Поема
Пружнаста вiхола -
прудка пiдпора крилам.
Борiння. Зрив. Упертий рев стрибка.
Як нудно пахне тулуб лiтака
розпеченим металом i мастилом!
Як ухають, працюючи навзаводи,
мотори!
Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.
Брести крiзь нiч,
в морознiй хузi плавати,
нести моє малесеньке життя...
Напружено, аж пальцi побiлiли,
чiпляюсь за дюралiєвий плинт
i прислухаюсь, як гребе пiд крила
густенну бурю працьовитий гвинт.
Греби поглибше, далi й далi вгвинчуй
десяток тихих людських iснувань
туди,
за пруг,
за фронт,
за бiй,
за грань,
де кожен -
сам, самiтний, поєдинчий, -
стрибне в ревiння, в хаос, в хлань.
Це буде грань життя мого.
Не знаю, -
кiнець чи грань?
Мої сiмнадцять лiт
я в пам'ятi квапливо проглядаю,
печальний список бiдочок i бiд.
Не бiдкаюсь. Даремно. Нi до чого.
Кому? Тобi, Iване Хомичу?
От знов на мене вiн поглянув строго,
немов почув, як гiрко я мовчу.
За мною слiдом ти крiзь отвiр ступиш,
за мною звалишся у прiрву, в круговерть,
зацiпиш зуби,
сталь кiльця поцупиш
i трапиш в снiг
чи вгрузнеш в смерть.
Ти зробиш все, як я,
а може, навiть краще,
хоч я - молодша
й легше долечу,
та ти пройшов
такi безжальнi хащi,
де вмерла б я, Iване Хомичу!
Про мене знаєш бiльше, анiж кажеш.
Неприязнь тлiє нишком, наче трут.
Вдивляєшся,
чекаєш,
мiриш,
важиш, -
не вiрить людям -
твiй щоденний труд.
Я знаю це, i злюсь, i зневажаю,
але убiк очей не вiдведу,
бо нi жаху, нi сумнiву не маю
перед лицем того, на що iду.
Мене вiд спiльного походу не вiддiлить
нi зiр колючий,
нi колючий дрiт,
i я зумiю тiлом власним втiлить
той досвiд мiй,
який би мiг знесилить,
але став силою прожитих трудно лiт, -
їх темний подих розпачу опiк,
жалка образа вiдшмагала їх,
у горлi згорбивсь,
зщуливсь i знемiг
моїх питань невикричаний крик.
Двi тисячi сто дев'яносто днiв, -
i в кожен з них я входила, як в бiль,
немов крiзь терня, дерлася крiзь гнiв.
Двi тисячi сто дев'яносто днiв, -
i я не впала,
й винесла звiдтiль
недоторканну кладь надiй i почуттiв,
як здобуток моїх нiмих зусиль.
Я - не сама,
була я не сама
в своїй хитливiй утлiй самотi.
Я бачила,
що не сховає тьма
великої просвiтлостi путi.
Я бачила,
я прагнула до них,
прокладачiв незмiряних дорiг,
до доброї жадоби їх робiт,
до їхнiх спiльних радощiв i бiд,
до їхнiх роздумiв, i планiв, i нарад,
до їхнiх здвигнутих мiльйонним маршем
свят...
- Дивись, Оксано, ось тобi на свято, -
блакитноокий, наче трошки журний,
слова звучать, як завше, хриплувато,
а тон удано жвавий i бравурний.
- Принiс тобi дарункiв небагато,
"Кобзар" в оправi, ще й пенал
фiгурний. -
Це батько мiй,
це наш Василь,
мiй тато.
Тому шiсть рокiв.
Дiльше як шiсть рокiв.
Переджовтневi смерки прохолоднi.
Iще на сходах чую шурхiт крокiв, -
вiн знов страшенно втомлений сьогоднi,
але ввiйде в кiмнату так, неначе
з-пiд душу вибiг чи прийшов з футболу,
лише на шиї синя жилка скаче
i бiля губ проклалась зморшка квола.
