Павло Грабовський. Поезiї

   ДО МАТЕРI

   Мамо-голубко! Прийди, подивися.

   Сина вiд мук захисти!

   Болi зi споду душi пiднялися,

   Що вже несила нести.

   Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,

   Стогнеш сама у журбi;

   Хай я в неволi конаю та плачу, -

   Важче незмiрно тобi.

   Бачити бiльше тебе я не буду;

   Не дорiкай, а прости;

   Та вiд людського неправого суду

   Сина свого захисти!

   ДО ОРЛА

   Обох нас, орле стервоїдний,

   Знажає поле боротьби:

   Рвемо у других шмат послiднiй,

   Жаги нiкчемної раби.

   Та чом не в мене твої крила?

   Я полинув би вище хмар:

   Тут кров злочинства землю вкрила,

   Скрiзь повно слiв, в повiтрi - вар!

   Де б не поглянув - боже! - всюди

   Слiд жертв, загублених дарма;

   Не змовк стон тiней,- рвуться груди;

   Нищаву смертю обiйма.

   О, браття серби, - гiрко плачуi

   Свята надiя геть зника... Все кров та кров...

   Мiж нами - бачу,

   Червона рiчка протiка!

   ДО СIЯЧIВ

   Де ви, правди всенародної

   Та братерства сiячi?

   Де ви, мислi благородної

   Твердi духом дiячi?

   Вийдiть купою, порайтеся,

   Гляньте: трупи та хрести;

   Всюди - бранцi... не цурайтеся

   Їх великої мети.

   Розсiвайте жменя жменею

   Чисто звiяне зерно:

   Вороги над Руссю-ненею

   Iзнущаються давно...

   ДО ШКОЛИ

   Ну, прокидайтеся, дiти:

   Ранок - до книжки пора!

   Сонечко вспiло залити

   Все посереду двора!

   Швидше вдягайтесь до школи!

   Кращi прогаєте днi, -

   Пiзно вертати, - нiколи

   Їх не завернете, нi!

   Змалку кохайтесь в освiтi,

   Змалку розширюйте ум,

   Бо доведеться у свiтi

   Всяких назнатися дум.

   Треба самим розвертати':

   Як i до чого все йде,

   Шлях безпомилишно взяти -

   Той, що до правди веде.

   Щоб не зросли ви на сором

   (Бiйтесь найпаче того!)

   Та не зробились позором

   Рiдного краю свого!

   ' Розвертати - в розумiннi розмiрковувати.

   ТРУДIВНИЦЯ

   Хмуро дивилася школа,

   В бовдурi глухо гуло,

   Вiтер вривався зокола,

   Сумно в хатинi було.

   Мертва трудiвниця-панi

   Бiла, як вiск, на столi

   Там почивала, зараннi

   Збувшися скорбiв землi.

   Рук i на час не складала,

   Щиро кохала дiток,

   Листу якогось-то ждала,-

   Тiльки i знав наш куток.

   За день одсунула книжку,

   За день не стала робить,

   Як опинилась на лiжку, -

   Нiчим було пособить.

   В непогiдь, стужу злиденну

   (Певно, сама сирота!)

   Зайде в хатину нужденну,

   Словом усiх повiта.

   Дасть, коли треба, поради,

   Викладе все до пуття...

   Боже! З якої б то ради

   Їй вiдбирати життя?

   Журно посходились дiтки

   Обiк нiмої труни:

   Втратили неньку сирiтки,

   Втратили промiнь вони.

   Вдарив i дзвiн похоронний...

   Нiчого, мабути, ждать:

   Треба людинi стороннiй

   Шану останню вiддать.

   Дим закурився з кадила,

   Серце зворушував спiв...

   Що дiтвора голосила, -

   Просто не чути попiв!

   А як на цвинтарi стали,

   Кинули грудку землi, -

   Гiрко батьки заридали,

   Аж надривались малi.

