалив до чорноти жури
 
   Свою прокляту одчайдушну душу
 
   I жестами, нiмий, возговорив...
 
   Хай жестами. Але сказати мушу.
 
   * * *
 
   Начеб хто по душi моїй
   Так таємно-непрошено ходить,
   I ще нас налякало -
   Не по-людськи якось виходить.
 
   Нас привозять у зону.
   Тут немає нiкого-нiкого.
   Та засни ти нарештi,
   Моя нерозумна тривого.
   Але знову уранцi
   Босий слiд той веде в саркофаг.
   От спитай генерала.
   Генерал каже: - Факт!
 
   Ми пускали вiвчарку.
   Не бере вона босий той слiд.
   Ми вночi пильнували,
   Ми уже не поспали як слiд,
   Та нiкого не вистежили.
   Тiльки босий хапливий слiдок
   Був тодi, коли снiг був
   I коли був зелений льодок.
 
   Генерал сповiдається:
   Матiр я взяв iз села.
   А вона менi з Києва
   Третiй раз уже боса втекла.
 
   Хоч би взулась та взута
   Тiкала сюди, у цей свiт,
 
   А то босий, однаковий,
   Дуже босий вже слiд.
 
   I замовк вiн, знетямлений,
   Бо якраз по сипкому пiску
   Йшли невидимi ноги
   I вервечку чiтку i легку
 
   Своїх босих слiдiв
   Пропечатували перед нами,
 
   Перед юними й сивими,
   А дурними справiку синами.
 
   Бiгли босi слiди,
   А пiсок тiльки спалено вився,
   Шепотiв, шурхотiв,
   В стежку шлейфом свiтився,
   А ми нiмо дивилися -
   От проява непевна яка!
   Може, мати iшла в саркофаг
   До Валерiя Ходемчука?
 
   * * *
 
   Як з моторошшя сну,
   Душа моя встає,
   Як тяжко їй
   Вставати i нiмiти,
   Питаю душу я:
   Душе моя, Ви є?
   Вона мовчить i є -
   Лиш годi зрозумiти.
 
   Чому мовчиш, кажу,
   Чи ти вже не моя,
   Чи тобi душно,
   Душе, до знемоги?
   Чи так тебе,
   Душе, кайданить крутiя
   Крута мого життя
   I хист мiй преубогий?
 
   Мовчить душа з душi.
   Мовчить мiй цiлий свiт,
   Загорнутий в лихi
   В словеснi целофани...
   Пучками голими
   З душi здираю лiд...
   Як ранить пучки тi...
   Як душу тяжко ранить...
 
   ВАРIАЦIЯ НА БАНАЛЬНИЙ КИЇВСЬКИЙ СЮЖЕТ,
   або ж БАБА В ЦЕЛОФАНI - НАША МАТИ
   ...Корова - в багатьох старовинних i архаїчних
   релiгiях символ плодючостi, достатку i благоденства...
   Мiфи народiв свiту
   Баба Христина, звiсно, не має рацiї,
 
   Рветься у зону, що ти їй не кажи!
   С. Йовенко, "Вибух"
   ...Мавра поривається напитися води з рiчки,
   але Марiя тримає її за роги...
   В. Яворiвський, "Марiя з полином у кiнцi столiття"
   1
   З вертольота її запримiтили,
 
   Не одразу означиш словами,
 
   Де тополi iржавi, як мiтли,
 
   Скрушно небо метуть головами
 
   I де сосни, дощами спаленi,
 
   Лiзуть в очi лихою iржею -
 
   У якiйсь несусвiтнiй окалинi
 
   Денно й нощно блукають душею.
 
   Коло хати її запримiтили,
 
   Догадались, коли вже сiдали,
 
   Перестали тополi - як мiтли...
 
   Лиш листками iржаво ридали...
   2
   Таж виселили все село...
   - Бо ж тут насипало такого було.
 
   - А це що таке, я тебе питаю?
   - Видно, з космосу щось занесло.
 
   - Целофан - як скафандр, метляється скраю...-
   Недобре в кабiнi, сердито гуло.
 
   - Два пришельцi iз космосу або, може, iз НАТО?
   - Курс на тополю iржаву. Тримайсь, стара хато!..
   3
   Вийшли й регочуть. Регочуть до чаду.
   Гвинтом вертолiт рiже досаду.
   Один космонавт - це стара в целофанi,
   А другий - корова на задньому планi.
   Обкуталась баба, обтушкувалась,
   Скрiзь, де амбразури, позапиналась,
   Лиш гола i бiла її палюга
   Летить полином - баба ледве встига
   Чорнобилем бiгти за тою здоровою
   Тяжкою, як туча, старою коровою,
   А що вже корова - та теж в целофанi,
   Як диво космiчне суне в туманi,
   Лиш роги пробились з накидки таки,
   Сердитi й невкритi її гостряки,
   I очi в накидцi - якраз там, де очi,
   I отвiр, щоб пастись, старiй поторочi.
   А взута корова в старi кирзаки...
   Ти смiйсь чи ридай, а послухай-таки...
   4
   - Чого це Ви, бабо, корову узули?
   - А що радiацiя, Ви, мабуть, не чули?!
   - В синових чоботах взута корова -
 
   Нехай же пасеться i буде здорова,
 
   I бабi ще дасть до вiдра молока,
 
   Така замашна i молочна така.
   - Чого це Ви, бабо, уся в целофанi?
   - Хiба ж я газет не читаю, чи як?
 
   Корову видою на свiтаннi,
 
   Взую, одягну й веду за рiвчак...
   - Чого це Ви, бабо, з людьми не поїхали?
   Коли виселяли iз зони село?
   - А я серед тої проклятої вiхоли
 
   Взяла й зосталася - синам на зло!
 
   ВIЧНА МАТЕРИНСЬКА ЕЛЕГIЯ
 
   Проходила по полю -
 
   Зелене зеленiє...
 
   Назустрiч Учнi Сина:
   Возрадуйся, Марiє!
   П Тичина, "Скорбна мати"
   Назустрiч Учнi Сина,
 
   Пiд руки - та в кабiну.
 
   Знов дивна ця людина!
   - Мене пiзнав ти, Сину?
 
   - Чого тiкаєш, Мамо,
   Тож мусимо ловити,
   I скажу просто й прямо:
   Мене не обдурити!
 
   Тебе вiзьму я в Город
 
   До внукiв помирати.-
 
   Сказала йому гордо:
   - Я - невмируща мати!
 
   Дивилися солдати,
 
   Як плачуть генерали,
 
   I знов стара до хати
 
   Чимдуж чимчикувала,
 
   Де бусол i криниця,
 
   Де кiт її й корова,
 
   I де усе, що сниться
 
   Без слова, лихослова.
 
   Пройшла усi сторожi,
 
   Минула всi обвали,
 
   Палали її рожi,
 
   Як пiвнi-генерали.
 
   Було все мов на лезi,
 
   Якому все стинати -
   I квiтку прямо в цезiй
 
   Поцiлувала Мати.
 
   Все плакало на сонцi,
 
   Не хтiло помирати.
 
   I квiтку прямо в стронцiй
 
   Поцiлувала Мати.


   ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВIДПОВIДI


 


   Всi криницi в целофанових капшуках,


 


   Всi колодязi затушкованi


 


   Питали тодi одне-однiсiньке:


   Де знайти кiлометри целофану


 


   На рукотворне Київське море


 


   Чи бодай на Десну зачаровану,


 


   З якої Київ п'є воду?!


 


   СОЛОВЕЙ-РОЗБIЙНИК


 


   - Марiя, Марiя... Та Марiя не та.


   Та зродила Христа,


   ця - анцихриста!..


 


   Як почула вона, то вся похолола,


 


   I треба ж таке почуть вiд людей...


 


   Свiту не бачила вже довкола...


 


   Куди ж її доля тепер заведе?!


 


   Отож всi заслони вона обминула,


 


   Пiшла по старих партизанських стежках,


   До хати вернула. I в хатi заснула.


 


   I снився найстарший їй син попервах.


 


   Вiн все оце вигадав. Станцiю й атом.


 


   Вночi аж свiтилась його голова,


 


   Не був вiн на кучерi завжди багатим -


   Багатим вiн був на нелюдськi дива.


 


   Свiтилася лисина дуже вже лячно,


 


   Хоч син, та боялись його, мов бiди:


   Дуже вже твердо вiн йшов i обачно,


 


   Аж страшно було вiд твердої ходи.


 


   Приїхав до матерi якось на рибу


 


   (Тому й на коровi його кирзаки!),


 


   I дверi його впiзнавали по рипу -


 


   Безсонний такий i затятий такий.


 


   - Зробимо, мамо, тут станцiю чисту,


 


   Мiсто зведем, де полин та буркун.-


 


   Свистiв як проклятий. I, мабуть, по свисту


   Сусiди прозвали: - Марiїн свистун...


 


   В Прип'ятi порожнiй Соловей-Розбiйник,


   Як вибiйник ночi, сам-один живе.


 


   Вiн не мрець-покiйник i не чародiйник,


   Вiн живе, i тьохкає, i за душу рве.


 


   Ось дозиметристи сплять в наметi чуйному.


   Соловей-Розбiйник раптом загримить -


 


   I у свiтi дивному, i у свiтi чулому


 


   Солов'єм розстрiляна божевiльна мить.


 


   Його ловить армiя й лисi академiки,


 


   I японськi роботи i япономать,


 


   Всi стратеги й тактики у вогнi полемiки


   В саркофаг намiрились Солов'я впiймать.


 


   Альфа, бета з гамою - невидимi променi,


   I вiн теж невидимий - Лисий Соловей,


 


   Ще в походах Iгоря його крила стомленi,


   Дивиться ж безоднями молодих очей.


 


   МАТИ I "ХРИСТОПРОДАВЦI"


 


   ...Тепер на змiну,


 


   нехай i поодинокого,


 


   мародерства звичайного


 


   прийшло вишукане, iнтелектуальне:


   шукають предмети старовини,


 


   найчастiше - iкони...


   А. Михайленко, "Коренi i пам'ять Зони..."


   Чогось її било, термосувало,


 


   Душу закутувало сльотою,


 


   А згодом мов пiдказало:


   - Змий ти голову дощовою водою,


 


   Воно тобi i полегшає,


 


   Коли голiвонька буде змита


 


   Дощовою водою з-пiд ринви


 


   Цього пекельного лiта!


 


   Отак вона i зробила:


   Набрала води в каструлю


 


   Iз бочки,


   що тихо цiдиться


 


   I поїть яблуню й грушу-дулю,


 


   Набрала води, нагрiла,


 


   I голову змила, i вмилась,


 


   А потiм лягла чистенька,


 


   Аж наче вся засвiтилась!..


 


   I снилась їй дивовижа -


 


   Летить вона пiд небесами,


 


   Така молода-молодюсiнька


 


   Ширяє понад лiсами.


 


   Коса в неї вiльно розплетена,


 


   Начеб у молодої,


 


   Тiльки волосся сивого


 


   Багато в коси отої...


 


   I снилось - сини хапають


   I в матерi рвуть волосся,


   I з нею летять у небi,


   I дiтьми малими голосять,


   Схопили матiр за коси


   I нумо їх виривати,


   А мати по небу навтьоки -


   Вiд синiв утiкає мати!..


   Аж раптом вона стрепенулась,


   Прокинулась: мотоцикли


   Пiд хатою захурчали,


   А потiм раптово зникли.


   Подумала мати: мiлiцiя


   Знову примчала по мене.


   Та я затялась навiки -


   Тут збуду життя оглашенне!..


   Аж раптом рипнули дверi,


   Щось сунуло вже до хати,


   Лiхтарем її шмагонуло,


   Матiр Божу стало здiймати,


   Скриню стару одчинило,


   Сорочку взяло з поликами,


   Дихало перегаром,


   Збиткувалося над вiками...


   Чом же її зацiпило,


   Прийшли, бач, не пiшодрала!


   - Господи, та це ж Вовка! -


 


   Онук її! Син генерала!


 


   Навiв, бач, "христопродавцiв" -


 


   Хати вони чистять повсюди.


 


   Схопилася баба за серце -


 


   Схопила онука за груди.


   - Полундра! - вiн злякано вдарив


 


   I бабi вчепився в волосся,


 


   Думав, що баба з могили,


 


   Або щось лихе приверзлося.


   Втiкали вони з переляку,


 


   Гримнули мотоцикли...


 


   Цвiркуни лише били в душу,


 


   А потiм тихенько зникли...


 


   Коса лише вирвана долi


 


   Лежала на збитiй iконi...


 


   Пропали, прогуркотiли


   I щезли бензиновi конi...


 


   Коса лише, вирвана внуком,


 


   Свiтилася на долiвцi.


 


   Баба iз лiжка звелася


 


   I нипала по долiвцi,


 


   Каганцем собi присвiтила,


 


   Подивилась на себе на лису,


 


   Беззубо собi посмiхнулась:


   - Ну й дiвка, до пари бiсу!..-


 


   Дивились безоднi зорянi


 


   Услiд дорогому онуку...


   - А сон таки справдi справдився,


 


   А сон таки справдi в руку!..


 


   МАТЕРИНСЬКА ПIСНЯ З ЧОЛОВIЧОЇ ДУШI


 


   Не дiтись, не дiтись менi вiд вогню!