Ми вийшли втрьох.
Дзвiнке, як бронза, листя
бринiло, впавши на алеї парку.
За чорними кущами переярку
пiдморгували вiкна передмiстя.
Хитання тiней,
темряви несталiсть,
два силуети -
батька й мами Вiри.
Вiн взяв її за руку:
- Що б не сталось,
не похитнись, не втрать своєї вiри... -
Не втратити своєї вiри? Нi,
вона її не втратила й в ту мить,
як ми почули,
що дзвiнок гримить
в переддосвiтнiй чуйнiй тишинi.
I вiн пiдвiвся вдягнений.
З постелi
звелася мати.
Грюк дверей раптовий.
В квартиру струнко увiйшов вiйськовий
у довгополiй негнучкiй шинелi.
Мене обнявши, кам'янiє мама,
а батько,
крiсло сунувши в куток,
сидить, вдивившись невiдривно й прямо
у кожен їхнiй рух i крок.
На стiнцi висне збита набiк рама.
Розкидано хапливо стос книжок.
З чорнильницi повзе лiлова пляма
на зошита мого листок.
Повзе, як пляма, втома i знемога,
стрясає тiлом тихий дрож тривог.
На нас востаннє глянув вiн з порога.
Ми тiльки вдвох.
Ми вдвох.
Схилившись, мати пiдняла з долiвки
портрет, -
давно вiн висiв в нашiм домi.
На грудях батька навкiс три нашивки
i зiрка на суконному шоломi,
Таким стояв на кручах приднiпрових,
таким доходив аж до львiвських стiн,
таким пiшов в супроводi вiйськових,
зодягнених так само, як i вiн.
Казала мати: - Помилка. Страшна.
Дурна. Кричуща. Скоро буде вдома. -
Минали днi i тижнi.
Путь вiдома:
до пiдворiтнi, в сiни, до вiкна.
Десятки рук в вiконце тягнуть клунки, -
цибуля, хлiб, жовтаве сало, сiль.
На клаптиках, принесених звiдтiль,
слова про те,
що все гаразд,
цiлунки,
як вчиться Ксана?
Твiй Василь.
Тут довгi черги помилок таких,
як з батьком.
Я вже пiзнавала їх -
наляканих бабунь, заплаканих дружин.
Он теща Шведова. Он Голубенкiв син.
А он Марiєчка,
чорнява i гнучка,
актора нашого знайомого дочка.
Ми з нею часто вкупi повертались,
порожнi кошики додому несучи.
Позиченими з рiзних п'єс здавались
її примовки, реплiки, плачi.
Вона поїхала весною на село,
про родичiв казала i про дачi,
а я тягла все меншi передачi,
бо в мами грошей зовсiм не було.
Коли, притиснувшись до стiнки в пiдворiтнi,
чекала я, щоб в сiни увiйти, -
дбайливий дотик рук
чи усмiх негпомiтний,
миттєвий дар людської теплоти, -
який потрiбний,
дорогий,
привiтний,
який ласкавий
був для мене ти!
У пам'ятi я збережу навiк
i вчительки уважнiсть обережну,
i з другом батька бесiду бентежну
про те, яким є справжнiй бiльшовик.
I от кiнчивсь етап життя один:
нема чого ходити в караулку,
нема чого прийомних ждать годин,-
назад додому, до свого притулку
iду з каструлькою схололих картоплин
i довго човгаю по нашому провулку,
лякаючись вiддати їй цидулку,
що вiн - на вислання,
що вiн...
...Пiдкинуло. Здригнулось. Зашкребло.
Затнувся подих. Оберт. Шарудiння.
В iлюмiнатор щiльно влип Павло,
Iван Хомич вчепився за сидiння.
Я, глянувши в напiвзамерзле скло,
грiзне й барвисте вгледiла видiння,
переблиски вогнiв
у чорнотi внизу,
червонi, жовтi i зеленi траси
стрибучих рисок.
