Запитаю долю, землю поцілую…

Надії Таршин, Жінці-Українці, волонтеру, поетесі, чарівній дніпропетровчанці

Запитаю долю, землю поцілую,
Ще вклонюся полю, як же все люблю я!..
І Дніпро великий в серці протікає,
Дай, зозуле, віку жити сонцеграєм.

Ти ж мене не знаєш, демоне-вороже,
Сонце закриваєш, та я на сторожі:
Зупиняю вітер, розганяю хмари,
Там на Сході діти, а ще ти,примара.

Де ж це в світі видно, де ж це правду діти,
Щоби окупантам по землі ходити,
Забирати душі, щоб німіли села…
Що робити мусиш? Життя – невеселе.

Вкотре я молитву за долю читаю.
Чи Ти, Боже, бачиш? В кого совість, знаєш?..
Чи Ти бачив зиму ще оту з Майдану,
Як із побратимами за гідність я стала.

Щоби Україна у серцях проснулася.
Доля моя, доленька... Все це не забулося.
Прапор! Він зі мною! А майбутнє – в серці.
Підуть хай за мною і біда минеться.

Згине чорний ворог, а ще чорна зрада!
Я за землю встану! Тут не бити «Градам!»
Я ж синочків наших всім теплом зігрію,
Обійму їх, рідних і вселю надію.

Це не тільки слово моє сильне – зброя,
Це говорить совість, Боже, із собою.
Мені не потрібна рожева палітра,
Знаю чорне й біле, знаю біль і світло.

Скільки «вати» поруч живе по-другому,
А я не корюся, забула про втому.
Я – до Перемоги! Хто іде, зі мною!
Це – моя дорога, не здаюсь без бою!

Вірю в злети голуба нашої блакиті,
Вірю в сонце вранішнє і волошки в житі.
Вірю в Україну, у дітей майбутнє,
Їх соняшникове щастя незабутнє.

Хай же світлим променем буде світла мрія.
А я просто жінка з іменем Надія.

31 серпня 2015 Людмила Яцура