   О ноче, ночуй мене! Днюй мене, дню!


   Куди не пiду я, мов кiнь вороний,


   Мене здоганяє сам хрест вогняний.


   Пекучий, палючий - на всi небеса,


   I падає з нього вогненна роса,


   Бо небо роздерто, i думи роздертi,


   Три чисницi, може, лишилось до смертi,


   Той огненний хрест, а на ньому i в нiм


   Палає мiй син у кiльцi вогнянiм,


   Бо атомнi цвяхи засаджено в руки,


   Бо губи горять од пекельної муки...


   Лиш я намагаюсь до нього iти,


   Тiкає вiн геть в несусвiтнi свiти,


   Лиш я намагаюся вирвати сина,


   Де мучить його вогняна хуртовина,


   Я прагну до нього - вiн прагне вiд мене,


   I котиться нiмбом те коло вогненне...


   Тодi я тiкаю вiд нього - i вiн


   За мною женеться хрестом навздогiн.


   Куди не ступлю я, мов кiнь вороний,


   Мене здоганяє сам хрест вогняний,


   Клекоче, стукоче у дивнi копита,


   Дорога роз'юшена слiзьми побита,


   Пробита, цвяхована тяжко слiзьми...


   На вiчнiй дорозi розiп'ятi ми...






   ТРАКТОРИСТКА


 


   На горi горить реактор -


 


   Пiд горою оре трактор...


   З сучасного фольклору


   Не чiпайте мене.


 


   Я - трактористка.


   Якось - це було по вiйнi -


   Голова матюкав тракториста,


   Вздовж i впоперек,


   Так i сяк його смужив,


   Пiвруки йому люто виважував,


   Плюнув


   I пiшов у контору.


 


   Демобiлiзований тракторист


 


   Незворушно вернувся додому,


 


   Незворушно води напився,


 


   Незворушно у клуню зайшов.


 


   Розвернулася клуня -


 


   Вийшов танк.


   Звiдки вiн взявся?


 


   Чого вiн чекав у клунi?


 


   Танк люто йшов на контору.


 


   Голова пiд мiсток сховався.


 


   Танк залишив вiд тої контори


   Купу нещасної глини -


 


   Трощив усе i патрошив,


 


   Доки нарештi ухекався.


 


   Тракторист тодi вийшов iз танка


 


   I пiшов у район... здаватись...


 


   Не чiпайте мене.


 


   Я - трактористка.


   Кабiна герметизована -


   Не для мене.


   Кожен день я ковтаю пилюку


   З чорнобильськими радiонуклiдами,


   Вченi кажуть по телевiзору,


   Що вони мiнiмальнi.


   Ще раз вченим повiримо.


   Але не чiпайте мене.


   Не кажiть менi того,


   Про що можна бодай помовчати.


   Я ж не прошу у вас телевiзора


   У свiй трактор герметизований.


   Не прошу кондицiонера.


   Прошу єдине -


   Бодай не брешiть.


 


   Розумiєте, трактористка я, трактористка.


   Чорнобильська трактористка.


 


   Менi ще треба родити.


 


   ПРИМIТИВНИЙ ПОРТРЕТ СКЛАДНОЇ ЛЮДИНИ


 


   Можна все на свiтi вибирати, сину...


   _В. Симоненко_


 


   Бард кучерявий, мов макiтра,


 


   Все воював проти пiвлiтра,


 


   Сказали б "за", то був би "за" -


 


   Сяйнула б перваком сльоза.


 


   Чи радiо, чи телевiзор -


 


   Для нього менторський був мiзер.


 


   Усе вiн справно осiдлав -


 


   Усiх вiн вчив, всiм славу слав.


 


   Бувало, й праску пiдключи -


 


   То заговорить i вночi


 


   Солодким голосом, будь ласка,


 


   Немов приймач, безсонна праска.


 


   Такий був славний славослов,


 


   Що як не стань - не лихослов!


 


   А як же Матiр оспiвав,


 


   Що попелiли всi слова.


 


   Фотографи спiшили справно


 


   I парно вдвох їх - дуже славно


 


   Для всiх видань по саму Кубу


 


   Тиражували на всю губу!


 


   Вiн Матiр ставив як трибуну


 


   I вергав рiч свою трибунну,


 


   З Трибуни-Матерi кричав -


 


   Свiт дивувався... й величав...


 


   Та як здригнувся чорний атом,


 


   Вiн Матiр згадує лиш матом,


 


   Вiн виїхав, а не утiк,


 


   Як сам вiн в мiкрофон прорiк,


 


   Щоб перспективи вищi мати.


   Не вмiла ж Мати шанувати,


 


   Не всi ж вiнки приберегла


 


   Для кучерявого чола,


 


   Не пiдсадила на всi трони


 


   Зад войовничої персони,


 


   А примiтивам треба знати,


 


   Що матiр можна й вибирати!


 


   А гордий свiт? Вiн не гордує.


 


   Вiн дивиться... i аплодує...


 


   ОДА МОЛОДОСТI


 


   Лава вулканна нестерпного бiтуму.


   Бурхає полум'я. Валує дим.


   I рвуться слова без жодного вiдома:


   - Коли помирати, то вже молодим!


 


   Соловейко сiяє, i витьохкує мiсяць.


 


   Стрiляє вогонь навiсним i твердим,


 


   I серце палає, не рушить iз мiсця:


   - Коли помирати, то вже молодим!


 


   Жаб'ячi хори у прип'ятськiй тишi є -


 


   Чадiють в безумi лютих годин.


 


   Свiт iдiотствує, хоч зверху мудрiшає,


   Врятований ще раз життям молодим.


 


   За безладу безмiр, за кар'єри i премiї,


   Немов на вiйнi, знову вихiд один:


   За мудрiсть всесвiтню дурних академiй


   Платим безсмертям - життям молодим.


 


   * * *


 


   Стали в вiкна бити шершнi


   I джмелi густи,


   Стали душi, тяжко вмершi,


   Натовпом густим.


   I чого б мене питати,


   I нащо б я їм,


   Коли й сам не дам я ради


   Iз життям своїм.


   А вони мене питають -


   Що воно й куди.


   I не дихають - ридають


   Голосом бiди.


   Що менi собi сказати?


   Бо я бiльше в них,


   Бiльше в них питаю ради


   В сумнiвах нiчних...


 


   РОЗДУМИ ПIД ЧАС ВIДКРИТОГО ЧОРНОБИЛЬСЬКОГО СУДУ


   В ЗАКРИТIЙ ЗОНI НА СТАРУ ТЕМУ: IРОД I ПIЛАТ


 


   ...В зв'язку з аварiєю в Чорнобилi рiзко


   пiднялася гiркота i розчарування наукою...


   Ю. Щербак, "Чорнобиль"


 


   ...I ранiше у багатьох виникав сумнiв


   у правильностi вибраного для станцiї мiсця...


   В. Олiйник, "Випробування Чорнобилем"


   Що нам цар Iрод! Сивий примiтив!


   Його загнали два тисячолiття.


   А днi старi на iродський мотив


   Нам видаються старосвiтським смiттям...


 


   В нас - Безiменнiсть! Всiх вона поїсть,


   Та ще й закусить нами з iменами...


 


   Вона там сьома, де було їх шiсть,


   Сiмдесят сьома, хитра до нестями.


 


   Чому їх - шiсть? А де ж це сьомий - Ти?!


   Чому ти не сидиш на лавi - перший?


 


   Нi! Ти зориш на нас iз висоти,


 


   Науки длань над нами розпростерши.


 


   Все зекономив? Совiсть?! Честь?! Зумiв


   Забалагурити самi Верховнi Вуха.


 


   Колегiальний ум в мiльйон умiв -


 


   А лестощi лиш персональнi слуха.


 


   Чому їх - шiсть? А де ж це перший - Ти?!


   Чому ти не сидиш на лавi - Перший?


 


   Нi! Ти зориш на нас iз висоти,


 


   Длань керiвну над нами розпростерши.


 


   Так, ти вгадав, знак Вирождення - Ти,


   А не Вiдродження, такий пiдлотний вирiд...


   Iсторiї пiдземної кроти


   Тебе знайдуть i вкажуть точно - Iрод.


 


   Хоч засторогу я несу гiрку,


 


   Не каменую Чесний Храм Науки...


 


   А хто це там за ширмою в кутку?


 


   Од радiацiї Пiлат вмиває руки...


 


   * * *


 


   Коли Змiй чистить яблуко


 


   Перед тим, як Євi його вiддати,


 


   Вiн шкiрку зрiзує по спiралi -


 


   Зелений виток з-пiд ножа його плине


 


   I зветься вiн пiзнанням...


 


   Змiй яблуко рiже надвоє


 


   I витинає ядро з половинок,


 


   Вилущує нутрощi iз насiнням -


 


   I тiльки тодi Євi його дає.


 


   Єва дiлиться iз Адамом...


 


   СУЧАСНА СКОВОРОДИСТКА


 


     Мисливська бувальщина


 


   Яка краса кругом,


 


   Який веселий свiт...


 


   Мисливцi молодi


 


   Втомились пiд обiд.


 


   Цей хутiр, хутiрець,


 


   Цей виселок села,


 


   I п'ять хаток у нiм -


 


   I четверо без скла,


 


   А п'ята ще жива,


 


   Ще стежка йде туди,


 


   Й несе вряди-годи


 


   Якесь вiдро води...


 


   I ми туди зайшли


 


   Без зайцiв, без лисиць.


 


   Поставили в кутку


 


   Свiй арсенал рушниць.


 


   А бабця у кутку


 


   Лежить на тапчанi


 


   I тихо так, як смерть,


 


   Чорнiє - на стiнi:


   - Спасибi, хлопцi, вам,


 


   Що в хату ви зайшли,


 


   Що в хатi тарарам,


 


   Простiть - нема коли...


 


   Взялася вмерти я,


 


   Ось i труна в кутку,


 


   Ось i гора свiчок -


 


   Надбала на вiку.


 


   Та нiкому сховать


 


   Мене, ягу стару...


   Вiд того я нiяк


 


   По-людськи не помру.


 


   Спасибi, хлопцi, вам,


 


   Вас принесло-таки.


 


   Онуки ви чужi -


 


   Мої гробовщики...


 


   А цвинтар - онде вiн,


 


   Йде стежечка туди,


 


   Могила жде мене,


 


   Як у Сковороди...


 


   Сама її щодня


   Довбала з мiсяць я.


 


   Скiнчилася моя


 


   "Життєва мiсiя"...


 


   Сини всi розповзлись,


 


   Чортма i невiсток...


 


   Зосталась я сама,


 


   Мов на вербi листок.


 


   Ну, а села нема.


 


   Втекло кудись село.


 


   Було колись село -


 


   Життя колись було.


 


   Вас покара Господь,


 


   Як лишите саму...


 


   Я вас не пiдведу -


 


   Вiзьмусь... i вмру вiзьму...


 


   Лиш в руки я вiзьму


 


   Цю свiчку воскову -


 


   Вже, дiточки, за мить


 


   Уже я не живу.


 


   Сховаєте мене,


 


   Вiдразу ж пом'янiть -


 


   Он самогон в кутку.


 


   Он хлiб. Самi вiзьмiть.


   Он цвяхи. Он хустки.


 


   А онде молоток.


 


   Дай ще води ковтну.


 


   Ковточок ще. Ковток.


 


   БАНКЕТ В ПОРУ СНIДу, або СКIФСЬКА МАДОННА


 


   1


 


   На рукотворному морi


 


   Серед зеленої ропи,


 


   Наче келихи вiчностi,


 


   Цокнулись черепи...


 


   На рукотворному


 


   Кременчуцькому морi,


 


   Яке я теж колись оспiвав


 


   Студентським голоском


   недолугим


   У свiй мiдний


   Солдатський кларнет,


 


   Наслiдуючи звитяжну


 


   Довженкову Золоту Генеральську


 


   Трубу,


   На рукотворному Кременчуцькому морi,


 


   Яке високо розхвилювалось


   над цвинтарями,


 


   Цокнулись бiлих два черепи.


 


   Один череп та й


 


   Хмельницького Богдана,


 


   Другий череп та й


 


   Сiрка затятого Iвана:


   - Це ти, Богдане?


   А казали, що ти згорiв?


   - Це ти, Iване?


   Як ти шлюзом сюди забрiв?! -


   На рукотворному морi


   Серед зеленої ропи,


   Наче двi бiлi чари,


   Цокнулись черепи...


   Аж тут будiвельники


 


   З Чигиринської АЕС,


 


   Не чайка у кожного,


 


   А лютий "Прогрес",


 


   Не байдики били,


 


   А рибу ловили,


 


   Шпурляли блешню


 


   З усiєї сили -


 


   На спiнiнг по черепу


 


   Упiймали


   I здивувались!


 


   А вам цього мало?!


 


   Як вам цього мало,


 


   То ще не кiнець.


 


   Як хлопцi-молодцi,


 


   То кожен молодець,


 


   На нiс "Прогреса"


 


   Вчепили по черепу,


 


   Як годиться кожному


 


   Самогоночерпу.


