КОВАЛЬ МИКИТА
Мiй батько славний був коваль
На все село, на кiлька сiл.
В його руках спiвала сталь,
На сорочках блищала сiль.
Кував пiдiски, лемешi,
Варив поламанi вали.
В двадцятiм роцi гармашi
Гармату в кузнi притягли,
I комiсар сказав: "Бiда!
Одна була на два полки..."
У батька сила молода,
В роботi все йому з руки.
Вiн положив свiй молоток
I тихо вимовив: "Зроблю.
В гарматi з'їдений замок,
Але як-небудь пiдсталю".
I вiн сталив. Жаркi бої
Були над Ворсклою по полю:
"За волю-волю - Нашу долю!"
I толочились пирiї.
Мiй батько славний був коваль
Йому робота не страшна.
Вiн заварив гримучу сталь -
В той день закiнчилась вiйна.
Орали стоптаний пустир,
Хмарки лiтали голубами.
I комiсар промовив: "Мир!" -
Сухими, чорними губами.
I, вже прямуючи додому,
Зайшов у кузню. Ось вона,
Гармата в блиску молодому,
Пряма, нацiлена, мiцна.
- Хвала тобi за труд, ковалю!
Та ми вже нинi не в бою.-
I батько мiй сказав без жалю:
- Для миру, голубе, й кую.
1948
ЛЮБЛЮ Я ЛIС
Люблю я лiс!
Дрiмотний лiс.
Вiн партизановi принiс
Жаданий захист
I спочинок.
I не один звитяжний вчинок
Я по стежках його пронiс
За нашу рiдну Батькiвщину.
Березу, вiльху i лiщину,
Дубiв могутнiсть величаву
I навiть тихий верболiз -
Люблю я лiс.
Його по праву
Я i шаную, i люблю,
Вклоняюсь пишному гiллю,
Бо тричi щиро напоїв
Корiння букiв i дубiв
Своєю кров'ю молодою.
Тепер спокiйною ходою
Проходжу лiсом. Тихий шум
Менi навiяв безлiч дум
Про давнi роки незабутнi
I про омрiянi, майбутнi,
В якi ростимуть
I цвiстимуть
Оцi незайманi лiси,
Красу новiй землi нестимуть
У вiк найвищої краси,
У вiк без вiйн,
Без кровi,
Слiз.
Люблю я лiс.
1953
ШКОЛА БАТЬКIВ
Привчав мене батько трудитись до поту,
А мати - любити пiснi.
Спасибi вам, рiднi, за щиру турботу,
Наука згодилась менi.
Своїми руками копав я траншеї,
Ходив мурувать тракторбуд.
I радий, що з пiснею нинi моєю
В роботу вливається люд,
Ровесники, друзi мої сивуватi,
Розумнi батьки i брати,
Привчайте дiтей працювати й спiвати!
Виховуйте, в кожного серце крилате,
Бо їм наше завтра нести.
1960
СОЛОДКА ВОДА
Воду, що пити можна,
На сходi "солодкою" звуть.
В цiй назвi щось нiжне й тривожне,-
"Солодка" - не смак, а суть.
Де пекло такирiв, барханiв[1] -
Земля, де немає землi,
Там голови скельних титанiв[2]
Одвiку в скорботнiй золi,
Там зрада озер солоних
Заспраглому -
в груди ножем,
Там подих вiтрiв похоронних
За кожним новим мiражем.
Я був у пустелях зловiсних,
Де гибла душа не одна.
Солодка вода не прiсна,
Солодка -
коли питна.
Стою при днiпровiм розливi -
Безмежна солодка вода!
Ми з нею багатi, щасливi.
О будьмо ж усi бережливi!
Як зникне солодка вода,
Сльозами солоними свiт зарида.
[1] Такир - плескатi глинястi зниження в пустелях i напiвпустелях.
Поширенi в Середнiй Азiї та Казахстанi. Бархани - навiянi вiтром рухомi
пiщанi горби, не закрiпленi рослиннiстю.
[2] Скельнi титани - високi скелi (скелi-велетнi).
* * *
З вокзалу в станцiю метро
Я ескалатором спускаюсь
I їду глянуть на Днiпро,
Коли у Київ повертаюсь.
Пiдземний шлях! Яке добро!
Й забути можна, де ти є -
В Москвi? У Лондонi? В Парижi?
Але у Києвi своє
Дихання у пiдземнiй тишi,
Воно свої нитки снує.
Снує з легенького промiння
Вiд мiдних лiтер: "Арсенал",
Вiд того сизого камiння,
Яке дробилось на кремiння
В козацький крiс i самопал.
Воно з Шевченкового зору,
З очей Франка, Сковороди,
Що проводжають нас угору
В ранкову, у робочу пору
Щодня на подвиги-труди.
Воно снує iз кiс русявки,
Що тут розводила вапно
Чи мила цi дубовi лавки.
Кияни любi i киянки, -
З усього рiдного воно.
* * *
Пахне хлiб,
Як тепло пахне хлiб!
Любов'ю трударiв,
I радiстю земною,
I сонцем, що всмiхалося весною,
I щастям наших неповторних дiб.
Духмяно пахне хлiб.
1952
Немає коментарів:
Дописати коментар