   Мовчки вернули на помин,

   Що громадяни знесли.

   Якось не складувавсь гомiн,

   Навiть дяки не пили.

   Та й розiйшлися по хатах, -

   Школа осталась пуста...

   Хуга свистить по загатах,

   Жалiбно труп замiта.

   ШВАЧКА

   Рученьки терпнуть, злипаються вiченьки...

   Боже, чи довго тягти?

   З раннього ранку до пiзньої нiченьки

   Голкою денно верти.

   Кров висисає оте остогиджене,

   Прокляте нишком шиття,

   Що паненя, вередливе, зманiжене,

   Вишвирне геть на смiття.

   Де воно знатиме, що то за доленька

   Вiдшук черствого шматка,

   Як за роботою вiльна неволенька

   Груди ураз дотика.

   ВЕСНЯНКИ

   I

   Зiйшли снiги, шумить вода,

   Весною повiва;

   Земля квiточки викида,

   Буяє травка молода;

   Все мертве ожива.

   Веселе сонечко блистить,

   Промiння щердо ллє;

   Гайок привiтно шелестить,

   Неначе кличе пригостить;

   Струмочок виграє.

   Сiяють злотом небеса,

   Витьохкують пташки...

   А груди думонька стиса:

   Ховає зверхня ця краса

   Смердючi болячки.

   II

   Знову, ластiвочко-серце,

   Ти вернулась, знов звила

   В нас пiд хатою кубельце...

   Заспiвай же, де була?

   Розкажи: чи й там, як тута,

   Пекло скрiзь - нi верть, нi круть:

   Люди носять рабськi пута,

   У чужiй кормизi мруть?

   Свiтлi поклики колишнi

   До братерства та рiднi,

   Мов тi дрiб'язки залишнi,

   Затопталися в багнi?

   Крук недолi над всiм кружить,

   А соборйще панiв,

   Знавiснiвши, гiрко тужить,

   Що, бач, мало кайданiв?

   Розкажи: чи й там, як тута,

   Замiсть працi все слова;

   Люд бездольний в пiтьмi плута,

   На наймитiв упова?

   III

   Сумно заспiвала

   Ластiвочка люба

   На питання тi:

   -Скiльки свiта знала,

   Скрiзь панує згуба,

   Люд - узапертi.

   Мiсть 1 любовi - злоба;

   Брат пiднявсь на брата,

   Душить за шматок,

   Та нiде пригноба

   Не справляє свята,

   Як-от ваш куток!

   Нiде розбратання

   Посеред громади

   Не було, як тут.

   Ницi2 почування,

   Продажнiсть та зради

   Не кули бiльш пут.

   Нi в якiй країнi

   Брак самопошани

   Так людей не жер,

   Як у вас донинi...

   Бийте, рвiть кайдани,

   Доки дух не вмер! -

   З отим словом втiхи

   Пiсенька знiмiла,

   В небi вiддалась.

   У блакить з-пiд стрiхи

   Ластiвочка мила

   Пурхнула-знялась.

   IV

   Правду мовила пташина;

   Чи на добре ж, чи дарма?

   Перед нами - домовина,

   Сором вiчного ярма.

   Промiнь згас над рiдним краєм;

   А ми, скiльки кожен змiг,

   У провалля себе пхаєм,

   Грунт пускаємо з-пiд нiг.

   Та не пiзно: є поправа,

   Певен я - минеться все;

   Ще заблисне наша слава,

   Праця вгору пiднесе.

   Тiльки треба сил та труду,

   Щоб не згинути цiлком,

   Не стогнать до вiку-суду

   Пiд вельможним канчуком.

   V

   Годi ж нудитись, складаючи руки;

   Кличе робiтникiв рiдна земля...

   Вiра, впотужнена словом науки,

   Хай нас мiцнiш окриля!

   Бiльше уваги до власного горя,

   Бiльше любовi до люду свого!

   Близько - загибель... зника наша зоря...