 


   Серед тої зеленої


 


   Рукотворної корости


 


   Мчали по морю


   Пiратськi ростри,


 


   Понад всi закидушки


 


   I вудочки донки


 


   Летiли скажено


 


   Навперегонки...


 


   На рукотворному морi,


 


   Серед зеленої ропи,


 


   Куди ви мчите так,


   Мої черепи?!


   - Ти, пане Богдане,


 


   Так лiтав коли-небудь?


   - Нiчого, Iване,


   Попадемо на небо!..-


   Та попали на юшку,


   Де хлопцi-орли


 


   Багаття вербове


   До хмар розвели.


   Скiльки їх з'їхалось,


 


   Звiдки взялося!


 


   Iз Поднiпров'я,


 


   Iз Понадросся,


 


   Де сини хлiборобськi,


 


   А де вже онуки,


 


   А де уже правнуки


 


   Сплелися за руки


 


   I ходять у танцi


 


   Навколо вогню.


 


   Чи я все це бачу?!


 


   Чи, може, я сню?!


 


   Куди там ти сниш,


 


   Коли люто пече,


 


   Тобi - гаряче,


 


   I менi - гаряче...


 


   В багаттi стоїть


 


   Скiфська мадонна.


 


   Дитя кам'яне


   Хоче вийти iз лона,


 


   Та мати замкнула


 


   Руками живiт,


   Не хоче дитину


 


   Пустити у свiт.


   - Може, розродиться? -


 


   Регiт стоїть


   I пробивається


 


   В пекло столiть.


   - Пiдсмажимо бабу! -


 


   Кричить внучка ротата...


   Чом так всiх вабить


 


   Вогонь Герострата?


 


   Чом руйнiвний


   Так шалiє азарт,


 


   I видно по ньому -


   Хто чого варт?!


   - Бабо, роди! -


   Кричать голi нащадки.


   Танцюють, рачкують,


   Хто просто, хто задки.


   Партнери сiдлають


   Голих дiвок -


   З жаху тiкає


   Останнiй вовк...


   Голi дiвки осiдлали партнера.


   Все поїдає


   Вогонь-ненажера.


   - Ти щось таке бачив,


 


   Пане Богдане?!


   - Попали ми в пекло,


 


   Тримайся, Iване!..-


 


   Та скiфка не родить.


 


   Вже чорна стоїть.


 


   Дим лютий валує.


 


   Вже зоряна сiть


 


   У небi з'явилась.


 


   Вже мiсяць з-за хмар


 


   Сонцем козацьким


 


   Зорить на пожар.


 


   Та баба затято


 


   Стоїть у вогнi...


 


   Не видно тобi?


 


   Зате видно менi!


   - Зараз ти, суко,


 


   Розродишся враз! -


   Шалiє чи сказ,


 


   Чи скажений екстаз,


 


   Та нашi рибалки


 


   Вже шини несуть,


 


   Навiть для скiфiв


 


   Пекельна в них суть.


 


   Шини - на бабу.


 


   Бензином полили.


 


   Кострище iз гуми


 


   Ще раз пiдпалили -


 


   I заревло,


   завирувало,


   загоготiло -


   I кам'яне розверзлося тiло,


 


   I розродився порепаний мiф,


 


   I вийшов на волю розлючений скiф,


 


   Щоб наволоч голу стрiляти iз лука...


 


   Раптом розчинилися дверi у Чигиринi, у мiлiцiї: голий


   хлопчина зi стрiлою у спинi, з п'яним жахом у голосi


   розповiдає про щось несусвiтенне,єдине, що розiбрали:


   - Скiфи!


 


   Коли приїхала мiлiцiя, дивне побоїще вiдкрилося перед


   очима: всi голi гульвiси були прохромленi стрiлами, два


   бiлих черепи стримiли на човнах, чорна порепана


   скiфська баба плакала чорними слiзьми i не давала


   дострiляти своєму синовi останню пару, яка була зайнята


   своїм. Сходило сонце, а з кущiв долунювало i старе, i


   сьогочасне водночас:


 


   - Сонце моє, чи не боїшся СНIДу ти?! -


   I повлягались голi... снiдати...






   ЧОРНОБИЛЬ ПО-МIЛАНСЬКИ


 


   Дипломатам роботи по зав'язку -


 


   Щодня викидають з подвiр'я


 


   За чорнi стрiлчастi грати


 


   Дебелу капусту, як сизi ядра.


 


   Демонстранти приносять її щодня


 


   I завчено кидають, як спортсмени,


 


   У подвiр'я нашого консульства,


 


   Щоб знала "iмперiя зла".


 


   Радiацiя в сизiй капустi,


 


   У цвiтнiй, у петрушцi, у морквi...


 


   Зручно як закидати фермерам


 


   Перележанi ядра головок.


 


   Натренованi гуманiсти


 


   Прив'язали корову-помсту,


 


   Чорно-бiлу тiльну корову


 


   До чорних стрiлчастих грат.


 


   Не давала корова спати


 


   Навiть звичному персоналу,


 


   А жiнки її нашi жалiли,


 


   Напували нещасну з вiдра.


 


   Корова затято мукала,


 


   День i нiч ремигала надсадно


 


   I жахала набряклим вим'ям -


 


   Тяжко їй далась демонстрацiя.


 


   А потiм взяла й отелилась,


 


   Спородила ловкеньке телятко.


 


   Чорно-бiлий бичок звiвсь на ноги -


   Назвали його Чорнобилем.


 


   Дивилось теля на цей свiт


 


   Дуже юно й незрозумiле.


 


   З двох сторiн пiдходили дiти


 


   I давали поссати пальчика.


 


   Соромно стало дорослим -


 


   Одв'язали корову з телям,


 


   У критий фургон завели


 


   I на ферму вiдправили.


 


   З ДОПОВIДНОЇ СКРОМНОГО АГЕНТА ФРАНЦУЗЬКОЇ РОЗВIДКИ


   ПРО ПОВЕДIНКУ ПОЕТIВ У ПАРИЖI


 


   Японський поет Хiро Сiм цiкавився дуже всiм


   Шанували його усi ми Вiн приїхав iз Хiросiми


   Хiро Сiм - японський поет схилився був на парапет


   Коли Сена текла попiд нами Усiма паризькими снами


   Зваблювала катерами


 


   Спалахом дiорами Росiйський поет Фрол


   Байкал їздив на цвинтар бiлогвардiйський


   Все могилу якусь шукав


 


   I кинув грудку грунту московського


 


   На могилу Андрiя Тарковського


 


   Український поет Чорний Бiль (скорочено: Чорнобиль) хотiв на


   Набережнiй купити iкону


   У них пiдлягає це пiд заборону


 


   Лише двох франкiв не вистачило


 


   I все у нього iз рук вискочило


 


   Матиме спокiй на митницi бодай


 


   А iкона стара була хоч молода Епоха? Доля? Смерть?


   Так, я вже знаю хто - Чорнобильська Мадонна?!


   Тебе вкрутила в чорну круговерть


   Чи вилонила з молодого лона?


 


   Але ось фiзик прибiг. Дивна для мене ця мить.


   Яка ж я йому солом'яна оборона?!


 


   Шепоче вiн болiсно: - Вона менi не простить...


   Не простить... Чорнобильська Мадонна...


 


   Вона вже взяла. Одного. I двох. I трьох.


   I я не збрешу... Хоч помста її законна.


   Може, ти ближче до неї, хоч, звiсно, який ти бог.


   Помста вона i є - Чорнобильська чорна Мадонна...


 


   Хлопчина такий молодий. Благословенний вiк.


   Пiд четвертим реактором - усмiшка безборонна...


   - Розумiєте, донька у мене.


   Донечцi - один рiк.


 


   Може, простить вона - Чорнобильська Мадонна?!


 


   - Слухайте, хлопче, адреса у вас не та.


   - Грiхи я не вiдпускаю,- шепочу я монотонне


   Хлопчина ж ображено з колiн своїх вироста,


   Наче стоїть за ним справдi Чорнобильська та Мадонна.


   - Коли до Поета не можна з душею на сповiдь


   прийти,


   То куди ж менi дiтись з бiдою - йти по iконах?! -


   Дивилася Iстина з вiчної висоти,


   З-пiд чорного рушника - Чорнобильська наша


   Мадонна.


 


   ХРЕЩАТИЦЬКА МАДОННА


 


   У юрмищi хрещатицького дня


 


   Ти боса йшла, ти, сива Катерина -


   Бунт Врубеля з кирилiвського дна,


 


   Летюча йшла, жагуча i поривна.


 


   Сахалися од тебе - що таке?


   Бо ляльку ти з лахмiття спеленала,


   Бо молоко було в тобi гiрке,


   Бо всюди й скрiзь дороги було мало.


 


   Невже цi очi помстою горять?


 


   За муки ненародженого сина?!


 


   Вуста киплять i сивi од проклять,


 


   Невже прокляття - суть твоя єдина?!


 


   Кому ти будеш мстити? Чи й менi?


 


   Чому ж тебе душа вчуває мстою,


 


   Настояною геть на полинi,


 


   Сугестiєю дикого настою?!


 


   Чи той, хто винен, сам в собi згорить -


   З твоїх очей для нього iскри досить?!


   А хвора кров iз рани цебенить,


 


   А кровi гул палючий i гундосий...


 


   Ти - збожеволiла. З лахмiття ляльку ти


   Несеш - куди? Хiба в психiатричку?!


 


   Тебе - знайти, од пекла вберегти!


 


   А ти втекла, як в пекло, в електричку...


 


   Спеленуте нiщо в твоїх руках.


 


   А груди чом так спалено розпухлi,


 


   А губи чом запаленi в вавках -


 


   Запаленi на вогняному кухлi?!


 


   Який напiй ти в квiтень той пила,


 


   Коли, заквiтла сином, ти ходила,


 


   Вiд Iрода себе не вберегла -


 


   Тебе накрила та нечиста сила?!


 


   А хустка збилась так на головi,


 


   Що лисиною свiтиш, Божа Мати...


   Я босий слiд твiй бачу у травi,


 


   Який боюсь i подихом займати.


 


   ЕПIЛОГ


 


   ...Та стали хуртовини наступати,


 


   Та стали вдовиченкiв побивати:


   Що перва хуртовина


   Дома попалила,


   А друга хуртовина


   Скотину поморила,


   А третя хуртовина


   У полi й у домi


   Та хлiб побила,


   А нiчого в полi й у домi


   Не й остановила...


   Українська народна дума


 


   "Бiдна вдова i три сини"


   Вона дивиться, дивиться в душу.


 


   Вона палить очима до дна.


 


   А я все це дотерпiти мушу,


 


   Бо в душi не душа, а вина.


 


   Ну чого ти, чого ти, чого ти,


 


   Одкараскайся геть, вiдiйди!


 


   Вона ж стала затято навпроти


 


   I пильнує очима бiди.


 


   Вона йде вже, прямує до тебе,


 


   Одчинила вже дверi - й тобi


 


   Нахиляє це атомне небо


 


   У своїй потойбiчнiй журбi.


 


   Крапля совiстi є ще на денцi?


 


   Вона вiрить i в краплю твою:


   У твоєму життi-одноденцi


 


   Я нiкчемнiсть свою впiзнаю.


 


   Над тобою схилилась, полiтик,


 


   Чи впiзнав ти цю матiр - вдову?


 


   Iз мiльярдом поганьблених дiток


 


   Вона долю несе свiтову.


 


   Чи впiзнав ти її, енергетик,


 


   Атоммашна Величносте, ти,


 


   Що з твоїх скороспiлих абеток


 


   Людську мову нiяк не знайти.


 


   Лисомудрi пихатi лахудри -


 


   Ваших внукiв вона затуля:


   Боса йде на вогонь кривомудрий,


 


   Бо Вода вона є i Земля.


 


   Її погляд ти чуєш, учений,


 


   Тож тiкай, лиш подумай, куди?!


 


   Її погляд на тебе вогненний -


 


   Його лазером ти вiдведи!


 


   А менi, а менi, славослову,


 


   Вас-бо славив, дурний вертопрах,


 


   Вiдiбрало розбещену мову,


 


   I нiмотствую геть у вiках.


 


   Хто ж там, сиву, посмiє займати?


 


   Сiль пiзнання - це плiд каяття...


 


   Несе сива чорнобильська мати


 


   Цю планету... Це хворе дитя!..


 


 


 


   ГIТАРА ПАВЛО НЕРУДИ


 


   Помiж смертю i тим,


   Що називають безсмертям,


   Я вибираю гiтару...


   Пабло Неруда


 


   I


 


   Що може поет в цьому свiтi -


   Напитись сонетом води,


   Погладити сонце в зенiтi


   I бути, як хлопчик, радий, -


   Що може поет в цьому свiтi?!


 


   Я згадую днi веснянi,


   Спогадую Веймарський форум,


   Як Пабло всмiхався менi,


   I квiтцi, i зiрцi в ту пору, -


   I сонцем вмивалися днi.


 


   Та ось Бухенвальд - i Неруда


   Там серце своє натрудив.


   В очах клекотала огуда,


   А вiн повен гнiву ходив


   З гiтарою в парi - Неруда.


 


   Вiн був - наче той материк,


   Твердий, незворушний флегматик,


   I нiмо кричав його крик,


   I я, непiддатний до паток,


   Обожнював цей материк.


