Петро Гулак-Артемовський. Байки (збiрка)

   ЦIКАВИЙ I МОВЧУН

   (Приказка)

   Цiкавий, Мовчуна зустрiвши раз, спитав:

   "Вiд чого голосний так дзвiн той на дзвiницi?"

   "Вiд того, що (коли не втнеш сеї дурницi)

   Всерединi, як ти, порожнiй вiн",- сказав.

   Харьков, 1 декабря 1820 года

   ДВI ПТАШКИ В КЛIТЦI

   "Чого цвiрiнькаєш, дурний, чого голосиш?

   Хiба ж ти трясцi захотiв?

   Що заманулося, чого ти не попросиш,

   Чи сiм'ячка, просця, пшонця, чи то крупiв,-

   Всього ти в клiточцi по саме нельзя маєш,

   Ще й витребенькуєш, на долю нарiкаєш",-

   Так в клiтцi пiдлiтка корив снiгир старий.

   "Ой дядьку, не глузуй! - озвався молодий.-

   Недарма я журюсь i слiзками вмиваюсь,

   Недарма я просця i сiм'ячка цураюсь.

   Ти рад пожорнi сiй, бо зрiс в нiй i вродився;

   Я ж вiльний був, тепер в неволi опинився".

   1 ноября 1827 г.

   ПАН ТА СОБАКА (Казка)

   На землю злiзла нiч... Нiгде анi шиширхне;

   Хiба то декуди скрiзь сон що-небудь пирхне,

   Хоч в око стрель тобi, так темно надворi.

   Уклався мiсяць спать, нема анi зорi,

   I ледве, крадькома, яка маленька зiрка

   З-за хмари вигляне, неначе миш з засiка.

   I небо, i земля - усе одпочива,

   Все нiч пiд чорною запаскою хова.

   Один Рябко, один, як палець, не дрiмає,

   Худобу панську, мов брат рiдний, доглядає,

   Бо дарма їсти хлiб Рябко наш не любив:

   Їв за п'ятьох, але те їв, що заробив.

   Рябко на панському дворi не спить всю нiчку.

   Коли б тобi на смiх було де видно свiчку.

   Або в селi де на опiчку

   Маячив каганець.

   Всi сплять, хропуть,

   А деякi сопуть,

   Уже i панотець,

   Прилiзши iз хрестин, до утренi попхався...

   А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався.

   Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток:

   То зазирне в курник, то дейко до свинок,

   Спита, чи всi таки живенькi поросятка,

   Iндики та качки, курчатка й гусенятка;

   То звiдтiль навпростець

   Махає до овець,

   До клунi, до стiжкiв, до стайнi, до обори;

   То знов назад чимдуж, - щоб часом москалi

   (А їх тогдi було до хрiна на селi),

   Щоб москалi, мовляв, не вбрались до комори.

   Не спить Рябко, та все так гавка, скавучить,

   Що сучий син, коли аж в ухах не лящить,

   Все дума, як би то пiддобриться пiд пана;

   Не зна ж, що не мине Рябка обрадована!

   Як гав, так гав, - поки свiнуло надворi;

   Тогдi Рябко простягсь, захрiп в своїй норi.

   Чому ж Рябку не спать? чи знав вiн, що з ним буде?

   Заснув вiн смачно так, як сплять всi добрi люде,

   Що щиро стережуть добро своїх панiв...

   Як ось - трус, галас, крик!.. - весь двiр загомонiв:

   "Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. сюди Рябка кликнiте!.. "

   "Ось-ось я, батечки!.. Чого ви там, скажiте?"

   Стриба Рябко, вертить хвостом,

   Неначе помелом,

   I знай, дурненький, скалить зуби

   Та лиже губи.

   "Уже ж, бач, - дума вiн, - не дурне це в дворi

   Од самої тобi зорi

   Всi панькаються коло мене.

   Мабуть, сам пан звелiв вiддать Рябку печене

   I, що осталося, варене,

   За те, що, бач, Рябко всю божу нiч не спав

   Та гавкав на весь рот, злодiїв одганяв".

