СЕРЦЕ МУЗИКИ
Пам'ятi М. Лисенка
I
Серце музики спинилось...
Чуєте - серце музики!
Серце, що ритмами билось,
Вже занiмiло навiки.
Ох, як те серце любило -
До нестерпучого болю!
Як воно тяжко болiло
За Україну, за волю...
Повне святої розпуки,
Серце музики стискалось,
Далi - не стерпiло муки -
I розiрвалось!..
II
Яка краса! Усе життя
В акорди перелить,
З високих дум i почуття
Нове життя творить!
Нести любов, будити гнiв,
Творити чудеса...
О, вiщий спiв, натхненний спiв!
Яка в ньому краса!
Хай серце, болю повне вщерть,
Розiрветься... нехай!
Висока честь: прийняти смерть
За любий, рiдний край!
Висока честь: усi скарби
Зложити на вiвтар, -
I жити в пам'ятi юрби
Як лицар i кобзар!
Серед братiв, серед сестер,
Де пiсня гомонить,
Спiвець почив, але не вмер
I вiчно буде жить.
Київ, 1912 р.
ДО МОРЯ
Чолом тобi, синє, широкеє мореї
Незглибна безодне, безмежний просторе,
Могутняя сило - чолом!
Дивлюсь я на тебе i не надивлюся,
Думками скоряюсь, душею молюся,
Спiваю величний псалом.
Мiцне, необорне!.. Нi грому, нi хмари
Не страшно тобi, не боїшся ти кари -
Само собi виший закон.
Звабливе, розкiшне!.. В тобi й раювання,
I мрiя солодка, i втiха кохання,
I любий та лагiдний сон.
Прийшов я до тебе змарнiлий та бiдний,
Проте не чужий, але близький та рiдний,
Тобi-бо вiддавна я свiй, -
I ось я з тобою душею зливаюсь,
В просторi блакитнiм на хвилях гойдаюсь,
Втопаю в безоднi твоїй!..
Як ти - неосяжне, хитке, таємниче,
Як ти - чарiвливе, як ти - бунтiвниче,
Така ж i душа у спiвця;
Тому i до тебе вона так прихильна.
Що пут i кайданiв не зносить - i, вiльна,
Бурхає, як ти, без кiнця.
На пароплавi до Нового Афона.
18.VIII 1901 р.
ЗА УКРАЇНУ!
За Україну
З огнем завзяття
Рушаймо, браття,
Всi вперед!
Слушний час
Кличе нас -
Ну ж бо враз
Сповнять святий наказ!
За Україну,
За її долю,
За честь i волю,
За народ!
Ганебнi пута
Ми вже порвали
I зруйнували
Царський трон,
З-пiд ярем
I з тюрем,
Де був гнiт,
Ми йдем на вiльний свiт!
За Україну,
За її долю,
За честь i волю,
За народ!
О, Україно!
О, рiдна Ненько!
Тобi вiрненько
Присягнем.
Серця кров
I любов -
Все тобi
Вiддати в боротьбi!
За Україну,
За її долю,
За честь i волю,
За народ!
Вперед же, браття!
Наш прапор має,
I сонце сяє
Нам в очах!
Дружний тиск,
Зброї блиск,
В серцi гнiв
I з ним свобiдний спiв:
За Україну,
За її долю,
За честь i волю,
За народ!
IВАНОВI ФРАНКОВI
Вiдповiдь на його Посланiе
La poesie n'a pas la verite pour
objet, elle n'a qu'elle-meme.
Charles Baudelaire[1]
Hi, мiй учителю i друже,
Про мене все це не байдуже.
Життя з його скаженим шалом,
З погонею за iдеалом,
З його стражданням i болiнням
I невгамованим сумлiнням,
Життя - се двi противнi сили,
Що мiж собою в бiй вступили.
Одна з них - велетень-гнобитель,
А друга - генiй-визволитель;
Його двосiчна гостра криця
Влучна, як з неба блискавиця;
Але i велетень могучий
В руцi тримає меч блискучий?
Страшнi, тяжкi його удари,
А ще страшнiш таємнi чари...
Як маю я його цуратись
Чи вiд ударiв ухилятись?
О, нi! Я, взявши в руки зброю,
Iду за генiєм до бою.
Рубаюсь з ворогом, спiваю,
В пiснях до бою закликаю
Всiх тих, що млявi, чи недужi,
Чи пiд укриттям сплять байдужi.
