ПIСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННIСТЬ МАТЕРIЇ
Забрiвши у хащi, закутаний у вiтер,
накритий небом i обмотаний пiснями
лежу, мов мудрий лiс, пiд папоротi квiтом
i стигну, i холону, й твердну в бiлий камiнь.
Рослинних рiк пiдноситься зелена повiнь,
годин, комет i листя безперервний лопiт.
Заллє мене потоп, розчавить бiлим сонцем,
i тiло стане вуглем, з пiснi буде попiл.
Прокотяться, як лява, тисячнi столiття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми,
I вугiль з наших тiл цвiстиме чорним квiттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальнi.
("Книга лева", 1936)
ПРИВIТАННЯ ЖИТТЯ
I день i вiк однаково минають. Не задержать
нам хвилi. Кожна мить знов родить другу мить,
i перша в другiй спить, обi у третiй, та, як вежа,
час виростає й меж не має й нас нiмить.
Так на минулого й майбутнього раменах
повiшено, мов плахту, долю нашу.
Ми - ланцюга поодинокi звена,
ми - вiдтинок малий зi стрiчки часу.
Це наших днiв звичайна тут дорога,
не падає нiщо до безвiстi води.
Вiддати треба нам життю щомога,
а треба кожному, ще поки молодий.
Тепер ще квiтка дiйсностi надiєю цвiте,
не кидає ще тiнi дерево зневiри.
Хоч знає, що морози, серце вiрує проте
i лiктями ужитку правди ще не мiрить.
Для молодих плечей легкий є неба в'юк,
в одноманiтностi не явиться нам позiх.
О, не словами уст, але словами рук
спiвати будем пiсню на життя порозi.
Вiтай життя! Що бiль даєш, i щастя,
i красу, i сум, i горе. В менi юний пал вне вмер ще.
Вiтай життя! I на привiт тобi я понесу
м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.
РОТАЦIЇ
Бiжать алеї звукiв, саджених у гами.
Мов на акорд, упав поверх на поверх.
Греблi жовтих мурiв, денний вулиць гамiр
вiд берега по берег, тiнь вiнкiв дубових.
Мусує день, мов склянка золотого чаю,
прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.
Йдуть люди жовтих мiст, i їхнi очi сяють,
хоч смуток вглиб ховають, мов гiрке насiння.
_
Церкви, цукернi, бiржi - духовi i тiлу.
Для зiр i для монет. Ждучи рiдких окрушин
крихкого щастя, прочуваєм iншi цiлi.
Мов зонд у рану, розпач грузне в нашi душi.
Але за муром джаз i танцi лампiонiв,
балет балончикiв, хор барв, мов хор гобоїв,
i жовтi груди велетенських стадiонiв
зiтхають глухо пiд бурхливою юрбою.
I стеляться до нiг дими - покiрнi птахи,
а сонце, мов павук, на мурiв скiснiм луку
антен червоне павутиння розiп'явши,
мов мертвi мухи, ловить i вбиває звуки.
Митцi рослин - тюльпани, дбаючи за форму,
припавши на колiна, барвно й гарно гинуть,
а за законами нам невiдомих формул
вирують днi й мiста й вирують бормашини.
Дроти тремтять, мов нерви. Теплий бiлий листик,
зоря в конвертi, кiлька слiв i квiт шипшини.
Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток
над вирвами нудних мелодiй бормашини.
АВТОБIОГРАФIЯ
В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,
тодi щось дивне й незнане пробудилося у менi,
i пiднеслася голова, й слова прийшли до уст зеленi.
Тепер - де б я не був i коли-небудь,
я все - п'яний дiтвак iз сонцем у кишенi.
А як зiйшов iз гiр гамiрливих мiст,
у злиднях i невдачах не кляв нiколи долi та не ганив,
глядiв спокiйно на хвиль противних гурагани.
Мої пiснi - над рiчкою часу калиновий мiст,
я - закоханий в життя поганин.
Немає коментарів:
Дописати коментар