   "Цу-цу, Рябко" - ще раз сказав один псяюха,

   Та й хап Рябка за уха!

   "Кладiть Рябка", - гукнув. Аж ось i пан прибiг.

   "Лупiть Рябка, - сказав, - чухрайте! ось батiг!" -

   "За що?.. - спитав Рябко, а пан кричить: "Чухрайте!"

   "Ой! йой! йой! йой! А пан їм каже: "Не вважайте!"

   "Не буду, батечку!.. За що ж це честь така?.. "

   "Не слухай, - пан кричить, - лупiть, дерiть Рябка!.."

   Деруть Рябка, мов пiр'я,

   На галас збiглась двiрня.

   "Що?.. як?.. за що?.. про що?... - не знає нi один.

   "Пустiть!.. - кричить Рябко. - Не будь я песький син,

   Коли вже вдержу бiльш!.. " Рябко наш хоч не бреше,

   Так що ж? Явтух Рябка, знай, все по жижках чеше.

   "Пустiть, швидчiй, пустiть!.." - пан на весь рот гукнув

   Та й з хати сам умкнув.

   "Пустiть, - гукнули всi. - Рябко вже вдовольнився!.. "

   "Чим, люде добрi, так оце я провинився?..

   За що ж глузуєте?.. - сказав наш неборак. -

   За що знущаєтесь ви надо мною так?

   За що?.. за що?.. " - сказав та й попустив патьоки...

   Патьоки гiрких слiз, узявшися за боки.

   "За те, - сказав один Рябковi з наймитiв, -

   Щоб не колошкав ти вночi своїх панiв,

   За те... але... щось тут... ходiм, Рябко, лиш з хати,

   Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти:

   Ходiм, братко, надвiр". Пiшли. "Се не пусте, -

   Сказав Явтух Рябку, - оце тебе за те

   По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали,

   Що пан iз панею сю цiлу нiч не спали".

   "Чи винен я сьому?.. Чи ти, Явтух, здурiв?"

   "Гай, гай!.. - сказав Явтух. - Рябко! ти знавiснiв;

   Ти винен, бра Рябко, що нiччю розбрехався;

   Ти ж знав, що вчора наш у карти пан програвся;

   Ти ж знав:

   Що хто програв,

   Той чорта (не тепер на споминки!) здрiмає,

   Той батька рiдного, роасердившись, програє;

   Ти знав, кажу, Рябко, що пан не буде спати:

   До чого ж гавкав ти?.. нащо ж було гарчати?

   Нехай би гавкав сам, а ти б уклавсь тихенько,

   Забравшись в ожеред, та й спав би там гарненько.

   Тепер ти бачиш сам, що мокрим вiн рядном

   Напався на тебе - i, знай, верзе притьмом:

   Що грошей вчора вiн проциндрив щось не трохи,

   Що паню через те всю нiч кусали блохи,

   Що буцiм вчора вiн грать в карти б не сiдав,

   Коли б сьогоднiшню був нiч хоч закуняв;

   Що буцiм ти, Рябко, так гавкав, як собака,

   Що буцiм по тобi походить ще й ломака;

   Що, бачся, ти йому остив, надосолив,

   I, бачся, вiн тебе за те й прохворостив.

   А бач, Рябко, а бач!.. не гавкай, не ганяйсь;

   Ляж, хирний, та й мовчи i з паном не рiвняйсь!

   Чого брехать? нехай наш пан здоровий буде:

   Вiн сам i без собак сю панщину одбуде".

   Послухав наш Рябко поради Явтуха.

   "Нехай тяжка йому година та лиха, -

   Сказав, - що за моє, як кажуть люди, жито

   Та ще й мене i бито!

   Коли моє невлад,

   То я з своїм назад.

   Чи баба з воза, - що ж? велика дуже вада!..

   Кобилi легший вiз, сьому кобила й рада".

   Отак сердега наш Рябко помiрковавсь,

   Та й спать на цiлий день i цiлу нiч попхавсь;

   Заснув Рябко, захрiп, аж ожеред трясеться.