I знаю я, що замiсть плати
Мене чекають кари, страти...
Та чи ж грiзний удар обуха
Там, де буяє творчiсть духа?
Одна хвилина раювання
Там вiдкупляє всi страждання.
Бо то чуття свобiднi, щирi
Бринять у святобливiй лiрi.
I прикро, як ураз зi мною
Стають, немовби теж до бою,
А справдi для пихи своєї
З порожнiм серцем фарисеї
I паперовими мечами
Вимахують над головами.
Хто кликав їх? Чого їм треба?
Чи хробакам потрiбно неба?
Нехай iдуть всi тi нездари
На торговицi та базариї
Нiкчемний крам, дрiбнi вигоди -
От їх найвищiї клейнодиi
Але коли повсякчас битись,
То серце може озлобитись.
Охляти може, зачерствiти,
Зав'януть, як без сонця квiти.
Душа бажає скинуть пута,
Що в їх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору -
Схопитись i злетiти вгору,
Життя брудне, життя нiкчемне
Забути i пiзнать надземне.
Все неосяжне - охопити,
Незрозумiле - зрозумiти!
О, друже мiй, то не дурницi.-
Всi тi щасливi небулицi
Про райських гурiй, про нiрвану,
Про землю ту обiтовану.
Вони тягар життя скидають
I душу раєм надихають.
Чи все ж те розумом збагнути,
Що дасться серцевi вiдчути?
I чи можливо без утрати
Свобiдний творчий дух скувати?
I хто Поезiю - царицю
Посмiє кинуть у в'язницю?
Хто вкаже шлях їй чи напрямок,
Коли вона не зносить рамок?
В нiй в с i краси кольори сяють,
В нiй в с i чуття i змисли грають!..
До мене як горожанина
Ставляй вимоги - я людина.
А як поет - без перепони
Я стежу творчостi закони;
З них повстають мої iдеї -
Найкращий скарб душi моєї.
Творю я їх не для шаноби;
Не руш, коли не до вподоби.
I ще скажу, мiй славний друже,
Я не беру життя байдуже.
Високих дум святi скрижалi,
Всi нашi радощi i жалi,
Всi тi болiння i надiї
I чарiвливi гарнi мрiї, -
Все, що вiд тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало...
Моя девiза: йти за вiком
I бути цiлим чоловiком!
Харкiв, 1902 р.
[1] Предметом поезiї є тiльки вона сама, а не дiйснiсть. Шарль Бодлер_
(франц.).
ЧИ ЗУМIЄШ?
Чи зумiєш ти кохати,
Щоб за все, про все забути,
Щоб усi зiрвати пути,
Щоб усi зламати грати?
Чи зумiєш ти лiтати,
Щоб зi мною в парi бути?
Чи здолаєш ти в кохання
Всi скарби душi вложити,
Щоби знов перетворити
їх огнем свого страждання?
Чи здолаєш без вагання
Так же вмерти, як i жити?
Коли так, летiмо разом
В неосяжнi високостi,
Вище, дужче... аж до млостi!
Душi, збуренi екстазом,
Як раби, не гнуться плазом,-
На землi вони лиш гостi!
В свiтовий процес творiння
Влиймо всi духовнi сили.
Будьмо, як громовi стрiли:
Двi душi - одно горiння!
Щоб згадали поколiння,
Як жили ми, як любили.
1912 р.
ЄВШАН-ЗIЛЛЯ [1]
(Поема)
До лучче єсть на своей земли_
костю лечи,_
ине ли на чюже славну быти._
(Лiтопис, за Iпатським списком)_
В давнiх лiтописах наших
Єсть одно оповiдання,
Що зворушує у серцi
Найсвятiшi почування.
Не блищить воно красою
Слiв гучних i мальовничих,
Не вихвалює героїв
Та їх вчинкiв войовничих.
Нi, про iнше щось говорить
Те старе оповiдання.
Мiж рядками слiв таїться
В нiм якесь пророкування.
I воно живить надiю,
Певну вiру в iдеали
Тим, котрi вже край свiй рiдний
Зацурали, занедбали...
* * *
Жив у Києвi в неволi
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.
Мономах, князь Володимир,
Взяв його пiд час походу
З ясирем в полон i потiм
При собi лишив за вроду.
Оточив його почотом
I розкошами догiдно -
I жилось тому хлоп'ятi
I безпечно, i вигiдно.