Сполох, як в грозу.
Забагровiлих хмар раптовi обертаси.
Мотори рвуть на повному газу.
Бляшанки, паки, ящики, припаси
переповзають з боку в iнший бiк.
Пунктир смертей
промчався повз i зник,
i знову тьма,
i знов слiпуча рiзь
iскринок, бризок, вогникiв, блискiток.
Розверзлись хмари.
Вгору потяглись
розжаренi ножi розлючених зенiток.
Ревуть мотори,
аж гогочуть,
аж
риплять хрящi бляшаної кабiни.
В горлянцi згус ковток гiркої слини.
У хвiст машини люто пре вантаж...
Я радше з подиху моторiв,
нiж з радiсного крику бортстрiльця,
дiзналася про тишину просторiв,
яка нас оточила без кiнця,
лиш дальнi залпи сплеском вогнепаду
ще шарпали i злили горизонт.
Пiлот ввiйшов,
квадратик шоколаду
погриз,
сказав:
- Перелетiли фронт.
I знову цiдиться мертвотна синь плафонiв,
Павло знов мостить в ранцi кожну, рiч;
забившись в темний кут, на вiдкиднiм ослонi
похнюпився Iван Хомич.
Що вiн надумав отiєї ночi,
сторонячись людей,
на самотi,
один в своїм душевнiм худосоччi,
один в своїм одлюдницькiм життi?
"Дiвча дiвчам,
але не розгадаю,
по виразу очей не розберу,
чи змучена, чи злякана до краю,
чи, може, грає з нами лживу гру.
Я недаремно радив командиру
не йти на пробу,
я б застосував
i тут чiтку, здорову недовiру,
не без пiдстав - нi, нi! - не без пiдстав.
Яких причин таємна, скрита сила
її сюди, в лiтак цей, привела?
Чи виправдань своїх батькiв схотiла,
чи вiдплатить, як зрадниця мала?
Не йде про честь батькiвського наймення, -
пiд материнським прiзвищем вона
вписалася в народне ополчення,
анкети не заповнивши сповна.
Я викрив фальш
i зразу ж генералу
доклав,
що з нею так, мовляв, i так.
Дарма.
Немов i не почув сигналу,
а нинi й сам садив її в лiтак.
Що ж, довiряйте,
хоч свою довiру
доводите занадто гаряче,
та вас ще гарячiше припече,
коли вона дограє гру нещиру
i в слушний час до нiмцiв утече..."
Його терзав, давив i тряс
пiдозри заздрий рик, -
як чад, струмiв вiн помiж нас,
як сизий присок, пiк.
Босонiж присок перейду,
прорву бiду, мов чад, мов тьму,
i свiй солдатський хлiб прийму,
як всi, в однiм ряду.
Iти отак, iти отак,
не повертати вбiк,
хоча проник i в цей лiтак
глухий, злобливий рик.
Вже не прикличе вiн бiди,
з дороги не зiб'є,
бо знаю я,
за що й куди
несу життя своє.
I я побачила в iмлi,
у синiй зморi лiтака,
як простяглася звiддалi
до мене спогадiв рука, -
вона щедротно подає,
щоб я напитися могла,
густим питвом життя моє
у сумiшi добра i зла.
У ньому - гiркiсть, плач, i прах,
i сонце, й сталь, i смiх,
I iскри в маминих очах,
i темна туга їх.
Задивленi в любов i даль,
живi, живi, живi
вони були i в ту прощальну мить,
коли мiж нами сiрi вартовi
стояли, щоб до неї не пустить.
Тодi мене учителька забрала.
А далi - дитбудинок. Старший клас.
Навчання, праця, витримка тривала
i роздуми про себе i про час.
Листи вiд мами в м'ятому конвертi.
директор сам розпитував: звiдкiль?..
Що принесуть пояснення одвертi?
З ким подiлити неподiльний бiль?