   Рябку й не сниться, не верзеться,

   Що вже москалики в коморi й на дворi -

   Скрiзь нишпорять, мов тут вони й господарi,

   Що вовк ягнят, а тхiр курчаток убирає.

   Аж тут i надворi туж-туж усе свiтає.

   "Цу-цу, Рябко!.. - тут всi, повибiгавши з хат. -

   Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. " - гукнули, як на гвалт.

   А наш Рябко тобi i усом не моргає,

   Хоч чує, та мов спить i мов недочуває.

   "Тепер-то, - дума вiн, - мiй пан всю нiчку спав,

   Бо не будив його Рябко i не брехав?

   Тепер-то вiн менi свою покаже дяку,

   Тепер уже не втре менi, як вчора, маку...

   Нехай цуцукають... Мене сим не зведуть,

   Поки самi сюди обiд не принесуть;

   Та ще й тогдi, не бiйсь, поскачуть коло мене,

   Поки вiзьму я в рот хоч страву, хоч печене!"

   "Цу-цу!.. - сказав iще Рябковi тут Явтух. -

   Цу-цу!... - задихавшись, мов з його перло дух. -

   Ходiм, Рябко!.." - "Еге? Ходiм!.. - Не дуже квапся,

   Сам принеси сюди..." - Iди ж хутчiй, не бався!.. "

   "Ба, не пiду, Явтух!" - "Iди, бо кличе пан!.. "

   Сказав та й зашморгнув на шиї вiн аркан.

   "Чешiть Рябка!" - гукнув. Аж тут їх щось з десяток

   Влiпили з сотеньку київ Рябку в завдаток.

   "Лупiть Рябка!" - кричить тут пан, як навiсний;

   Рябко ж наш тiльки вже що теплий та живий.

   Разiв iз шiсть Рябка водою одливали

   I стiльки ж раз його, одливши, знов шмагали,

   А потiм перестали.

   Рябко спитать хотiв, але Рябкiв язик

   Був в ротi cпутаний, неначе путом з лик,

   I герготав щось, як на сiдалi iндик.

   "Постiй, - сказав Явтух Рябковi, - не турбуйся,

   Я правду всю скажу: ото, Рябку, шануйся,

   Добра своїх панiв, як ока, стережи,

   Зарання спать не квапсь, в солому не бiжи,

   Злодiїв одганяй та гавкай на звiрюку.

   Не гавкав ти, Рябко! За те ж ми, бач, в науку,

   Iз ласки, з милостi панiв,

   Влiпили сотеньок iз п'ять тобi київ".

   "Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька,

   I дядину, i дядька

   За ласку їх!.. - сказав Рябко тут наодрiз. -

   Нехай їм служить бiльш рябий в болотi бiс!

   Той дурень, хто дурним iде панам служити,

   А бiльший дурень, хто їм дума угодити!

   Годив Рябко їм, мов болячцi й чиряку,

   А що за те Рябку?

   Сяку мать та таку!

   А до того iще спороли батогами,

   А за вислугу палюгами,

   Чи гавкає Рябко, чи мовчки нiччю спить,

   Все випада-таки Рябка притьмом побить.

   Уже менi, бачу, чи то туди - високо,

   Чи то сюди - глибоко:

   Повернешся сюди - i тута гаряче,

   Повернешся туди - i там-то боляче!

   Хоч би я тiсто внiс псяюсi iз дiжею,

   То б вiн розтовк i ту над спиною моєю.

   З ледачим все бiда: хоч верть-круть, хоч круть-верть,

   Вiн найде все тобi хоч в черепочку смерть".

   2 декабря 1818 г.

   СПРАВЖНЯ ДОБРIСТЬ
 
   Писулька до Грицька. Прокази
 
   Хто Добрiсть, Грицьку, нам намалював плаксиву,
   Понуру, мов чернець турецький, i сопливу,
   Той бiсiв син, коли не москаля пiдвiз,
   Той Добростi не зна, не бачив i не чує.
   Не пензлем той її, але квачем малює,
   Той Добрiсть обiкрав. Не любить Добрiсть слiз,
   Вона на всiх глядить так гарно й веселенько,
   Як дiвка, од свого iдучи панотця
   До церкви - до вiнця,
   Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько.
   Не квасить Добрiсть губ, бо iз її очей
   Палає ласка до людей.
 