 


   Гiтара ж, мов хвиля ласкава,


   Все била в його береги,


   Аж гнулася дивом лекала,


   Такий вiн був їй дорогий -


   Музична ласкавка легкава.


 


   Проклятi цi концтабори -


   Мембранне вона трiпотiла


   Й летiла йому догори,


   То тiло тулила до тiла -


   Любила над концтабори...


 


   Та як же, та як вiн ожив,


   Отой Бухенвальд, аж у Чiлi?


   Скажи менi, Пабло, скажи,


   Про днi розкажи поночiлi,


   Де час Бухенвальдом ожив.


 


   Як цвiль пiдiймається з дна


   I честь вiддав Пiночету -


   Новiтнiй фашизм розпина


   Гiтару i душу поету,


   Бо ж гнiвом клекоче струна.


 


   Що може поет в цьому свiтi?


   А може вiн вмерти тодi,


   Як душi замкнули у клiтi


   I хунта над виром подiй


   Павучо зависла в зенiтi.


 


   Та нi ж! Не помре вiн тодi,


   Хоч смерть його в губи цiлує,


   Хоч губи у неї твердi -


   Межа навiть чорному злу є,


   Не може вiн вмерти тодi...


 


   II _


 


   Обрубанi руки у Хари.


   На сонцi - кривавий пил.


   Змордовано душу гiтари


   На гiтлерiвський копил.


   Гiтару кладуть на мари.


 


   Коли протира Пiночет


   Кривавi свої окуляри,


   Що може в розпуцi поет:


   Невже ж бо волати до хмари -


   Гiтари, гiтари, вперед?!


 


   III _


 


   "Iнтернацiоналом" суремить спiв


   Над неподоланою труною,


   Хоч кулемет люто косить з-пiд брiв.


   Встає правiчною новизною


   "Iнтернацiонала" суремний спiв.


 


   Робiтники iз святих передмiсть


   Лагодять струни в лихому пiдпiллi -


   Хоч кулемет розлютовано їсть


   Струни отi посивiлi, аж бiлi, -


   Альєндiвську гвардiю з передмiсть.


 


   Пабло, мiй Пабло, струна до струни,


   Душа до душi - нехай руки закутi,


   Вiко дощенту розбий у труни,


   Хай кулемет захлинається з лютi,


   Над смертю - гiтарою нам продзвени!






   ЖАРТIВЛИВА БАЛАДА ПРО ВИПРАНI ШТАНИ


               


   Нiч розписала небо


   в синю домашню вазу.


   Захлинулася електричка.


   Комар в споришi принишк.


   Замурзався я на роботi -


   i мати примiтила зразу


   Заплямленi солiдолом ще путнi


   сiрi штани.


 


 


   Баняк на плиту поставила.


   Дiстала з полицi мило.


   А мiсяць у бiлих споднях


   з батьком у шахи грав.


   Далеко овогнене мiсто


   на сон голубий мостилось.


   Смачною була пiсля пива


   густа кабачкова iкра.


 


   Вiдгонили грушами хмари.


   У вiтрi топилися шепоти.


   Сад колихався солодко


   на гойдалцi тишини.


   А на пружинистiй шворцi,


   звiшенi за манжети,


   Пришпиленi гострими зорями,


   в небо iшли штани.


 


   (Повнi образи, повнi огуди


   Мої пишногубi етюди.


   "Це вже занадто, це вже занадто" -


   Менi нашiптували сонати,


   I розсипались по панелi


   Мої рондо i ритурнелi -


   Я обiйшовся без них,


   Оспiвуючи штани.)


 


 


 


   МАНАЙЛОВА ВИСТАВКА


 


   Варiацiя на тему "Скорбота" (1940)


 


   Був собi тато, була собi мама,


   було собi я.


 


   Тато сидiли собi на ослонi.


   Тато робили менi вiтряка,


   А мама кашу менi варила,


   А киця Мурка гралась собi з хвостом.


   А прийшли дядьки, кричали на тата,


   I мама мене зачинила у хатi,


   I киця кричала на мене без мами.


   Кричала киця на мене,


   Кричала мама надворi,


   I я кричало, бо всi кричали,


   I з печi так пахла гречана каша.


   Захотiлося татовi спати,


   Склали руки йому на грудях


   I поклали тата на лавi.


   А я собi кричало: "Дайте кашi!


   Ну, мамцю, дайте кашi, мила мамцю!"


   Мама плаче коло печi,


   а я плачу коло мами.


   Отож пiду до тата,


   нажалуюсь на маму:


   Я хочу собi кашi, а мама не дає.


   Свiчка на столi. Руки на грудях.


   Був собi тато. Тепер тiльки мама та я.


 


 


 


   ОДА СОВIСТI


 


   Дослiдiв зливи. Каскади думок.


   Експериментiв напружений крок.


   Ось Феофанiя. Ген там Дубна.


   В криницi пiзнання не бачу я дна!


   Та голос пiдношу за бомбардування


   Ядра таємницi! Хай тихе свiтання


   Розчепиться криком хитрющого кварка!


   Хоч сумнiв, як ворон, нав'язливо карка:


   Навiщо? Для бомби?! Навiщо? Для муки?!


   Чого ж Оппенгеймер заламував руки?!


   Чи ж фiзики атомних псiв розпустили?


   Та в Хiросiмi згорiли й могили!


   Як совiсть народiв звелася з золи,


   Чи ж фiзики атомних псiв вiдтягли?!


   Намордник на бомбу! Скиглiння бiди!


   Вже атомний лайнер хрускоче льоди!


   А в тишi стозвукiй на всi голоси


   Виють i виють атомнi пси...


   Крiзь виверти мозку й фашистську грiзьбу


   Над вченим хай сяє моральне табу:


   Жодного грама науки для зла.


   Добро хай осяює мудрiсть чола,


   Хай воля пiзнання розгортуе дiї,


   Хай совiсть веснiє, хай свiт молодiє,


   Хай вiтер зеленим своїм язиком


   Пiдтверджує серця весняний закон:


   Жити. Творити. Свiт берегти.


   Свiтити людинi на цiлi свiти.


   Холонуть зiрки. Але чуйно i зiрко


   Лиш ти не холонь-бо, людинонько-зiрко!


 


 


 


   ОСТАННIЙ МIСТ ПОЛКОВНИКА


 


   Вдарили сурми в маєво листя зеленого,


   Крила наметiв лячно залопотiли,


   Зорi летiли в очi молодо i черлено,


   I сон оксамитив непрочумане тiло.


 


   Багнетами хряснули карабiни холоднi,


   Сiялась нiч крiзь рожеве решето.


   Смачно кричали сколошканi взводнi,


   I шикувались солдати нарештi.


 


   Ковтали останнi сонливi шепоти,


   Сопiли друзям у теплi потилицi.


   В уявi блукали несмiлi прожекти,


   У що ця тривога неждана виллється.


 


   Рiжучи мрево тугою статурою,


   Мiсячи порох чобiтьми яловими,


   Незугарною рухливою скульптурою


   Вирiс вiн перед рядами ямбовими.


 


   Одноокий, на цибатих кривих ногах,


   Ведучи на прив'язi штабну свиту,


   Вiн темряву бив пiд лопатку i в пах


   Хохлацькою скоромовкою басовитою.


 


   Полковник старiв на наших очах


   I, втямивши це, холов до образи.


   МАВ[1] його пружно i тепло гарчав -


   Вiтер пiд пахвами в нього лазив.


 


   Слова конали в терпкiй живицi,


   Слова навзаводи йшли в замiс,


   Слова наливали тiло по вiнця


   Зеленим маревом пiснi про мiст.


 


   Рiзкий ацетон ковтала iмла,


   Гойдалися блоки на спарених шинах,


   Кавалькада металу гуркiт тягла,


   Небо вигойдувала на пружинах.


 


   Хитаючи прутом пругкої антени,


   МАВ зеленавий мiж ЗIЛами нишпорив,


   I рятували дивацькi крени


   Його шофера, грузина вишколеного.


 


   I вже начштабу летiв туди,


   Де ляже моста зелена соната,


   I вiявсь за МАВом блакитний дим,


   I бiг наказiв полковничих натовп.


 


   В апарелях пiщаних хрустiла лоза,


   Над урвищем рiзко хрипiли гальма,


   Полковник кричав захрипло: "Назад,


   Назад, такувашумать, негайної"


 


   I, як тасує карти картяр,


   Збивав вiн машини в строгi колони,


   А потiм палив: цигарковий жар


   Не встигав йому сипати дим солоний.


 


   Блоки летiли, збиваючи бiлу грозу.


   Прогони гули,


   катери сновигали чвалом,


   I мошкара надибала сизу брудну лозу,


   I на бровах мостилася


   викличне i зухвало.


 


   Зводилось сонце. Обсiла його мошкара.


   Воно червонiло -


   покусане, зле i безруке.


   I вже вигулювало кругле, як сонце,


   "ура".


 


   I чувся з-за лiсу


   продимлених танкiв грюкiт.


 


   Зiрвалися з прив'язi ситi тугi БМК[2],


 


   Входили в лiнiю вже налаштованi ланки,


   I вктягся мiст на понтонах,


   як на биках,


 


   I гарячково побiгли


   хапливi тони морзянки.


 


   Та вибухло серце,


   як спалах вогню вночi,


   Взялись днiпровськi очi


   димчатим сизим оловом.


   Мiст прогинався од рику


   дублених тягачiв,


   I лiкар наш полковий


   тужно схопився за голову.


 


   [1] МАВ - малий плаваючий автомобiль.


   [2] БМК - марка катера.


 


 


 


   ПОМИРАЮТЬ МАЙСТРИ...


 


   Пам'ятi академiка О. I. Бiлецького


 


   Помирають майстри. Чiтко значать вiки.


   їх життя вперезало вогнями й димами.


   В груди траурних маршiв


   дзвенять молотки,


   I влягаються думи золотими томами.


 


   Люди круто жили. Люди в сонце ходили


   I державу науки несли на плечах,


   Люди гупали кайлом в оранжевi брили,


   Люди шквально згорiли,


   щоб день не зачах.


 


   Амплiтуда людська -


   вiд колиски до гробу.


   Та не знати народу таких амплiтуд,


   Бо ошпарює реквiєм мою душу окропом


   I сподiвану зрiлiсть вишукує тут.


 


   Сплять монархи труда. Зрiє черга велика


   До незайнятих тронiв крiзь думи густi.


   Пiдмайстри мого вiку!


   Я вашi ридання покликав,


   Щоб на цвинтарi чолами пiдрости...


 


 


 


   СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА


 


   (Симфонiя)


 


   (Уривки)


 


   ПРОЛОГ


 


   Столiття - зморшка на чолi Землi:


   Всесвiтнi вiйни, революцiй грози...


   Днiпро до нiг стежиною пролiг


   I котить славу в сивi верболози.


 


   Поет став морем. Далеч степова,


   I хмарочоси, й гори - ним залитi.


   Бунтують хвилi - думи i слова,


   I сонце генiя над ним стоїть в зенiтi.


 


   Дно глибшає, i береги тiкають,


   Аж небо рве свою блакить високу,


   I шторми пiняться од краю i до краю,


   Од Ленiнграда до Владивостока.


 


   З глибин сердець джерела пружно б'ють


   I шумувати морю, не вмирати,


   Хай ллють у нього i любов, i лють,


   Тривожну шану, жовч гiрку розплати.


 


   Художнику - немає скутих норм.


   Вiн - норма сам, вiн сам в своєму стилi...


   У цей столiтнiй i стобальний шторм


   Я кидаюсь в буремнi гори - хвилi.


 


   I частина






   ВИШНЕВИЙ ЦВIТ


                


   I


 


   Завiрюха стугонiла, вила,


   А мороз гострив свiй бiлий нiж,


   А Земля, од ляку задубiла,


   На вiтрах крутилася скорiш.


 


   Щулились дороги, мерзли хмари,


   В сiру безвiсть зносило мiста,


   А дуби стругалися на мари,


   На труну, на вiко, на хреста.


 


   Петербурзьким шляхом, по колiна


   Грузнучи в заметах, боса йшла


   Зморена, полатана Вкраїна,


   Муку притуливши до чола.


 


   I намисто сипалось пiд ноги.


   Нiби кров змерзалась на льоту.


   "Сину, сину",слухали дороги


   Тих ридань метелицю густу.


 


   "Може б, сину липового чаю


   Чи калини, рiдному, бува..."


   А дорога ген до небокраю -


   На дорозi мати ледь жива.


 


   Худерляє хуга хуртовинна,


   Засипає снiгом очi вщерть.


   I бiжить до сина Україна


   Одганяти знавiснiлу смерть.


 


   II


 


   Цiлу нiч надворi виє хуга,


   Плаче, деренчить в вiконнiм склi.


   Нi дружини, нi дiтей, нi друга -


   Тiльки гiлка вишнi на столi.


 


   Телеграма вiд полтавцiв. М'ята.


   Вiє в душу запахущий дим,


   Та маленька свiчка тьмянувата


   Трiскає i мружиться над ним.


 


   Двi у шафi, що життя досвiтять,


   Ну, а там - свiтити вже йому


   В завiрюшних, грозяних столiттях,


   Серцем розпанахувати тьму.