Не все було самотнiстю i болем, -
був труд, i гурт, i регiт згаряча,
i шум весни, i захват волейболом,
i хлопець хлопцем, i дiвчам дiвча.
Не раз Павло - секретар осередку -
пiдходив, щось казав i замовкав,
допомагав менi вдягти жакетку
та й бiг, пославшись на негайнiсть справ.
В любимий батькiв парк
ми з ним ходили часом,
теплiшало, коли торкався вiн руки,
а в ту недiлю рушили всiм класом
на Люботинськi затишнi ставки.
Верталися в вiнках, в пiснях, в iгрi, в розгонi,
Павло поперед всiх стрибав, смiшив мене.
Вже з першого обличчя на перонi
ми прочитали:
сталось щось страшне.
Я до кiнця, до старостi, до скону
запам'ятаю тишину,
юрбу на площi,
гучномовця конус,
хрипiння пауз,
фраз вагу жахну.
Коли розходилися люди, -
були вони уже i тi, й не тi.
Велике дiло праведного суду
їх спiльним дiлом стало у життi.
Вони iдуть, -
невже пройдуть повз мене,
мене на бiк одсторонивши знов?
Їх шереги,
їх кличi,
їх знамена -
мої,
як дух, як плоть моя i кров.
Невже я справдi марна й негодяща,
щоб внесок мiй придатися не мiг?
Вони iдуть. Дорога їх - найтяжча
зi всiх людьми прокладених дорiг.
"Брати i сестри!"
Так по-людськи вперше.
Як вiдповiм йому?
Як вiдповiм?
Той комунiст, що впав, в його тюрмi померши
i в нього вiрячи, - вiн батьком був моїм.
Його загибель - також наша втрата,
безглузда втрата в битвi двох свiтiв.
Хто займе мiсце впалого солдата?
Вони iдуть. Твiй час наспiв.
"Брати i сестри".
Як же вiдповiсти?
Як звать мене тепер?
Дочка?
Чия?
Не вiн один,
а це - всi комунiсти
на мене кличуть,
i пiдводжусь я,
i разом з ними я пiду до краю,
i разом з ними змiрю шлях оцей,
не перерву,
не зраджу,
не зламаю
путi моїх батькiв, путi моїх дiтей.
Коли всiм класом ми до вiйськкомату
пiшли й просили в армiю забрать,
там, одiбравши хлопцiв, може, п'ять,
погнали геть компанiю строкату.
Себе ми вiдчували пiвлюдьми.
Куди ж iти? I от знайшли у мiстi
Потрiбне дiло. Записались ми
На курси, званi курсами радистiв.
Тодi з'явивсь Iван Хомич.
Вiн брав
од нас заяви, посвiдки, анкети.
Питав, порившись в вороху заяв:
хто дiд? хто батько? звiдки? як ти? дети?
Вiн зберiгав,
вiн пильно доглядав,
провiривши до крапки i до риски,
життiв недовгих наших списки,
затиснутi в бляшаних клямрах справ.
Постановили мало не вiдразу
зарахувать курсантами наш клас,
лише про мене не було наказу,
нарештi появивсь i цей наказ.
Вагавсь, як видно, на моїй заявi
Iван Хомич поставити свiй гриф...
Не довго вчилась я радистськiй справi, -
звалилась.
Жар. Жага. Верзiння.
Тиф.
Проснулась в родички з Холодної гори,
два мiсяцi пролежавши в гарячцi
на кривоногiй, ветхiй розкладачцi,
метаючись з тривоги i жари,
i вибрела на вулицi пустиннi,
пострижена, збентежена, слаба, -
десь там на мене друзi ждать повиннi,
там мiй обов'язок,
i труд мiй,
i судьба.
Сiпнувши дверi, збила я гачок,
i, протягом пiдхоплений, пiд ноги
шугнув шумливий, довгий звiй стрiчок,
жмутки соломи, курява пiдлоги.