   Вона регоче там, де i другi регочуть,
   Сокоче без брехнi, де i другi сокочуть,
   I не цурається гульнi i вечорниць,
   Чорнявеньких дiвчат i круглих молодиць.
   Вона й до милого пригорнеться поволi,
   Та ба! та не дає рукам, як кажуть, волi,
   Вона й горiлочки ряди-вгоди хлисне,
   Та носом, мов свиня, по улицi не риє,
   По-соромiцькому не кобенить, не виє,
   Пiд лавкою в шинку, мов цуцик, не засне.
   Вона, де треба, пожартує,
   Та з глуздом жарти всi i з розумом мiркує.
 
   Вона не виверта спiдлоба бiлкiв,
   Мов цап, задушений в кошарi од вовкiв,
   Не стогне, не сопе i нiгтiв не кусає,
   То з тим, то з сим таки слiв скiльки погадає.
   Як патока, так рiч у неї на губах,
   I смiх її цвiте, мов мак, що на грядках.
   Для неї все одно, що в згодi, що в пригодi:
   Бог лучче, каже, зна; вiн сам зна - поки годi.
   Хоч кiл на головi, як кажуть, їй теши,
   Хоч ти вiзьми її - печи або души,
   Не зна вона, що то людськi переполохи,
   I не лякається нi од чого нiтрохи.
 
   Як паля в лотоках, простiсiнько стримить,
   Хоч хвилi як в неї бушують i бурхають,
   Хоч на неї шматки iз криги напирають,
   I Добрiсть так в бiдi i в лiсi так стоїть.
   Нехай гострить свою, мов бритву, доля косу,
   А Добрiсть вигляда, як камiнь з-пiд покосу:
   Наскочить на його коса, задзеленчить...
   Хрусь надвоє!.. мов скло, а камiнь все лежить!
 
   Нехай, як хоче, море грає,
   Нехай роз'юшений так, як бугай, Нептун
   Тризубцем байдаки i човни вивертає, -
   А човник Добростi, шамкенький, мов цвiркун,
   Як селезень, на дно за качкою пiрнає
   Та вп'ять звiдтiль наверх без шкоди виринає -
   До берега ставка цiленький допливає.
   Не любить Добрiсть слiз. Буває черваку
   Всього, як кажуть, на вiку!
 
   Бува, що i її зле панство зневажає,
   Мов товарякою, так нею повертає, -
   Чи вже ж i голосить? I, в лихотi своїй
   Розприндившись, скакать у яму їй живiй?
   Здихне там нищечком пiд нiс собi до бога,
   Iз лиха заспiва, та й за своє, небога:
   Бо серце їй, що тьох, знай, шепче, що той є,
   Хто за терпiннячко спасiннячко дає.
   Зна Добрiсть, що який бог змочить їй свитинку,
   Той висушить з неї останню капелинку,
   Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе,
   Та вп'ять пожалує, пригорне до себе.
 
   Трапляється i те, що паплюга, брехня,
   Iз висолопленим жалом, неначе списом,
   Як циндря гаспидська, до ворогiв ганя.
   Сектує на неї i позирає бiсом;
   Що заздрiсть з жовтими очима, мов жовтки,
   З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами,
   Де ступить Добрiсть, скрiзь копа пiд нею ями:
   Пекельнiї її губки, мов пауки,
   Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть, -
   Замiсть щоб мед з їх брать, одну отруту смокчуть.
 
   А Добрiсть не вважа на злiї язики,
   Не пристають людськi до неї побрехеньки,
   I як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,
   То, стрепенувшись, вп'ять виходять з їх сухенькi, -
   Так Добрiсть чепурна виходить iз брехнi,
   У неї ворогам одкази все однi:
   Хто часнику не їв, той i смердiть не буде,
   А добрий ворогiв завсiгди перебуде.
   Псу вiльно й на попа брехать, як кажуть, все
   Собака гавкає, а вiтер те несе.
   Од злиднiв не втечеш нi вдень, нi серед ночi:
   У Заздростi, мовляв Пархiм, попiвськi очi.
   Бог з нею!.. Їй - в завiсть,
   А Добростi - в користь!
   "Сiль в вiчi, в зуби їй печина", - Добрiсть каже
   Та й хоч якiй брехнi сим словом рот замаже.
 