Час минав, i став помалу
Рiдний степ вiн забувати,
Край чужий, чужi звичаї
Як за рiднi уважати.
Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко вiку доживати
Пiд вагою самотини.
Зажурився, засмутився...
Вдень не їсть, а серед ночi
Плаче, бiдний, та зiтхає,
Сну не знають його очi.
Нi вiд кого вiн не має
Нi утiхи, нi поради.
Свiт увесь йому здається
Без краси i без принади.
Кличе вiн гудця[2] до себе
I таку держить промову,
Що мов кров'ю з його серця
Слово точиться по слову:
"Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сiрим вовком в полi скачеш,
Розумiєшся на чарах.
Божий дар ти маєш з неба
Людям долю вiщувати,
Словом, пiснею своєю
Всiх до себе привертати.
Ти пiди у землю Руську -
Ворогiв наших країну,-
Вiдшукай там мого сина,
Мою любую дитину.
Розкажи, як побиваюсь
Я за ним i днi, i ночi,
Як давно вже виглядають
Його звiдтiль мої очi.
Заспiвай ти йому пiсню
Нашу, рiдну, половецьку,
Про життя привiльне наше,
Нашу вдачу молодецьку.
А як все те не поможе,
Дай йому євшана-зiлля,
Щоб, понюхавши, згадав вiн
Степу вiльного привiлля".
I пiшов гудець в дорогу.
Йде вiн три днi i три ночi,
На четвертий день приходить
В мiсто Київ опiвночi.
Крадькома пройшов, мов злодiй,
Вiн до сина свого пана
I почав казати стиха
Мову зрадженого хана.
Улещає, намовляє...
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Вiн i батька, i родину.
I гудець по струнах вдарив!
Наче вiтер у негоду,
Загула невпинна пiсня -
Пiсня вiльного народу.
Про славетнiї подiї -
Тi подiї половецькi,
Про лицарськiї походи -
Тi походи молодецькi!
Мов скажена хуртовина,
Мов страшнi Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
I той спiв гудця-сiроми!
Але ось вже затихає
Бренькiт дужий акордовий
I намiсто його чути
Спiв народний, колисковий.
То гудець спiває тихо
Пiсню тую, що спiвала
Мати синовi своєму,
Як маленьким колисала.
Наче лагiдна молитва,
Журно пiсня та лунає.
Ось її акорд останнiй
В пiтьмi ночi потопає...
Але спiв цей нiжний, любий,
Анi перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце,-
Вiн сидить нiмий, байдужий.
I схилилася стареча
Голова гудця на груди -
Там, де пустка замiсть серця,
Порятунку вже не буде!..
Але нi! Ще є надiя
Тут, на грудях в сповиточку!..
I тремтячими руками
Роздирає вiн сорочку,
Iз грудей своїх знiмає
Той євшан, чарiвне зiлля,
I понюхать юнаковi
Подає оте бадилля.
Що ж це враз з юнаком сталось?
Твар[3] поблiдна у небоги,
Затремтiв, очима блиснув
I зiрвавсь на рiвнi ноги.
Рiдний степ - широкий, вiльний,
Пишнобарвний i квiтчастий -
Раптом став перед очима,
З ним i батенько нещасний!..
Воля, воленька кохана!
Рiднi шатра, рiднi люди...
Все це разом промайнуло,
Стисло серце, сперло груди.
"Краще в рiднiм краї милiм
Полягти кiстьми, сконати,
Нiж в землi чужiй, ворожiй
В славi й шанi пробувати!" -
Так вiн скрикнув, i в дорогу
В нiчку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.
Байраками та ярами
Неутомно проходжали -
В рiдний степ, у край веселий
Простували, поспiшали.
* * *
Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синiв твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи вони ж не вiдцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
I кохання у серденьку?
Марна рiч! Були i в тебе
Кобзарi - гудцi народнi,
Що спiвали-вiщували
Заповiти благороднi,
А проте тiєї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема i манiвцями
Ми блукаєм без дороги!..
Де ж того євшану взяти,
Того зiлля-привороту,
Що на певний шлях направить,-
Шлях у край свiй повороту?!
1899 р.
[1] Євшан-зiлля - рiзновид полину, що росте в пiвденних степах; має сильний i вiдночас нiжний, приємний запах.
[2] Гудець - музикант i спiвак.
[3] Твар - тут: обличчя, лице.
Немає коментарів:
Дописати коментар