На чорнiй дошцi - крейда дбалих вправ,
таблицi Морзе бiлi крапки й риски.
Антеннi рами. Книги без оправ.
Кривих верньєрiв[1] ебонiтнi диски.
Плакати й клаптi, запханi у кут.
I я одна в безмовностi просторiй
покинутих поспiшно аудиторiй
радистських курсiв.
Я одна отут.
Забули попередить? Не хотiли
з собою брати?..
Павле, як же ти...
Не скрикнути.
Ще раз зiбрати сили.
Не тратить часу.
З Харкова пiти.
Спустошенiсть площi,
де протяг по полю асфальтному вивiв
узори похмурi i чорнi, як траурнi ленти вiнкiв, -
це звихрений попiл паперiв,
попалених наспiх архiвiв,
потоптаний погар писання,
уривки обвуглених слiв.
Безлюддя печальних кварталiв.
Духмянiсть тонка листопаду.
Часами гарматним розкатом проноситься
в тишинi
розпачливе рикання лева з розбомбленого
зоосаду, -
вiн, скровлений, сильний, безумний,
вмирає уже три днi.
Нi, ця тишина не тихiша
за гуки, розриви й обвали
за ляск запопадний зенiток,
за брязкiт осколкiв о брук,
за вибух,
одсвiчений багро в дзеркальнiй стiнi п'єдесталу,
звiдкiль нам говорить Шевченко
розгнiваним порухом рук.
Продзвонять пiдкiвки патрульних.
Процюкають кроки старечi,
i дивляться люди й будинки пустими очима бiди.
Поникши на лавцi, холону,
хилю упокорено плечi,
шукаю у звивинах мозку надiї зiтертi слiди.
- Оксано! - раптово i рiзко.
- Оксано! Яка ж бо я рада... -
Марiйки, схвильованi руки розмотують хустки
кайму.
- Лишилась?.. Недовго чекати.
Тiкають. Кiнчилась їх влада.
Нiчого я їм не забуду. За все розрахунок вiзьму. -
Марiйчинi тiнявi очi, Марiйчинi губи вологi
i щось небувале, незнане, нове i небачене в них.
Вiд неї вiдсахуюсь, повна iще потайної тривоги,
i морок раптовий мiж нами,
мiж мною й тобою,
пролiг.
- Я слухаю радiо...
Вермахт. Культура. Берлiн. Європейцi.
Боїшся? Зголосимось разом.
Обидвi ми - жертви Чека... -
Я зводжусь.
Двi тiнi трiпочуть
на жовтiй пiщанiй алейцi.
Ударю.
До болю, до крику назад розмахнулась рука.
Ударю.
Ти чуєш?
Тiкай же,
бо я придушу тебе, шлюхо.
Виходить, оце i єсть ворог,
зустрiнутий вперше в життi.
Зiницi пожовкли, як в кiшки.
- Тiкай же! - проказую глухо.
Побiгла.
Я вийшла iз мiста ярком по знайомiй путi.
Димучi простори. Гримучi дороги.
Поля спопелiлi. Спалахнутi стоги.
Масних палениськ пелехата юга.
Привали. Бюмбьожки. Прокльони.
Тривоги.
Побитi, ганчiр'ям обкутанi ноги.
По воду, по хлiб, по надiю черга.
I раптом - зелена донецька сага,
дихання вологи, холодна куга...
Спинитися - вмерти з одчаю й знемоги.
Вперед. Пилюга. Пилюга. Пилюга.
Де я їх надибала? В школi за тихим
Осколом.
Зайорзав, забiгав, на зборах захрипнув
Павло,
але повернувся зi зборiв отих
з протоколом:
на курси мене зараховано знову було.
Крутнулись верньєри.
Зеленi заблимали вiчка.
Зметнулись антени.
Полiзли у нори шнурки,
i пiшла цокотня,
перестук, позивних перекличка,
пульс морзянки рвучкий,
призвичаєний двигiт руки.