   Як шкурка з бузiвка у шевчика в руках
   Або у лимаря в зубах,
   Чого не витерпить, що їй не виробляють!
   Смердячим дьогтем їй i жиром доїдають!
   Крий боже! що їй мук, голубцi, завдають!
   I крутять, i вертять, i пруть, i мнуть, i труть,
   I в дудку зцуплюють, i рвуть, i натягають,
   I в сто погибелей муцують, i згинають...
   Що збоку чоловiк, зирнувши, задрижить!
   Подума: тiльки вже на свiтi їй i жить!
   Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку пiдiймає
   I юхтою її або габельком величає,
   I щоб за шкурку мав п'ять золотих узять,
   То за габелька вiн не хоче й десять брать!
   Так Добрiсть на свiтi чим бiльш в нудьзi помнеться,
   Чим бiльш, мов реп'яхiв, лихоти набереться,
   Чим сала бiльшенько за шкуру їй заллють, -
   Тим бiльше за неї, де повернись, дають.
   Адже ж за битого, нашi батьки мовляли,
   Небитих двох колись не раз притьмом давали,
   Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали!
 
   Нехай в олiйницi олiйник тараном
   Макухам завдає якмога гiршу муку, -
   Так не завгорить їм, а здавить в каменюку,
   Що потiм чорта й сам вдовбе їх долотом.
   Нехай вовтузають i Добрiсть кулаками,
   Мов воскобiйними нехай з неї клинками
   Останню слiзоньку видавлюють i п'ють, -
   Овва! дурнi! того не знають, що дають
   Таку принаду їй до стусанiв частеньких,
   До штовхання пiд бiк, до кулакiв тугеньких,
   Що хоч в потилицю тодi їй i обух,
   Хоч довбню в лоб, то все не випре з неї дух.
   I довбня, я ж кажу, тогдi їй так дошкулить,
   Як вош за комiром або постiл замулить.
   По сiм-то, братику, i Добрiсть пiзнають:
   Клеймо їй - канчуки, iмення їй - терпiння.
   Хто їх не скоштував, не буде мать спасiння,
   Того нехай помiж святими не кладуть!
   Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить,
   Трохи лиш на того не скинувся синка,
   Що матiнка пестить i до голiвцi гладить, -
   Поки не вiзьметься пестунчик до замка!
 
   Але всьому свiй час i черга, Грицьку, буде!
   Ми пiд богом, як бач, всi ходим, грiшнi люде:
   До часу глек, - мовляв один розумний лях, -
   До часу, голубе, нам глечик носить воду;
   I на його пошле зла доля ту невзгоду,
   Що глек побачимо в череп'яних шматках!
   До часу над слабим, хто дужчий, вередує,
   До часу мужикiв ледачий пан мордує, -
   Колись до їх усiх смерть в гостi примандрує,
   То, мов єхлейтар, їм в вiкно заторохтить
   I по-московськiй їм гукне: ''В паход iтить!"_
   Не гляне, чи то їх кульками хата вшита,
   Чи, може, дереном земляночка накрита, -
   Всiх нас сира земля до себе прибере,
   Але ледачий так, як добрий, не умре!
 
   Як з Городищ чумак, пiшовши в Крим за сiллю,
   В дорозi нидiє двадцяту вже недiлю,
   Обшарпавсь до рубця, в коломазь облiпивсь,
   Та ба! та як другi - дощенту не пропивсь,
   Щодень, то неборак, знай, молиться все богу,
   Щоб швидше дiвчину побачити небогу,
   I чулих воликiв, знай, хльоста батогом,
   Поки опиниться перед своїм двором, -
   Так Добрiсть квапиться iз свiту в домовину,
   Терпить нудьгу й бiду, пропасницю й гостець,
   I так попа вiн жде в останнюю годину,
   Як на великдень всi червоних ждуть яєць.
 