 


   Нинi вишня бризнула суцвiттям -


   В пляшцi тепла гiлочка жива...


   Бiль пекучий... I вона, самiтна,


   В цвiтi вся, як в думах голова.


 


   Лiг у лiжко. Вiє чи не вiє -


   В заметiлях весь життєвий шлях.


   В свiчцi ледве дихають надiї,


   I блукають пальцi в пелюстках.


 


   V


 


   Друге марення


 


   З шибки впурхує в кiмнату зграя  горобцiв,  всiдається  бiля  свiчки  i


цвiрiнчить:__


 


   Ми - українськi горобцi,


   Як оселедцi, в нас чуби,


   Вкраїнський усмiх на лицi,


   Вкраїнськi писки i лоби.


   Що нам сипнуть, те ми клюєм,


   Чолом за ласку вiддаєм.


   Цар нас шугнув, i ми - о страх! -


   Всi пурхнули по смiтниках.


   То служимо в своїх панiв,


   Як Бог велiв i цар велiв,


   То мостимося до чужих


   I в урнах порядкуєм в них,


   А те, що Україна гола,-


   Нам соромно за нашi вола,


   Ми обминаєм наш смiтник -


   Вже одбуяв козацький вiк,-


   I ми не витвори локальнi,


   Ми навiть iнтернацiональнi,


   Бо як пiдiйметься руїна


   Й зачервонiє Україна,


   То нам прийдеться утiкати,


   Щоб крильця не поопiкати.


   А вдалинi, на чужинi,


   А чи в сусiдськiм бур'янi


   Ми розпережемось орлами...


   Цвiрiнь-цвiрiнь, ти будеш з нами?


   Ти в нас дивись, бо спересердя


   Ми поклюєм твоє безсмертя...


   А то престол тобi зiв'єм,


   I епiгонством тихо вб'єм,_


   В труну твою, як ляжеш спати,


   Ми рiдної натрусим м'яти.


   Що ми свої (хай знає свiт!) -


   Цвiрiнькнем тихо "Заповiт"...


   Ти - вiчний? Вiчнi ми, борцi,


   Ми - всюдисущi горобцi!


 


   VI


 


   Третє марення


 


   Вiн лежить горiлиць i не бачить нiчого,


   Тiльки з хрому халяви - глум гидкий, навiсний.


   I пiдходить один, пружно виструнчив ногу,


   Став на груди поетовi (чи це ява, чи сни?).


   I пристукує, i гатить


   Каблуками кованими -


   Як би серце розiрвати


   Гострими пiдковами.


   Гупотить, тупотить,


   Тисне, мне, вичовгує -


   Злiсний танець глупоти


   В пiнi вишумовує.


   Та по грудях, та по серцю,


   Та по тiлi бiлому.


 


   Крики. Лемент: "Пiдсип перцю!"


   В диму очамрiлому.


   Офiцери ходять колом,


   Оренбурзький гарнiзон,-


   I, прошитий гострим болем,


   Захлинається прокльон.


 


   Вiн тужавiє мукою, битi груди розпростує,


   Рве сорочку скривавлену - i росте, i росте:


   I злiтає мiзерiя золотою коростою,


   Збившись в закутку шинку в павутиння густе.


 


   I малi йому зруби, дико валяться стiни,


   Дах злiтає за вiтром, та впину нема.


   I казарми трiщать од лежачої спини,


   З ляку в море пiрнає пустеля нiма.


 


   I не встати йому, мов прибитий навiки,


   Хоч пiд ним, наче хмиз, трiскотить Оренбург,


   Хоч здаються струмочками вигнутi рiки


   I дмушками дитячими посвисти бур.


 


   Вiн кричить з переляку, бо рука вже на полюсi


   Маца лисину льоду, а друга внизу.


   Чорне море пiзнала по козацькому голосi


   I так спрагло голубить поднiпрову лозу.


 


   Голова в Петербург вже уперлась - i звiдти


   Сунуть армiї, прямо по ньому гудуть,-


   I танцює iмперiя, i двигтять динамiти,


   Щоб дiбратись до серця, в поетову лють.


 


   А над серцем гопака


   Панство з України


   У червоних чобiтках


   Пробива до спини.


   Дави його, слава Богу,


   Щоб iнший боявся,


   Щоб iти в таку дорогу


   I не замiрявся.


   Гоп-гоп гопака


   У червоних чобiтках,


   У киреях вишневих,


   У шапочках смушевих...


 


   Вiн лежить горiлиць. Гасне свiчка поволi.


   Люто груди печуть, та нiкого нема,


   I летять на Вкраїну незагоєнi болi,


   Зупиняють їх грати, бо вiтчизна - тюрма...


 


   VII


 


   Голосiння матерi України


 


   Та до кого ж я лiтатиму,


   Кому в очi заглядатиму,


   Кому квiти-самоцвiти


   По долинах розстилатиму?


   Вiдкiль тебе ж викликати?


   Чи то з рути? Чи то з м'яти?


   Чи з глибокої могили,


   Де барвiнки хрест обвили?


   Якi столи застилати?


   Повнi чари наливати,


   Та й налити, пригубити,


   З хрестом цокнутись i пити?


   Як же тебе шанувати -


   Цвiт вишневий обсипати


   А чи жовтий лист кленовий


   На вiночок твiй терновий?!


 


   II_ частина_


 


 


   ВИШНЕВИЙ ВIТЕР


 


   Вишневий цвiт


   З вишневих вiт


   Вишневий вiтер


   Звiває з вiт.


 


   Йому стелилася дорога незвичайна -


   Єдина у життi i в смертi теж єдина,


   Крiзь всi вiки, загорнутi у смуток,


   Крiзь всi народи, сивi i веснянi,-


   Кругом землi йти на плечах братiв.


 


   I до труни з кленового безсмертя


   Шекспiр пiдходить з глибини столiть


   I, чорний плащ вiдкинувши рукою


   (На грудях заряхтiли дiаманти,


   Мов зорi на небесному чолi),


   Схилився до землi, поцiлував у лоб -


   Вiйнулося волосся над труною.


   Застиг в мовчаннi, вiчний, як життя.


   Вiйнуло подихом насичених терзань -


   Рiшуче звiвся буряний Бетховен.


   Левиний чуб iз чорних блискавок


   Упав на груди вогняного брата -


   Вислухав громи в Тарасовiй душi.


   Стрункий, i чистий, i легкий, мов птах,


   В устах затисши бiлий цвiт черешнi,


   Плив на вiтрах гарячо-мудрий Пушкiн.


   I полилось волосся кучеряве


   На мудрi руки сивого борця.


   I скинув Гойя вороний цилiндр,


   Поставу згорблену нiс крiзь тривожнi хмари


   З совою на широкому плечi.


   У кожного рукав пов'язаний хустиною


   З яскравим українським вишиттям.


   Взяли на плечi дорогу труну.


 


   Вишневий цвiт


   З вишневих вiт.


   Вишневий вiтер


   Звiває з вiт.


 


   I замiсть свiчки палахтiло сонце...


 


   Вишневий плiд


   Здивує свiт,


   Всмiхнеться сонцю


   На крилах лiт


 


   В Тарасових натруджених руках.


 


   I доки свiт


   У плинi лiт -


   Вишневий вiтер,


   Вишневий цвiт.


 


   У кругосвiтнiй похорон пiшли,


   Щоб зупинитись на горi Чернечiй.


   Йшла вперше Україна по дорозi


   У глибину епох i вiчних зльотiв -


   Йшла за труною сина i пророка.


   За нею по безсмертному шляху


   Iшли хохли, русини, малороси,


   Щоб зватись українцями вiднинi.


 


   Вишневий цвiт


   З вишневих вiт


   Вишневий вiтер


   Звiває з вiт.


 


   Лiтали ластiвки й снували за собою


   Години й днi, журбою перевитi.


   А з купола захмарених небес


   Глибинний реквiєм схилявся до землi,


   I очi смутку зазирали в душу -


   Йшла Україна в глибину столiть


   З народами весняними i сивими


   Плече в плече в незвiданi краї.


 


   Вишневий плiд


   Здивує свiт,_


   Всмiхнеться сонцю


   На крилах вiт.


   Гора Чернеча стала на колiна,


   Взяла труну безсмертну в чисте лоно,


   I вiчнiсть тополина стала поруч,


   Вишнева весняна пора.


   Летять стежини до Днiпра,


   Летять хмарки, летять дороги,


   Зiбгавши куряву пiд ноги.


   Летять студенти i монахи,


   Летять мундири i папахи,


   Летять солом'янi брилi,


   Летять кленовi костилi,


   Летять берлини i пiдводи,


   Летять вiки. Летять народи.


   Вишневий вiтер на землi.


   Вишневi думи на чолi.


 


   I доки свiт


   У плинi лiт -


   Вишневий вiтер,


   Вишневий цвiт.






СОНЯЧНИЙ ЕТЮД


 


   Де котиться мiж голубих лугiв


   Хмарина нiжна з бiлими плечима,


   Я продаю сонця - оранжевi, тугi,


   З тривожними музичними очима.


 


   Ось сонце вiри - чисте i просте,


   Ось сонце мiри - з вiжками на храпах,


   Ось сонце смутку, звiдки проросте


   Жорстока мудрiсть в золотих накрапах.


 


   I переливно блискотять сонця


   Протуберанцями сторч головою.


   Берiть сонця - кладiть менi серця,


   Як мiдяки з осугою-турбою.


 


   Я вашi душi клином обмину,


   Я не поставлю їх на п'янi карти,


   А що сонця за дорогу цiну,


   То сонце завжди серця варте.


 


 


 


   БАЛАДА ПРО САР'ЯНIВ ТА ВАН-ГОГIВ


 


   Хата у серцi свiтитися мусить,


   Погiдною бути при всякiй погодi.


   Стоять Парфенони солом'яно-русi,


   Синькою вмитi, джерельноводi.


 


   Мами мої чистi в мелодiях кропу,


   В мелодiях гички зеленоросої,


   Призьба тече у вогненну шопу


   З-пiд вашого пензля з сипучого проса.


 


   В проваллях чекає розсипчаста глина


   Рук ваших чорних, звiтрiлих, гречаних.


   I млiє палiтра на згорблених спинах,


   Розведена потом в мiшках десятчаних.


 


   Пооранi вiком смаглявi лиця:


   Горпини i Теклi, Тетяни i Ганни -


   Сар'яни в хустках,


   Ван-Гоги в спiдницях,


   Кричевськi з порепаними ногами.


 


   Снiпки золотистi загачують греблю,


   Бо хата блакитна текла б в небеса...


   Мамо! Я вашi думи тереблю,


   I крапка в баладi моїй - сльоза.


 


 


 


   БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК


 


   В соняшника були руки i ноги,


   Було тiло, шорстке i зелене.


   Вiн бiгав наввипередки з вiтром,


   Вiн вилазив на грушу,


   i рвав у пазуху гнилицi,


   I купався коло млина, i лежав у пiску,


   I стрiляв горобцiв з рогатки.


   Вiн стрибав на однiй нозi,


   Щоб вилити з вуха воду,


   I раптом побачив сонце,


   Красиве засмагле сонце,-


   В золотих переливах кучерiв,


   У червонiй сорочцi навипуск,


   Що їхало на велосипедi,


   Обминаючи хмари на небi...


   I застиг вiн на роки й столiття


   В золотому нiмому захопленнi:


   - Дайте покататися, дядьку!


   А нi, то вiзьмiть хоч на раму.


   Дядьку, хiба вам шкода?!


 


   Поезiє, сонце моє оранжеве!


   Щомитi якийсь хлопчисько


   Вiдкриває тебе для себе,


   Щоб стати навiки соняшником.


 


 


 


   БАЛЛАДА О МОЕМ ОСКОЛКЕ


 


   _Председателю колхоза имени Нариманова, _


   _Герою Социалистического Труда _


   _узбеку Искандару Носову,_


   _раненному на украинской земле_


 


   Сердце жаворонком падучим


   В твердь груди напористо бьет,


   Сердце моё, как в угаре,


   В исступленном клокочет ритме.


   Что ж так волнуется сердце,


   Что так трепещет сердце моё, -


   Точно беснуется компас,


   Точно безумствует компас рядом


   с магнитом?!


 


   Иду я к Вам, Искандар,


   Пожимаю признательно руку, -


   Сердце моё, как сокол,


   Не признает оград.


   Отчего, Искандар, мы так верно,


   С первых слов понимаем друга?..


   Спасибi! Велике спасибi!


   Рахмат! Катта рахмат!


 


   Когда, Искандар, Вы лежали


   На подбитом крыле маскхалата,


   Его Вы держали под сердцем -


   Тот крупповский вестник войны,


   Что сердце моё заприметил,


   И долю - в разрушенной хате,


   И заприметил балладу


   Днепровской моей стороны.


 


   Четвертый десяток Вы носите


   Под сердцем своим мой осколок.


   О, как он впился свирепо -


   Бессильны пред ним врачи...


   Жизнь Ваша стала преградой


   Этой фашистской иголке.


   Щит жизни моей, Искандар,


   На котором - восхода лучи!