   Чого ж нам ждати, чого?

   VI

   Розцвiтайся ти, веснонько красна,

   Духом творчостi все онови;

   У нарузi країна нещасна...

   З муки-смертi її вiдживи!

   Розворуш нашi груди холоднi,

   Запали в них притухлий огонь,

   Щоб рятунок знайшли ми з безоднi,

   Не стояли в борнi осторонь!

   Одiгнала надовго ти хвижi,

   Розбудила надiї та сни.

   Баглаї 3 - цi ворiженьки хижi,

   Так послизнуть нехай i вони!

   Розцвiтайся та нас iз могили

   До живого життя пiдведи,

   Щоб ми очi на себе розкрили;

   Свiтлi думи в душi вiдроди!

   ' Мiсть - замiсть.

   2 Ницi - пiдлi, негiднi.

   3 Баглаї - неробство, лiнощi.

   ДО Б. С-ГО'

   Прощай, коханий ляше-друже!

   Час розiстатись настає.

   А як болить, як б'ється дуже

   Вiд туги серденько моє.

   Одно гадали ми з тобою,

   Шукали одного шляху,

   I от зiйшлись в тюрмi з собою,

   Найшли недоленьку лиху.

   Мир чарiвничої омани

   Пред нами птахом зник давно:

   Неволя вiчна та кайдани -

   То нам судилося одно.

   Але ж i ту судьбу шалену

   Не довелось дiлити нам:

   Ти - за Байкал, а я - за Лену,-

   Розтечемось по чужинам.

   Хто зна: чи вернеться спромога

   До працi стать за все святе,

   А чи навiк тяжка дорога

   Колючим терном заросте?

   Отак-то, голубе мiй, ляше!

   Тобi - рудник, менi - тайга...

   Та не належить серце наше

   До пут утисника-врага.

   Вiддавна руки нам невiльнi,

   Душi ж неволя не скує;

   Єднають нас змагання спiльнi,-

   Хто їх хортами зацькує?

   Не кривда п'яного магната,

   Не заздрiсть жирного ксьондза, -

   Нас порушає проти ката

   Журби вселюдської сльоза.

В чаду скаженого прокляття

   Потоком кров лили батьки;

   Той час минув: ми рiднi браття,

   Ми - нерозлучнi бояки.

   За що ж? За те, щоб духом згоди

   Все понялося мiж людьми,

   Щоб нашi змученi народи

   Так побраталися, як ми!

   'Вiрш присвячений Бронiславу Сєрошевському -

   товаришевi П.Грабовського по засланню.

   ДО ДIТЕЙ

   Коли бо, дiтки, малась мога

   Знов повернутися мiж вас!

   Так заросла давно дорога,

   Побив надiї хмурий час!

   Зазнайте ж втiх, поки не пiзно,

   Шд пильним доглядом сiм'ї,

   Та не розкидано вас рiзно

   З-пiд крилець неньчиних її.

   Нехай же вам господь - благаю

   Протягне дiтство золоте,

   Щоб ви росли на радiсть краю

   Без мук, що потiм уздрите!

   До Н.К.С.

   Такої певної, святої,

   Такої рiдної, як ти,

   Такої щирої, простої,-

   Вже бiльше, мабуть, не знайти.

   Таку не часто скинеш оком,

   Такою тiльки що марить...

   А раз зустрiнеш ненароком -

   Навiки долю озарить!

   * * *

   Зранку в холодну могилу

   Ти жертвою часу лягла;

   Без жалю загублено силу...

   А в мене пак гадка жила:

   Що повiвом навiть не скине

   На тебе пануюче зло,

   Що смерть над тобою залине

   Отрутою повне жало!

   ДО РУСI-УКРАЇНИ

   Бажав би я, мiй рiдний краю,

   Щоб ти на волю здобувавсь,

   Давно сподiваного раю

   Вiд себе власне сподiвавсь.