   Але ти, Грицьку, бiльш, нiж я, учився в школi,
   Далеко бiльш, нiж я, помазавсь ти письмом;
   Ти й грекiв, ти й латин, ти знаєш всiх доволi,
   Ти в церков хоч яку годився б буть дяком;
   Ти краще Добростi обличчя наригуєш,
   Бо й добрий сам єси, i добре всiх малюєш!
   Послухай, Грицьку, лиш! чи це тобi втямки,
   Як зiйдуться, було, до тебе нарубки,
   А ти, було, й звелиш граматку їм читати,
   А сам почнеш, було, псавтир перевертати,
   Скрiзь нишпорить - пiд тмою, мною, здом,
   Пiд азом-ангелом або i в ярмолої
   Од палiтурочки в часловцi до другої,
   I спинишся, було, аж на октоїхом,
   Та й об якiмсь, було, почнеш читать Сократi -
   Так гарно, що було аж сумно всидiть в хатi!
   Нехай над ним сира земля пером лежить!
   Дивiться, хлопцi, лиш, - казав ти нам, - глядiть,
   Як Добрiсть на свiтi живе i умирає,
   Як, не злякавшися, кайдани надiває!
   З якою радощою держить у руцi мишак
   I кухличок коли б, скривившись, випиває,
   До бога рученьки невиннi простягає!
   Отак-то, братики, умер Сократ, отак!
   Чого ви, дурники? - сказав вiн веселенько
   Своїм заплаканим в хурдизi школярам. -
   Чого голосите? Чкурнiть лиш ви швиденько
   Та дайте пiвня ви скулаповим попам!
   Отак-то, братця, й ви, - казав ти, - хлiб ви їжте,
   А правду, хоч яким панам вельможним, рiжте!
   Не скрiзь ледачi так, як грецькiї пани,
   Хоч скрiзь на свiтi єсть ахвинськi брехуни,
   I єсть земля така правдива i заможна,
   Де правду i панам сказать, як богу, можна.
   Дивiться, - ти казав, - як вiрний Довгорук
   Писульку царську рве iз єдноральських рук
   I на шматки її iз серця роздирає!
   Чи бач, як старшина iз ляку умирає!
   А Довгорук сидить i усом не моргне!
   "Ай, що ж ти наробив! - усi заверещали. -
   Тепер же поминай, як Довгорука звали! "
   А Довгорук сказав: "Не бiйтесь за мене!
   Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий!
   Я покажу, що й вiн, як всi ми, чоловiки,
   Помилиться, згрiшить, спiткнеться i впаде,
   I ворог той йому, його хто не зведе".
   Аж бач! Таки воно й на правду вийшло, хлопцi, -
   Прибiг Петро, гукнув, затупав, загурчав,
   Уже й був кинувсь бить, але як розпитав,
   Аж Довгорукого погладив по головцi,
   I цмокнув в лисину та ще й перепрохав -
   Та ще й на змирщини кiп з п'ять вiн грошей дав.
 
   17 сентября 1817 г., Харьков
 
 
 
   БАТЬКО ТА СИН
 
   (Байка)
 
   "Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! -
   Так панотець казав своїй дитинi: -
   Шануйсь, бо, далебi, колись
   Тму, мну, здо, тло - спишу на спинi!"
   Хведько не вчивсь - i скоштовав
   Березової кашки,
   Та вп'ять не вчивсь i пустував -
   Побив шибки i пляшки;
   I, щоб не скоштувать од батька рiзочок,
   Вiн рiзку впер в огонь та й заховавсь в куток.
   Аж батько за чуб - хiп! - i, не знайшовши рiзки,
   Дрючком Хведька разiв iз шiсть оперезав!..
   Тодi Хведько скрiзь слiзки
   Так батьковi сказав:
   "Коли б було знаття, що гаспидська дрючина
   Так дуже дошкуля, то, песька я дитина,
   Коли б я так робив:
   Я б впер дрючок в огонь, а рiзки б не палив!"
 
   29 октября 1827 г.