 


   Читаю в колхозе Вашем


   Я списки двадцатилетних,


   Тех, кто домой не вернулся


   С крутых берегов Днепра,


   Кто пал за меня под нулями,


   Споткнувшись о луч последний, -


   Из пуль и осколков лютых


   Растет бытия гора.


 


   Захлебнулись травою доты,


   Обвитые пшеницей дзоты,


   И только пылают осколки, -


   Ведь путь их


   необратим...


 


   А жить тебе, брат, дотоле,


   Гореть в любви и работе,


   Доколе осколок твой носит


   В груди своей побратим.


 


   Встречать весенние зори.


   Дышать в цветенье кипучем.


   Отстаивать честь и правду


   Дружно, к плечу плечом.


   А если в твоих побратимов


   Недруг нацелит пушки, -


   Взять под сердце осколок.


   На пути его встать щитом.


 


 


 


   ВИВАНТАЖЕННЯ ГРАНIТУ


 


   Сивий, аж замислений,


   крихкий на пругах


   Гранiт кострубатий до пальцiв липне.


   Шпурляю - i вiн гоготить в ногах,


   Влягаючись тiлом в земнi заглибини.


 


   Рожевий, смугастий - в променях млiє.


   В кожнiм кристалi вогнi полискують -


   I падас сонце направо й налiво


   Верткою мигливою блискавкою.


 


   На iскри дробиться, вщухає, тихне.


   Полами витрем замурзанi чола ми.


   Зцупимо, зрушимо - й знову задихано,


   Азартно напружимось торсами голими...


 


   Вже викотивсь мiсяць


   iз синiми горами,


   Великий, важкий, сивувато-опаловий.


   Може i цю розвантажим платформу -


   Мiсячним каменем землю завалимо...


 


   Хочеться пива. Петляємо колiями.


   Стрiчним дiвчатам махаєм кашкетами.


   Струмiнь з-пiд крана морозно поколює,


   Зорi од спини летять рикошетом.


 


 


 


   ВРУБЕЛIВСЬКИЙ ЕТЮД_


 


   Вiн мав печальнi всевидющi очi -


   В орбiтах диких голубi дива.


   В них свiт буденний, темний i порочний


   На полотнi празничним оживав.


 


   Вiн суть пiзнав. Вiн розтинав основу,


   Вiдкинувши ледачу простоту,


   I барви дихали п'янким болиголовом,


   I бризки сонця стигли на льоту.


 


   Вiйнуло смутком зранених конвалiй


   З очей ним не породжених Купав,


   I, нiби Демон, в надлюдськiй печалi


   Митцевий розум у борнi упав.


 


   I, незмальована, шугала десь жар-птиця,


   I глузував "знавець" з його картин,


   Та мудрi очi перейшли границю,


   Якоi розум ще не смiв сягти.


 


 


 


   ДВI СЕСТРИ


 


   Двi сестри, тоненькi i сухенькi,


   Осiнь ловлять в пелени над ставом.


   З господарства лине чистий дзенькiт,


   У водi поплюскує небавом.


   Вiспа порябила лиця жовтi,


   Доброти у серцi не роз'їла.


   Полум'яне листя сипле жовтень,


   Тужавiє нива задубiла.


   Гуси бiлi, вилизанi, тлустi


   Гелготять, бо скоро будуть вбитi,


   I калина у червонiй хустцi


   Кров'ю сходить по степлiлiм лiтi.


   Двi сестри старенькi на пташарнi


   Лускають насiння гарбузове,


   I дрижать їх руки незугарнi,


   Чорнi, закоцюрбленi, дубовi.


   Кури, гуси - все життя у пiр'ї.


   Є город маленький коло хати.


   Чорнобривцi спiють на подвiр'ї.


   Є коза, щоб молоко давати.


   А вiтри двадцятого столiття


   Моє серце трудне пiдiймають.


   I сидять старенькi край замiтi


   У вогнi осiннього розмаю,


   Вмерло їхнє "бути чи не бути",


   А повз них летять у свiт дороги.


   Стань!


 


   Подумай!


 


   Скiльки доль забутих


   Навiть не спиналося на ноги.


   Непомiчена прийшла людина.


   Непомiченою тихо вмерла.


   Стань! Тяжка провина безневинна


   Крила над тобою розпростерла.


 


 


 


   ЕТЮД ПРО ХЛIБ


 


   Яйце розiб'є, бiлком помаже,


   На дерев'яну лопату - та в пiч,


   I трiскотiтиме iскрами сажа -


   Мiнiатюрна зоряна нiч.


 


   На хмелi замiшаний, видме груди,


   Зарум'янiлий, круглий на вид.


   Скоринка засмалена жаром буде,


   Аж розiграється апетит.


 


   В пiдсохлому тiстi кленова лопата


   Вийме з черенi, де пiкся в теплi, -


   I зачарується бiлена хата


   З сонця пахучого на столi.






   НIЖ У СОНЦI


 


   (Трагедiя)


 


   Не отблеск, отблеском рожденный,-


   Ты по себе свой край оставь,


   Твоею песней утвержденный...


   А.Твардовский


 


   ПРОЛОГ


 


   Мої вiки слiдом за мною ходять:


   Од вiтрякiв до полиску ракет,


   Фотон i Пишна паска великодня,


   Усе - до лаконiчностi штиблет.


 


   Надiї бубнявiють цвiтом вишень


   У сонцем зацiлованих садах.


   Слова мої! Шикуйтесь смiливiше -


   Пилюка зiр хай шерхне на вустах.


 


   Навiщо я? Куди моя дорога?


   I чи моя тривога проросла


   Од сивої печалi Козерога


   До сивого чорнозему села?


 


   Що маю нести в сивi-синi далi?


   Пшеничну ласку в молодих руках


   Чи чорний рак водневих вакханалiй,


   Що серце їсть п'яти материкам?


 


   Я - переклятий ворогом не тричi


   (Рубцями ран закутана душа),


   Дивлюся зорям в мерехтливi вiчi,


   В оранжеве шептання: "Поспiшай!"


 


   Хрустить повiтря вафлями сипкими,


   Ковтаю з вiтром чорнобривий спiв...


   Яку гiркоту корабель нестиме,


   Бо я ж не наробивсь, не одкипiв!


 


   Збираю я в долонi синi тiнi,


   Прощаюсь iз синицею, з Днiпром,


   Бо в мене не Ньютонове тяжiння,


   А галактичне - в безвiсть напролом.


 


   Сковороду зустрiв я у трамваї


   (Блукає вiн по свiту двiстi лiт).


   Смушеву скинув i мене питав,


   Чи можу Сонцю передать привiт.


 


   Чоло в старого з жовтої розлуки,


   Мiльйони зморщок пов'ялили вид,


   Меланхолiйнi фiлософськi руки


   Цiпком тривоги пробують цей свiт.


 


   Шепоче вiн: "Ти вiдлiтаєш, сину,


   На лобi в тебе знак неправоти.


   Щоб корабель не став за домовину,


   Вiзьми благословення - i лети.


 


   Пройдись землею. В серце йди людське ти,


   Питай у нього дозволу i права,


   Бо якорi космiчної ракети


   Вросли в народ -


   навiчно, аж iржаво".


 


   ПЕРША ЧАСТИНА


 


   СЕРЦЕ НАВСТIЖ


   Божевiльна, Врубель i мед


 


   Свiй бiлий плащ накинув я на плечi


   I сонячне кашне,


   I дихав мудрiстю


   i сподiванням вечiр,


   I поїзд мчав мене.


   Гойдались грона хмар


   i нахилялись в руки,


   Грибами вiяв лiс.


   Дуби тужили, як дозрiлi муки,


   I мiсяць тугу нiс.


   В хиткiм промiннi прочинились дверi -


   I в вiялi дощiв


   Iз пляшкою холодної мадери


   У чорному плащi


   Ввiйшов. Поставив. Збуджено застиг.


   Простят менi.


   Переливались в смугах свiтляних


   Два келихи склянi.


 


   Незнайомий:


 


 


   Я - вiчний чорт. I, лай мене й не лай,


   Я поведу тебе в таку дорогу,


   Що проклянеш ти свiй священний край,


   I замiр свiй, i молоду тривогу.


   Ти перетрусиш кiсточки дiдiв,


   Ти корогву розiрвеш на онучi


   I тому, хто тобi так догодив,


   У чорну пащу кинешся iз кручi.


   То буде з мукою, з печаллю в сто вiкiв,


   А нинi можна просто, полюбовно..


   Iди до нас, до наших трунарiв,


   У наше кодло, вiчне i стомовне.


   Ми кришим душi, цвiт б'ємо морозом.


   Нас - чорна нiч, а вас - якийсь мiльярд..


 


   Це не погроза.


   Чого ж ти варт,


   Як вiриш в справу липовую?


   Ти ж хлопець свiй!


 


   Я:


 


 


   Кiнчай - вип'ю...


   За твiй упокiй!


 


   Ми йшли удвох. Лiси полум'янiли


   Одспiваним, стухаючим вогнем.


   Тополь дiвочих золотистi стрiхи.


   Тримали сонце над блакитним днем.


 


   Хатки бiлiли, чепурились стрiхи


   Дiвчата в небо пiсню понесли.


   Хлоп'ята колесо котили i для втiхи


   Пускали змiя мiж осiннiх слив.


 


   Мiй чорт був у модерному костюмi.


   Плащ - на руцi. Крiзь скельця окуляр


   Вiн розсипав очицi синьоглумi,


   На призьб пекучий непростиглий жар.


 


   Тут сива жiнка вилетiла з хати:


   "Ой дiточки, коханенькi, сюди


   Iдiть до мене. Я ж бо; ваша мати.


   У мене свято нинi. Бригадир


   Щось загордився. Не вiтають люди.


   Та людям не до мене, боже мiй.


   Мене лиш цуцик й пiвничок не гудять,


   I котик в мене в, i є бджолиний рiй,


 


   Синочки в мене - всi сьогоднi дома.


   Приїхали. Спасибi їм, спаси..."


   Я бачив - бралась попелом солома


   Пiд колiр сивої красивої коси.


 


   Така печаль бринiла в її зорi,


   Що дуб од погляду нiмiв i трiпотiв.


   Камiння розсипалося на порох,


   I я ламав свої шаблюки брiв.


 


   Ввiйшли у хату. На столi - горiлка.


   Хтось горло менi клiщами здушив:


   Три ложки, три виделки, три тарiлки -


   I жодної душi.


 


   Собака за столом, i кiт хлебтав драглi,


   I пiвень звично сокорiв на лавi.


   "Ой дiточки, синочечки малi,


   Ну, випийте, красавчики ласкавi.-


 


   Вона чарки пiдносила котовi,


   Собацi й пiвневi - на ймення звала їх.-


   Андрiєвi це буде, це Петровi.


   А це Ванюшi - вистачить на всiх.


 


   Ще й гостi в нас. Просiть до столу, дiти!"


   I божевiльна у танок пiшла.


   I навiжений, i проклятий вiтер


   Крутив її круг чорного стола.


 


   Три козаки ридали над старою


   I не могли зiйти з кривавих рам.


   Той пiд Берлiном, той в снiжнiм завою


   Десь пiд Варшавою, i третiй там...


 


   Ридали козаки в порожнiм домi,


   А мати, сива i страшна, пливла


   Над бiлим свiтом по святiй соломi.


   Кругом планети йшла - кругом стола.


 


   "Ой синочки-синочечки,


   Славнi огiрочечки,


   Чубчики-любчики,


 


   Маленькi голубчики.


   Ходить Гiтлер по Вкраїнi,


   Носить жорна при колiнi:


   - Якби вас перетовкти


   Та од Сталiна втекти.


   А я сиджу на ряднi


   Та рахую трудоднi.


   Сюди - кидь, туди - кидь,


   А ти, старий дiду, цить".


 


   Тут дверi розчинились. З того вiку,


   I з того свiту в хату Врубель вбiг,


   Завмер на мить, дивився на калiку,


   I впав на збитий тугою порiг,


 


   I прошептав: "До Третьяковки нинi


   Така печаль долинула вiдсiль,


   Що Демон все розкидав на картинi,


   Всiх розiгнав, вiдчувши дикий бiль.


 


   Його журбу оця печаль зв'ялила,


   Вiд сорому себе вiн в груди б'є.


   Горiли фарби, i трiщали крила...


   Вклоняюсь вам - Страждання ви моє!"


 


   А мати нам у ринку мед давала,


   Густий осiннiй захолодий мед.


 


   Медове листя за вiкном кружляло,


   Печаллю повиваючи свiй лет.


   "Тож, гостi дорогенькi, на дорогу


   Вiзьмiть гостинець - ринку ж занесiть".


   Я поклонився матерi у ноги


   I диких дум порвав жорстоку сiть.


 


   Я сивiти почав у двадцять п'ять


   Од тої хати, од скорботи тої.


   Ця мати вмiє сина виряджать,


   Затужить тонко серцем i рукою.


 


   Вона постане, чиста i тривожна,


   Зiпершись на печаль свою внизу,


   I дасть менi в космiчне бездорiжжя


   Мед - добротi i роздумам - сльозу.


 


   Похорон голови колгоспу


 


   Його несли на жилавих руках,


   На гнiвi, на невизрiлому смутку,


   В кленовiй жовто-бiлiй домовинi-


   Сорокалiтнього красивого мужчину -


   Його несли на жилавих руках.


