Борис Мозолевський
Місяць в травах росяних купався,
До зірок тяглася ковила.
Скіфська Афродіта – Аргімпаса -
Степом зачарованим ішла.
І по тих галявах, де ступали
Її ноги, теплі і живі,
До схід сонця сходили тюльпани
І горіли кров’ю по траві.
А о тій порі, пославши свитки
І забувши січі навісні,
Скіфи спали по своїх кибитках,
Суджених голублячи вві сні.
Тільки одному всю ніч не спалося.
Він під зорі вийшов і затерп:
Скіфська Афродіта – Аргімпаса -
Дивним сяйвом осявала степ.
Йшла вона крізь ніч по чистих росах,
Місяцем пронизана до дна.
У рудім розпущенім волоссі
Розцвітала квітка неземна.
Та коли їх погляди зустрілись,
Тишину розкраяв довгий зойк.
Скіф відчув, як в серце входять стріли,
І звалився навзнак на пісок…
Підійшла і сіла коло нього.
Гладила холонуче чоло.
І нічого зовсім неземного
У її зіницях не було.
Дивувалась: чом же він загинув?
Це і нам сьогодні невтямки…
Не ходила б краще ти, богине,
Там, де таборують парубки.
ДО МОЄЇ МАЛЕНЬКОЇ
ПРИЯТЕЛЬКИ МАРИСІ
(Ліричний відступ)
Не барися, Марисю, -
Поки день не дотлів,
Підем з дядьком Борисом
Зустрічать журавлів.
У степу на могилі
Під веселе «курли»
Раптом скіфські богині
Повиходять з імли.
Затремтить і розстелиться
Білий цвіт по землі!..
Що для тебе веселики,
А мені – журавлі.
А мені то не міфи -
В серці грониться страх:
Справді птиці – чи скіфи
Пломенять на вітрах?
Із далекого вирію
Повертають назад
У країну, що вимріяв
Їхній сивий вожак!..
Підростай же, Марисю,
І до сонця злітай.
І живи, і борися,
І усе пам’ятай.
Будуть весни, і літо,
І вітри голубі.
Луки чистого цвіту
Ще топтати тобі.
Ще за всім тим постелиться
Біле вруно зими.
Вийдуть люди: веселики!
Та й сахнуться: то ж ми.
Немає коментарів:
Дописати коментар