   Щоб велич простого народа

   Запанувала на Русi,

   Щоб чарiвна селянська врода

   Росла в коханнi та красi.

   Щоб Русь порiзнена устала

   З-пiд вiковiчного ярма

   I квiтом повним розцвiтала

   У згодi з ближнiми всiма!

   ДО УКРАЇНЦIВ

   Українцi, браття милi,

   Вiдгукнiться, де ви є;

   Чи живi ще, чи в могилi

   Давня слава зогниє?

   Чи покраща доля наша,

   Мине сором, що вкрива;

   Чи до краю спита чаша,-

   Рабства чаша вiкова?

   Гей, докупи, певнi дiти!

   Всiх веде мета одна:

   Шлях любовi та освiти

   Нас навiки поєдна!

   НАДIЯ

   Не зiтхай так безнадiйно,

   Скорбних уст не замикай,

   Рук не складуй ще подвiйно,

   З лану битви не тiкай,

   Глянь на луг - не вся травиця

   Ще потоптана упрах;

   Глянь на люди - чеснi лиця

   Ще не всi обвiяв страх.

   Ще великi перепони

   Злу поставлено кругом,

   Не безкарно рвуться стони

   Пiд ворожим батогом.

   Встануть мученики-браття,

   Встануть сестри, як живi...

   За годиною прокляття,

   Мук, кайданiв та кровi,

   Зрадно купленої слави,-

   Панство волi йде услiд,

   I на чолi миросправи

   Власно з'явиться нарiд!

   УПЕРЕД
 
   Уперед за край рiдний та волю,
   За окутий, пригноблений люд,
   Хоч нiчого не знайдеш, крiм болю,
   Хоч нас жде невiддячений труд!
 
   Уперед проти зла однодумно!
   Розрослася ворожа юрба.
   Не гадаймо прожити безсумно,
   Бо життя - неминуча борба.
 
   Уперед, хто не хоче конати,
   Статись трупом гнилим живучи!
   Смiле слово - то нашi гармати,
   Свiтлi вчинки - то нашi мечi.
 
   Уперед до завзятого бою
   За громадськi та власнi права,
   Коли бути бажаєм собою,
   Коли серце позор вiдчува!
 
   Уперед до звершення замiрiв,
   Що поклав дев'ятнадцятий вiк;
   Скиньмо владу катiв-бузувiрiв,
   Щоб людиною став чоловiк!
 
   Уперед! Годi скнiти рабами,
   Час кормигу гидливу знести!
   Нашi кубла нам стануть гробами,
   Швидко знiвечать яснiсть мети.
 
   Уперед! Не жде поступ всесвiтнiй:
   На шляху пристаючих лиша,
   Iнший лад, iнший мир заповiтний
   Виробляє iз себе душа.
 
   Уперед проти хижих порядкiв!
   Гине войник чи здобич бере,
   Вiн стежки протира для нащадкiв, -
   Його дiло нiколи не мре!
 
 
 
   * * *
 
   Я не спiвець чудовної природи
   З холодною байдужiстю її;
   З ума не йдуть знедоленi народи, -
   Їм я вiддав усi чуття мої.
 
   Серед ясних, золочених просторiв
   Я бачу люд без житнього шматка...
   Блакить... пташки... з-пiд соловйових хорiв,
   Мов нiж, вража скрiзь стогiн мужика.
 
   Нехай кругом розумний лад та втiха, -
   Не здужа їх мiй мозок осягти,
   Бо скiльки кривд, бо скiльки всюди лиха,
   Як хижий звiр, братiв гризуть брати.
 
   Нехай людцi, що до вiтхнення вдатнi,
   Спiвають нам на всякi голоси
   Про райськi сни й куточки благодатнi, -
   Де плачуть, там немає вже краси!
 
   Нехай вони, кохаючись "на лонi",
   Мук забуття вишукують дарма,
   Їх не заспать: у серця вiдгомонi
   Озветься свiт з турботами всiма!