 


   А я стояв iз невiдчепним чортом,


   А я iшов дорогою з людьми.


   I гнулися вiд горя їхнi плечi.


   Я захлинався музикою суму.


   Ми шапки вiтру одягли iз чортом.


 


   I слалась листом молода дорога,


   Солом'янi брилi хати скидали,


   I синiй жаль свiтився в їх очах.


   Жiнки ридали, i тини, i конi -


   I так поволi слалася дорога.


 


   Востаннє вiн пiднявся в домовиш,


   Рукою сперся на ребро гембльоване,


   В ребро життя втиснув востаннє руку


   I смерть прокляв очима i губами,


   Коли пiднявсь востаннє в домовинi:


 


   "Одну легеню я вiддав вiйнi.


   А вам вiддав i серце, й мозок свiй,


   I злiсть свою, й легеню ту останню,


   I сивий сум свiй, i красу любовi,


   Яку зберiг в страховищi вiйни.


 


   Ось хата Гапчина, похилена, низька.


   Я завинив навiки перед нею,


   Перед її убогiстю. Прощай!


   Менi ти не даси спокою на тiм свiтi,


   Вдовина хато, змучена, низька.


 


   Прощайте, ферми! Й ви, воли розумнi!


   Й сторожкi конi в траурнiм вбраннi,


   I чисте сонце, й люди, й лист кленовий!


   I ви, машини, й ти, кринице вiрна!


   Прощай, дорого! Й ви, води розумнi!


 


   А ти, Бетховене, прости менi за те,


   Що я не мав часу прийти до тебе,


   Що знаю я симфонiї полiв,


   Але твоєї жодної не знаю.


   Прости менi, Бетховене, за це.


 


   I ви, Родени, Моцарти й Ейнштейни,


   Ходив я часто до людського горя


   I повертав його очима в сонце.


   Одним багатий, iншим бiдний я.


   Простiть, Родени, Моцарти й Ейнштейни.


 


   А ти, Степане, п'яний i сьогоднi.


   Прости, що лаяв рiдко я тебе.


   Що в смуток твiй я не ввiйшов душею,


   I ти, хмарино сиза, прощавай,


   Дощем поплачеш по менi сьогоднi.


 


   Ми з вами хлiб робили, цукор чистий,


   I рiдко ми дивились на красу.


   Прости, Марино, що не надивився


   Я на вуста твої i очi синi.


   Ми з вами хлiб робили, цукор чистий".


 


   I вiн притих. Хрестами зводивсь цвинтар,


   I голова ковтнув життя востаннє -


   Кругом чола кружляв супутник в нього,


   Утворюючи нiмб простiй людинi,


   Що вмерла, бо хрестами зводивсь цвинтар.


 


   Шептало Небо до Землi-сестрицi:


   "Вiзьми його у себе - славне серце.


   Бо скоро я прийматиму у лоно


   Твоїх синiв, коли застане смерть",-


   Шептало Небо зверхньо до Землi.


 


   I Мефiстофель насмiхався з мене,


   I грудку шани кинув на труну я


   I сивiв я.


 


   Збирались в небi сльози.


   Ридали хмари, кутаючи сонце.


   I Мефiстофель насмiхався з мене.


 


   Мене хрестили всi хрести довкола,


   Благословляли люди i дерева,


   I голова червоною зорею


   Мене благословив в дорогу синю.


   Поля чорнiли, як муар, довкола.


 


   Невидимi сльози весiлля


 


   Гей, у коло, подорожнi!


   Чарку їм, бояри!


   I кружляли, вирували, гупотiли пари.


   Хто смiявся-заливався,


   кого сон завiяв.


   Молоденький барабанщик


   булаву посiяв


   I шукає на долiвцi.


   Пахне кропом в хатi.


   Кукурiкають на стiнах пiвнi пелехатi.


   Вiтер голову просуне,


   вiзьме руки в боки,


   Пронесеться з сватом Гнатом


   вивертом високим.


   Садiвник бере у руки квашенi,


   пахучi,


 


   Жовто-сизi, повнощокi,


   з хвостиком закрученим,


   Кум в наливку губи мочить,


   щось кумi шепоче,


   Вус вихрястий, попелястий


   щоку пролоскоче.


   Молодий - красивий, гордий,


   зверхньо очi мружить,


   Сизим соколом вприсядку


   по долiвцi кружить.


   Дiтвора багатоока стукав у шибку


   До тонкої молодої


   несуть тоншу скрипку.


   Сутенiв. Вечорiє. Блакитнiють вiї.


   "Ти заграй нам, наша мрiє,


   пiсне, Соломiє".


   I заграла-затужила, розкрилила крила.


   Зразу хрипко, потiм скрипка


   сльози проросила.


 


   Скрипка-Соломiя:






   Я - дiвчина, я - скрипка тонкостанна.


   Я - нiжна нiч у зорянiм вiнку.


   У мене тiло з бiлого туману,


   Iз сонця у хмарнннiм сповитку.


 


   Я - мерехтлива чорнобрива птиця


   Iз крилами жеврiючих свiтань,


   Передi мною м'якне синя криця,


   Бо мука моя сива i свята.


 


   Несу я нiжнiсть у свiти жорстокi,


   її бджолою брала я з столiть,


   Щоб в цi скаженi i трагiчнi роки


   Коханому хоть хвильку пробринiть.


 


   Я хочу дати зоряного сина


   Тому, що рветься крiзь ракетний грiм,


   I докором хай буде ця хвилина


   Тому, що зветься судженим моїм.


 


   Ви шлюбну постiль стелите грошима,


   Зiрки у вас не сiються з руки.


   Дарованi золоченi зажими


   П'ють кров душi, як золотi п'явки.


 


   А в мене ж тiло з бiлого туману,


   Iз сонця у хмариннiм сповитку.


   Я - дiвчина, я - скрипка тонкостанна.


   Я - нiжна нiч у зорянiм вiнку.


 


   Так квилила, так тужила,


   сльозою росила,


   Отак крила розкрилила дiвчина красива,


   Аж зiрками проростала


   темно-синя шибка.


   На столi в риданнях билась


   тонкостанна скрипка.


 


   Українськi конi над Парижем


 


   Заслуженому майстровi народної


   творчостi Омеляновi Залiзняку


 


   Цей свiт живий витворював не бог,


   А чоловiк з Адамової глини,


   Цей свiт пофарбувався i просох -


   Просився в серце зрячої людини.


 


   Коти тут нiжились,


   шугали тут жар-птицi,


   Iз глини лiпленi, пропеченi вогнем.


   Жеврiли зеленiючi очицi


   В таких тварин, яких не вiдав Брем.


 


   Я не звертав уваги на коня.


   "Дитяча забавка",-


   подумалось недбало.


   Козла дзвiнкого тихо з шафи зняв


   I задививсь на роги небувалi.


 


   Я був слiпий - i кiнь помстив менi,


   Коли на нього позирнув я вдруге:


   Менi вiн кинув душу в пломенi,


   I трiсли неiснуючi попруги.


 


   Зробив вiн з мене дикий сизий степ,


   Байдужого жбурнувши лiт на триста.


   I мчала по менi крiзь марево густе


   Орда iржача, буйна i розхристана.


 


   Вiн поводир був, iмператор-кiнь,


   Вiн бив мене копитами некутими,


   Щоб десь там через кiлькасот рокiв


   Не йшла байдужiсть в зорi п'ятикутнi.


 


   Я подивився вдруге. Вiн мене


   Зробив Днiпром, чи то пак Бористеном.


   Я ждав - вiн зараз орди прожене


   Нутром блакитним в розпалi шаленiм,


 


   А вiн прийшов i хмари з мене пив.


   Вуздечка срiбна вилася розгублено.


   Iз-за полинних гiркнучих снопiв


   Лоша вiн кликав - принца нiжногубого.


 


   Я подивився втретє. I прорiс


   Палацами, халупами й мостами.


   I Сена бiгла по менi навскiс,


   А в нiй купались i дерева й храми.


 


   А по менi на скiфському конi


   I надi мною в строгiм неспокою


   Пiкассо мчав крiзь хмари срiблянi


   I голуба притримував рукою...


 


   Прости мене, розумний коню мiй,


   За темноту, що з горя попеляста,


   I поведи крiзь цих рядкiв сувiй


   До свого бога, до творця, до майстра.


 


   На тiй майстернi не шукай табличок,


   А просто йди iз серцем пiд рукою,


   Де сивий муж iз глини коней кличе


   Й воли в печi ремигають юрбою.


 


   Де по незвичнiй сум'ятнiй палiтрi


   Тривога йде з-за дальнiх небокраїв:


   Сидить корова в чорному цилiндрi


   I бомбу ратицями чорними ж тримає.


 


   I скачуть конi через бюрократiв


   В Москву, в Париж - некуто i красиво,


   Негнузданi i волею багатi,


   Вкраїну мчать на вицвiчених гривах.


 


   Як заднi ноги - бiля стiн Софiї,


   Стрибок - переднi на столi в Амаду.


   А Залiзняк щось сумовито мрiє


   Й сiда до нього Вiчнiсть на пораду.


 


   А скiфський кiнь iз мазаної хати


   Чумацьким Шляхом зорi прогортає...


   Ну, що ти скажеш, бiсе плутуватий,


   Про хуторянську долю мого краю?!


 


   ДРУГА ЧАСТИНА


 


   НIЖ У СОНЦI


 


   Радiограма японських рибалок


 


   Ми витягли сiтi,


   на палубу сипали рибу.


   Тiльки сходило сонце,


   як ми починали улов,


   I меншали тiнi


   на висрiбленiй лусцi,


   I сум наш зникав,


   спалений сонцем i рибою.


   Ми знову закинули сiтi


   у води надiї.


   Чекали нас дiти голоднi


   й вагiтнi дружини.


   Ми витягли сiтi,


   на палубу сипали рибу.


   Як раптом -


 


   спинилися нашi тiнi.


   Ми очi звели на чисте


   блакитне небо.


   Попадали ми на палубу,


   колiнами мнучи рибу.


   I билися разом з нею, i теж


   задихалися з нею.


   Ми стали нiкчемною рибою, хiба що


   з ногами й руками.


   Спинилося сонце на небi,


   на небi спинилося сонце.


   А потiм пiшло назад


   i сипало iскри на землю.


   Сонце пiшло на Америку.


   Ми били один одного -


   Мо', сон навiявся звiдкись,


   i це нам лише наснилось.


   Та сонце пiшло на схiд - i ми


   божеволiли скопом.


   Ми витягли сiтi з води


   i їх закидали в небо,


   Щоб сонце зловити - спинити


   цю золоту i єдину


   Рибу неба, рибу предкiв


   й нащадкiв наших.


 


   Повiдомлення агентства


   Ассошiейтед пресе (Америка):


 


   Слухайте, слухайте всi:


   Кiнець правдi, кiнець красi.


   З мису Канаверал (знай силу нашу)


   Вчора ракету пустили.


   А росiяни безсилi.


   Ех, заварили ж ми кашу -


   В Сонце всадили ножа.


   Гiтлер би з радостi заiржав.


   Автомат ракети вдарив ножем


   Сонцю в палаюче серце,-


   Ми у всесвiтньому герцi,


   Пальму першостi ми несем.


   Нiж Америки в сонячнiм серцi.


   Комунiсти безкрилi.


   Комунiсти безсилi


 


   Iнтерв'ю Хемiнгуея


   кореспондентовi Франс Пресс:


 


   Кров Сонця спалить все на свiтi,-


   Кричить газет лякливий хор.


   Так! Це кiнець людськiй коридi.


   Догралось людство-матадор.


 


   Повiдомлення iнституту


   пораненого сонця (Париж)


 


   Вчена рада iнституту вирiшила на своїх


   численних засiданнях


 


   1. Сонце-це втiлення людських прагнень до правди,


   до краси, до смiливостi, до нiжностi i т. д.


   Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусi


   людських поглядiв, звернених у небо, бо ж людина


   звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина.


 


   2. Чому Сонце не стоїть на мiсцi?


   Бо ж треба зiбрати в себе всi прагнення i


   помисли бiлих i чорних, жовтих i червоних


   людей, в ескiмосiв i полiнезiйцiв, в академiкiв


   i смiттярiв i, крiм того, треба ще свiтити.


 


   3. Чому на Сонцi плями?


   Всяка людська пiдлiсть, дим вiйни i крик вдiв


   споконвiку осiдають на Сонцi Тому воно так


   потемнiшало


 


 


   4. Смертельно зранене Сонце стiкає полум'яною кров'ю


   i заливає вогнем всю Америку. Атлантичний океан


   обмiлiв уже наполовину. Атомнi пiдводнi човни


   лежать з акулами i китами на сушi. Людство


   гине. Нашi повiдомлення йдуть з Парижа, з


   пiдземелля. Невiдомо, чому Сонце повертається


   назад. З Москви повiдомляють, що кожному


   комунiстовi видно нiж неозброєним оком, а ми його


   не бачимо i в найсильнiшi телескопи.