Будь спрямована в цiль,
будь, мов пострiл,
несхибна i стисла,
будь невтомна, - i ти,
як народний пароль, розбереш
зашифровану рiч,
таємничi позначення й числа
партизанських команд,
диверсантських суворих депеш.
Розсип iскор -
i мчать всепроникливi цятки та риски,
i домчать,
i десь в Харковi
тол
штаб-квартиру СС роздере.
З цiлим свiтом говорить
рука худорлява радистки
iскрометним ключем своїм:
цятка - тире,
цятка - цятка - тире.
Я ловлю себе часом,
що чую ввесь свiт, як морзянку,
на пунктир двох iскрин
покладаю всi звуки землi -
i ритм свого серця,
й Павлову журливу спiванку,
i гудiння моторiв, заблуканих в снiжнiй iмлi.
Я їх розумiю:
глибокий, протяжливий подих,
бистрий вiддих,
короткий,
як цятка, як iскра, як блиск.
На своїх, продиктованих тактом спалахувань,
кодах
бурмотять вони, може,
про взятий незважено риск.
Що ж, нехай...
Похилюсь на брезент парашутного тюка,
буду слухать себе, своє серце, свiй крихiтний свiт.
Яка там була в мене школа, i мука, й наука
I скiльки згадок назбиралося протягом лiт!
Лежить моє тiло
у ватнику, в штанях, в ушанцi,
лежить, прикурнувши
на паках патронiв i толу,
i стрясається пульсом,
одмiряним в строгiй морзянцi,
i хвилi вiд нього
розходяться по видноколу.
Якщо зiбрать
в единий пункт,
в єдиний центр,
в єдину цятку
думки, чуття, пориви, мрiї, сни,
усе єство
до краю,
без остатку,
до дна останньої глухої глибини,
аж задвигтiти,
як двигоче стрiлка,
на компасi в магнiтну даль рвучись,
щоб кожен нерв, клiтинка, мускул, жилка
призивом спiльним наскрiзь пройнялись,
тодi, -
я вiрю, вiдчуваю, знаю, -
як резонанс, озвуться позивнi
iз далини,
з тайги,
з-за гiр Алтаю
долине крик, призначений менi.
Я пальцями об серце вибиваю
сигнали точнi, простi i яснi.
Вслухаюсь -
хвилi йдуть з-за небокраю.
Прийом! Прийом!
Є вiдповiдь?
Ще нi...
Так знову бий усiм єством прагнущим
туди, в Сибiр, у безмiр, в буревiй.
Нi пасмам гiр,
нi вартовим,
нi пущам
не зупинити клич мiй позивний,
Вистукую:
двi риски, цятка й риска,
i знов двi риски, i три риски вслiд.
До палу мозку,
дзвону кровотиску
я променюсь,
я б'юсь об кругозвiд.
Сигналю:
- Мамо! -
Знов двi риски. Цятка.
Сигналю:
- Мамо! Мамо! Мамо! Ма... -
Не зойк, не писк безсилого дiвчатка -
змужнiла вже без тебе я сама.
Ось парашут мiй. Строп туга укладка.
Ось люк. За ним - кружiння, безвiсть,
тьма.
А може, й смерть?
Двi риски. Цятка.
Мамо!
У мене все. Прийом. Прийом. Прийом.
На днi очей, напроти мозку прямо,
в свiтiннi ганглiй,
виразно цiлком
я бачу маму.
Постать, брови, очi,
сумнi, безмежно теплi i живi.
Вузенькi плечi в стьоганцi робочiй
i хустка в'язана на сивiй головi.
Здмухнувши снiг по мерзлiм пiдвiконню,
вдивилась в свiт.
Уже свiтає там.
До мене руку тягне.
Рваний шрам
протяв пориту зморшками долоню.
- Зiпрись об мене. Час вставати, доню.
За тебе я ручаюсь всiм життям... -
Так. Певне, час.
На вгрiтому сидiннi
заворушивсь Iван Хомич.
