Впало
сонце в вечірню
куряву.
Тиша виповзла
за село.
Нашорошилось
небо буряно
І погрозами
загуло.
Ніч підходила
з гуркотінням,
Ніч несла
божевілля й жах,
Плазувала повторними
тінями
У нервово
пружих кущах.
Ніч кричала
мені, розтерзана,
Оперезана громом
навхрест.
І у
зойках її березових
Закипівся гучний
протест.
Хмари дибились
волохато,
Місяць в
небі петляв, мов
кіт,
Вихор всівся
на сіру хату
І закручував
стріху в зеніт.
...Та встає
перлямутровий ранок
Крізь холодний
і злобний рев,
І проміння
зализує рани
З закатованих
ніччю дерев.
Безпорадні агонії
злости,
Злість гармонії
не порве!
Сонце ходить
до нас не
в гості -
Сонце з
нами живе!
Вирина воно
ранками з куряви,
На потрав'я
витрушує пил,
І пливе,
й ховрахів обурює,
Повне ніжности
й повне сил.
ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
Немає коментарів:
Дописати коментар