 


   5. В Москвi створено Комiтет порятунку Сонця i


   Землi: Голова Комiтету - Ленiн. В складi


   Комiтету кращi сини всiх вiкiв i народiв






   ЕПIЛОГ        


 


   Чоло я витирав i мчав сюди,


   Бо Сонце з Заходу летiло вже на нас,


   Як Лев поранений,


   воно неслось на небi,


   По хмарах, по зiрках i по супутниках,


   I слiд тягнувся золотий, кривавий,


   Як шлейф печалi i близької смертi.


   Я дверi прочинив, я чув їх голоси.


   Навшпиньках я пройшов до них i сiв


   За круглий стiл, кулястий, як планета,


   Де засiдав тривожний комiтет.


   Я витяг ринку меду, подаровану


   Старечими руками божевiльної -


   Мудрющої праматiнки-печалi,


   Дихнуло поле медом доброти,


   Хлiб мудростi лежав тут на столi.


   Я пам'ятаю, Ленiн пильно стежив


   За кожним моїм порухом i поглядом,


   I вiн казав, як смертнику, менi:


   "У Сонцi Правди - нiж. Лети туди.


   Врятуй планету - Сонце порятуй.


   Народ недосипав, недоїдав.


   Ракету ми зробили з хлiба й слiз,


   Iз гордостi i доброти людської.


   Це наймiцнiший сплав - ти долетиш.


   Назад не вернешся,


   бо не простиш собi,


   Собi - Людинi - не простиш за те,


   Що ти i досi не зробив планету


   Квiтучим садом, а терпиш двобiй".


   "Нiж у мистецтвi",- бурунив Бетховен.


   "В науцi чеснiй нiж!" -


   Курчатов додавав.


   I раптом ми почули дикий стогiн,


   I ми поглухли, бо Земля стогнала,


   Напiвобпечена, змордована i сива.


   I тiльки серцем ми почули стогiн:


   "Рятуйте мене, дiти! Годi вам


   У суперечках убивати роки.


   Я ваша мати - з пальмами, калинами,


   З березами, ялинами.


   Мене вогонь оголює -


   Я божеволiю!"


   I стало Сонце в небi, й ми почули


   Його шептання, вогняне й суворе


   (Воно спинилось просто над Москвою):


   "Вмираю, люди! Виймiть клятий нiж!"


   Я одягав спорядження i йшов


   До сизої ракети-домовини.


   I божевiльна мати йшла за мною,


   I пiвень йшов, i йшли собака й кiт -


   її сини, народженi безумством.


   Вона принесла меду на дорогу.


   Встав голова з могили i прощався.


   Вiн став землею вже наполовину:


   "Ти вмреш у небi,


   в Сонцi вмреш, синочку".


   I Залiзняк принiс менi в дорогу


   Свого веселого й наївного коня,


   Що гривою патлатив i зорив


   Бiлком прозрiння на пекельне небо.


   Йшла Соломiя-скрипка. Бiля персiв


   Вона тримала зоряного сина.


   Вiн годувався молоком прощання


   I дико й жахно позирав на сонце.


   А стартовий майдан


   був величезним серцем,


   Навстiж одчиненим. Мене покинув бiс.


   Його ножа пiдлоти я пiзнав


   У зблiдлому пораненому Сонцi.


   Дивилося воно в мої незраднi очi...


 


   Спасибi вам за смуток планетарний,


   Мої премудрi й нерозумнi люди.


   Спасибi вам за те, що я - ваш брат.


   Дивiться серцем - спалахну я скоро.


   А чорний нiж впаде на бiлi руки


   Моєї матерi,


 


   Коханої моєї


 


   Шовковим трауром.


   На золотiм щитi палаючого Сонця


   Умру я переможцем.


   Прощавайте!


 


 


 


   ПАМ'ЯТI Е.ХЕМIНГУЕЯ


 


   Вийшов з радiо чорний лев


   I збудив моє серце опiвночi.


   В його чорних важких сльозах


   Я побачив труну кришталеву.


 


   Це був гордий печальний лев,


   Чорний лев з золотою гривою,


   Рiдний брат сонцебризнiй меч-рибi,


   Де сльоза атлантична кипить.


 


   I вiн кликав на похорон брата


   До труни, де з руками замовклими


   Лежав сивий засмаглий лев


   З симфонiчним дитячим серцем.


 


 


 


   СЛЬОЗА ПIКАССО


 


   Мир разложил на части Пикассо.


   Слеза стекает.


   Разложи! Попробуй!


   Евг. Винокуров


 


   I


 


   Лiто пилося,


 


   лiто їлося,


 


   Лiто кипiло вишнево,


   лутово,


 


   Густо смiялося,


   половiло,


 


   Переморгувалось зеленоброво.


 


   А ми за руки, аж пальцiв хрускiт,


   Аж регiт звивався пiд пахви осик.


   За хвилями книг,


   в сторiнковiм плюскотi


   Вiдкрили шалений його материк.


   I раптом у гаморi магазиннiм


   Все спалахнуло, аж день злякався!


   Все стало синiм, мiсячно-синiм -


   Засвiтилась сльоза Пiкассо.


   I зайнялися в дiвчини зорi,


   I прикипiли карi:


   "Та ну!!"


   Тонуть у морi, тонуть i в горi -


   I ми в сльозi потонули.


   _


   II_


   Дiти плачуть, i плачуть дерева.


   У мами не очi, а двi сльози.


   Синхрофазотрони ридають, як леви,


   I фiолетовий плач в грози.


 


   Переданi сльози оркестрам i лiрам,


   Митцям переданi,


   бо людям нiколи,-


   Художники плачуть


   "Королем Лiром",


   "Снiгами Кiлiманджаро"


   i "Гернiкою"...


 


   Ill _


   Пройшов крiзь Сезана, Моне i Мане,


   "Валькiрiєю" захлинувся в Одесi...


   Майнуло - i вiн мене промине,


   Чи я загублю його десь.


 


   Всякi пророки злiсно шептали:


   "Вiн шизофренiк, не йди в його очi".


 


   I поетичнi муки танталовi


   Злякано врочили.


 


   Та в серцi цей каторжник,


   чорт в синцях,


   Денно i нощно мне глину й залiзо.


   Чорна фуфайка йому до лиця,


   "Юманiте" у кишенi навскiс.


 


   Атомнi сльози течуть в iмлi


   На чистий пензель солоною правдою.


 


   Вiн сам - генiальна сльоза Землi


   В штанах, замурзаних райдугою!


 


 


 


   СОНАТА ПРОКОФ'ЄВА


 


   Любимому


 


   I


 


   Закрутили,загули, заграли,


   Чистим лугом серце повели


   Вишуканi голубi хорали


   По стежинi сизої iмли.


   Жовторотi полохливi грози


   Пнулися з оранжевих шкарлуп,


   I дуби, як чорнi важковози,


   Гупали, всiдаючись на круп.


   Схiд на випас випускає


   Кирпатого мiсяця.


   Грiм вигуркує з-за гаю -


   На хмарi не вмiститься.


   Другий грiм за ним прибрiв,


   Креше кременем з-пiд брiв -


   гнiвно, гонористо,


   звивисто, барвисто.


   Поки сльози випали


   Та по чарцi випили,


   Йшло сто лiт чи сто гон,


   Йшли крiзь сон на стадiон...


 


   II_


   Футболiсти зморенi,


   I футболки чорнi.


   А лобами куцими,


   А тупими буцами


   Розбiгаються круто


   i не м'ячем з розворота,


   А головою Сократа


   пробивають ворота.


   Воротар прудкий, як муха,


   Хап фiлософа за вуха,


   Прикладається з розгону -


   Прямо в пельку стадiону


   Вибиває.


 


   Всюди шал.


 


   Ораторiя. Хорал.


 


   Ill _


   З минувшини йдуть у майбутнє Сократи,


   В них небом по вiнця налитi сонати,


   З плечей не сфутболити їхнiх голiв,


   У правду людську не забити голiв.


   Годi, панове, розумом грати...


   Сократи.


 


   Сократи.


 


   Музичнi Сократи.


 


   Хай у вiчнiсть стелиться дорога


   Золотим шафранним полотном.


   В мене свiтла нинi, як у бога,-


   Тонни сонця сиплють у вiкно.


   Видухмянi, запашнi, басистi -


   Всi акорди пахнуть теплим сном


   I, в тривожнi синi ноти втиснутi,


   Котяться шафранним полотном.


   Вдарить скерцо висонценим сяйвом,


   Лихо в лантух зсиплеться пшоном,-


   I ряхтять мелодiї русяво,


   Мерехтять шафранним полотном.


 


   I пружнастi, вимитi грозою,


   Вистоянi, як баске вино...


   Я пiрнаю в сонце з головою,


   Щоб дiстати у сонатi дно.


 


   I_V_


   Сонато, вiзьми мене на крила своїх


   вогняних мелодiй. Дай менi наточити з


   скрипкового смичка, дай менi наточити


   в серце прокоф'евського весняного соку.


   Дай на мою долю блакитного музичного


   вiтру. Фаготи i валторни, за ваше


   прокоф'євське здоров'я!


 


   V_


   Я люблю його чорнi пожежi,


   Вiн чистий, крицевий встає,


   Мов тригранний багнет телевежi,


   В розпанахане небо моє.


 


   Вiн вбиває мене акордами


   I ультрамариновим мостом,


   Над полями моїми гордими


   Креше атомним копитом!


 


   VI_


   "Кардинальним здобутком (чи вадою


   коли хочете) мого життя завжди були


   пошуки оригiнальної, своєї музичної мови.


   Я ненавиджу мавпування..."


 


 


   VII _


   Вiд твоїх музичних дотикiв у небi


   розквiтають зорi.


   Всi вони - твої рожевi нотнi знаки.


   З них рониться вишнева пахуча роса.


   Мої сiмнадцятилiтнi дiвчата, звiсившись


   з розчинених вiкон, ловлять її пошерхлими


   вустами. У нецiлованих дiвчат завжди


   трiпоче на губах переливчаста зоряна


   роса твоєї сонати.


   Щовечора ти береш мене пiд руку, а я


   виношу тобi з серця вишнево-чорнi


   троянди, пересипанi сльозами вдячностi.






   ТАЄМНИЦЯ БУТТЯ


 


   Десь там, у найвищих глибинах,


   Десь там, у найглибших висотах,


   Таємниця вродилася, як пелюстина,


   Як бджола в золотистих сотах.


 


   Уся - з найтемнiшого свiтла,


   Уся - з найсвiтлiшого змроку


   Борсалась Таємниця, то тьмава, то свiтла,


   Долаючи купiль жорстоку.


 


   Ген там з найгiркiшого солоду,


   Ген там з найсолодшого болю


   Зростала вона аж блакитна вiд голоду


   I рвалася тужно на волю.


 


   Десь там, в найпалкiшому холодi,


   Ген там, в холоднючiй спекотi,


   Таємниця життя вибухала,


   Золотиста i зiрна насподi.


 


   I жахала вона бездоннiстю,


   I манила вона мерехтливiстю.


   У закони лягла беззаконнiстю -


   Таємничою справедливiстю.


 


   Таємнице буття - моя болiсна рано,


   Прадавнiй мiй зболений кореню, де ти?


   Сонця вибухають ранiсiнько-рано


   Й народжують бджiл, i людей, i планети.


 


   Отам, у найвищих глибинах,


   Отам, у найглибших висотах,


   Таємниця, наша вiчна жар-птиця,


   Наше серце бездонням висотує...


 


 


 


   * * *


 


   Цi слова - про набитi трамваї


   У вечiрнi просиненi сутiнки,


   Про зволожене танучим снiгом


   Вiтряне рiзкувате повiтря,


   I про слюсаря з смуглим обличчям,


   Поцяткованим ластовинням,


   I про мрiйнi i теплi фiалки


   У спiтнiлiй його руцi.


 


   Цi слова - про терпку утому,


   Що сплива водяними струмками


   У блискучий цинковий тазик


   З його шиї, плечей i спини;


   Про рожевий ворсистий рушник


   З ледь вiдчутним тривожачим запахом


   Молодого жiночого тiла,


   I про очi, яким вiн привiз


   Соромливi свої фiалки.


 


   Цi слова - про сплетенi руки,


   Про жагучi шепоти юностi,


   Що вiйнули з податливих вуст


   I згубились в розкiшнiй косi дружини.


   Цi слова - про фiалки щастя,


   Що порану цвiтуть пiд очима


   В захмелiлий медовий мiсяць.


   Цi слова - про нове життя,


   Що заб'ється пiд серцем матерi


   Пiсля нiжного того цвiтiння.


 


 


 


   * * *


 


   Одягни мене в нiч,


   одягни мене в хмари синi


   I дихни надi мною


   легким лебединим крилом,


   Хай навiються сни, теплi сни лебединi,


   I сполоха їх мiсяць


   тугим ясеновим веслом.


 


   Зацвiте автострада доспiлими гронами,


   Змиє коси рожевi


   в пахучiм любистку зоря.


   З твого чистого ставу


   мiж лататтям та Орiонами


   Ти лебiдкою плинеш у безкресi мої моря.


 


   Одягни мене в нiч,


   одягни мене в хмари синi


   I дихни надi мною


   легким лебединим крилом.


   Пахнуть роси i руки.


   Пахнуть думи твої дитиннi.


   В серцi плавають лебедi.


   Сонно пахне весло.
Опубліковано о

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)