ЗОРЕПАД

Василь Ковтун

Я так люблю у пізню пору,

Як землю вкриє темна ніч,

Піднявши голову угору,

Спостерігати дивну річ.

Там у безмежжі недосяжнім,

Де спочиває вічний дух,

У русі тихім і поважнім

Блукає зоряний пастух.

Він там і сторож і свічадо,

Він там господар і пророк,

Веде по небу місяць стадо

З мільйонів всіяних зірок.

Пливуть смиренно з волі Бога

Слухняні вівці-чудеса,

Чумацька стелиться дорога,

Красою манять небеса.

Але й буває, мов би діти,

Без попиту і невпопад,

Яскраві зорі шлють привіти,

Нам влаштувавши зорепад.

То там, то там якась потреба,

Порвавши темряви полон,

Несе ті зорі з висі неба

В земний ще недозрілий сон.

Летять шалені з пут орбіти,

Свій розпаливши каганець,

Щоб мить палати і згоріти,

Прийнявши з гідністю кінець…

І ходить байка білим світом,

Що час тих зоряних страждань,

Є їхнім в небо заповітом

Для люду грішного бажань.

Лише встигай за мить польоту

Їм надіслати сотні мрій,

Щоб з того блиску й ешафоту

Вони вернулись в справу дій.

Мабуть не даром повелося,

І в тому є священна суть,

Аби комусь життя вдалося,

Котрась згоріти має путь.

Стою і я, німий в дозорі,

Чекаю в темряві чудес,

Щоб той пастух і його зорі

Почули і мене з небес.

15.08.2012р.