Павло пiдвiвся, тихо став узбiч,-
мовчить, ладнає ременi наспиннi.
Механiк в дверях одкрутив болти.
- Приготуватись! - запалало слово.
I неминуче впало так раптово,
що вже не стало
нi турбот, нi спогадiв, нi суєти.
Одна. Сама. Лиш ти. Лиш ти.
Нi, ось Павло. Вiн йде вперед. Пусти.
Пусти його. Вiн скочить в пiтьму перший.
За ним i я. Хомич останнiй. Три.
Твердим ударом тьму дверей продерши,
в ребристiй сталi заревли вiтри.
Мороз зiм'яв, пожмакав, згрiб лице.
Нема назад.
Як томить кожна п'ядь!
Як давить ранець!
Спокiй! Де кiльце?
Затисни й сiпай на рахунок п'ять.
Павло пригнувся.
Брязкiт.
Свище падь.
Падiння. Прiрва. Край. Не вiдступать.
Хтось пiдштовхнув:
- Пiшла! -
Ступила, зникла, витлiла до тла.
Стрибок.
Падiння
головою вниз,
скрутило м'язи враз,
розсiк морозу врiз,
суглоби рве по швах,
хребет до трiску гне
на друзк,
на брязк,
на стиск,
на смерть
волочить, стаскує, жене,
вогненна круть, зелена верть
до пня розколює мене,
я розметалась,
серце, ноги, руки,
сто рук, сто нiг, сто тiл,
навальна млость, стрибучих iскор муки,
i раптом рветься тулуб мiй навпiл,
протяжний гук, опуклий вибух,
болючий струс
i тишина,
десь в нутрощах, в життя найглибших глибах
колючих спазм згасаюча луна,
бринливi стропи пiдпирають круто,
i, як долонь, прикривши височiнь,
сiрiє надi мною кругла тiнь
ривком розгорнутого парашута,
гойдаюсь всiм тiлом,
пручаюсь, пiдстрибую, висну
мiж чорною тьмою внизу
i чорною тьмою вгорi,
очам не пробити її непрогляднiсть зловiсну,
безмежнi пустоти, бездоннi нурти, пустирi,
сама, одинока, самiтня, одна, позабута,
мiж чорною тьмой внизу
i чорною тьмою вгорi,
клаптинка тканини, лапатий листок
парашута,
пiд ним безпорадна,
мов кокон, метляюсь на довгiм шнурi,
волокон i м язiв розчахнутий вихорем вiхоть,
хистке iснування, закружляне в снiжнiй iмлi,
аби не зомлiти, щоб вiрити, пружитись, дихать,
землi доторкнутись i встояти на землi,
не пухла долоня легкої шовкової тканки
роздмуханим куполом вчасно прикрила мене,
повиснуте бомбою тiло тяжке диверсантки, -
мiй гнiв, мою клятву, моє поривання земне
велика долоня,
мiцна материнська долоня,
робочими зморшками рiзко i гiрко порита,
її неухильнiсть, безстрашнiсть, турбота, безсоння
тримає мене над розверстими ямами свiту,
долонi мiльйонiв, землею i сталлю натрудженi,
пожаром пропахченi, порохом битви опеченi,
звелись надi мною в суворiм i владнiм напруженнi,
щоб я не сконала на чорних снiгах Задонеччини,
могутнi, дбайливi долонi мойого народу,
стражданням спотужненi, спеками й стужами
шпаренi,
моя охорона в страшнiй крутiї небозводу
мiж тьмою i тьмою,
в падiннi,
в самiтному мареннi,
долонi людей, допомога, пiдпора всесильна
в менi, надi мною, зi мною, навколо, повсюди,
я маса, я сила, я частка життя невiддiльна,
я зводжусь! Я житиму! Земле! Народе мiй! Люди!
1964
[1] Верньєр - пристрiй для настройки радiоапаратури.
Немає коментарів:
Дописати коментар