Платон Воронько: КАЗКА ПРО ЧУГАЙСТРА (Драматична поема)

   ДIЯ ПЕРША

   Дрiмотна карпатська верховина. Вiковi смереки  та  буки  з  двох  бокiв пiдступають до високої кам'янистої галявини. За галявиною вдалинi ще  вищi шереги вiдрогiв, якi нагадують буремне море,  що  в  поривi  пiднялося  до самого неба i  раптом  закам'янiло.  Все  залите  iмлистим  надвечiр'ям   виблисками передгроззя. Хмари густими отарами насуваються iз-за обрiю -  i не знати, чи по небi сунуться тi хмари, чи по горах._

   На лобняку галявини стоїть одинока гуцульська хата. Вона неначе вгрузла в землю пiд тягарем важких минулих лiт аж по  самiсiнькi  вiконця  Широкий ганок, складений iз нетесаних колод, протрух, i  порiг  його  зрiвнявся  з камiнням. За причiлком хатини височiє опудало  з  iржавою  каскою  замiсть голови. Бiля ганку довбається  в  смiтнику  курка,  прив'язана  паском  до жердини.

   На ганку сидить дуже стара бабуся в прадавньому гуцульському вбраннi. I вицвiлий кептар, i прочовганi постоли  неначе  зрослися  з  бабусею  та  з трухлявими колодами, з  порепаним  камiнням.  Старенька  сидить  нерухомо, печально вдивляючись у далечiнь, нiби в минулi вiки._

   Бабуся._

   Жахна пора упала на Карпати.

   Вже нiкуди й голiвоньку сховати.

   Вiд ворогiв розлючених i хижих.

   Вони, мов звiрi, нишпорять по хижах,

   Залазять в кожен запiчок i дiжку,

   Хапаючи останню нашу їжку,

   Бо овечок в отарах пережерли

   Уже давно... О, щоб вiї перемерли,

   Аби зiтхнули вiльно верховини.

   Та нi, либонь, скорiше край загине,

   Анiж отi чужинцi проклятущi.

   Уже не чуть живого слова в пущi -

   Усiх людей зiгнали на долину

   Заложниками, певне, до загину.

   Заложники... Яке страшне, незнане

   Те їхнє слово.

   Бабуся замовкає, замислюється. Надвечiр'я  швидко  згасає.  Чути  важкi удари громовицi, якi зливаються з далеким гарматним ревом.  Темно-багряним

свiтлом спалахують блискавки. Вони теж зливаються з  загравами  негаснучих пожеж. То, мабуть, бори горять або ж гуцульськi села  -  за  вiдрогами  не видко.

   Кажуть, партизани

   З'явилися на нашiй верховинi.

   Хто є такi?

   Iзроду аж донинi

   Не чула я. Здається, як опришки...

   Видать, твердi насипались горiшки,

   Що навiть тi, у кого зуби вовчi,

   Ховаються у нори серед ночi,

   Аби їх смiлi вої не злапали,

   А в партизанiв, кажуть, самопали

   Такi, що все лихеє спопеляють.

   Отим-то їх, як рiдних, полюбляють

   Всi нашi люди в кожному куточку.

   Гуцул вiддасть останнюю сорочку,

   Останнiй шмат кулешi iз казана,

   Коли зустрiне в лiсi партизана.

   А вороги те знають.

   З верховини Гуцуликiв погнали на долини.

   Учора й сина хворого, Iвана,

   За те, що не вказав їм партизана,

   Мов злодiя, схопили за ворiтьми.

   I як менi, старiй, з малими дiтьми?

   Сирiтки бiднi - в них померла мати,

   Та й батько чи повернеться - не знати.

   Напроти хижки, трохи вiддалiк вiд бору, спалахом громовицi освiтлюється Столiтнiй Бук. До  його  товстого  вiття  тремтливими  галузками  тулиться Молода Смерiчка. Шумлять бори. Нi, не шумлять. Вiд великого лиха людського

вони заговорили своєю тужливою лiсовою мовою. Дерева i  птахи  заговорили.

Та де вже людям розумiти їхню мову. Вони скоро i свою  забудуть  у  такому страхiттi.

   Столiтнiй Бук._

   Нема життя на нашiй верховинi

   Деревам навiть.

   Де вже там людинi

   В огнi, в залiзi вражiм виживати.

   Молода Смерiчка._

   Дiдусю, що то, грiм а чи гармати?

   Столiтнiй Бук._

   Гармати й грiм в пекельний гук злилися

   До мене, люба, ближче прихилися.

   Вiд бур i куль я буду закривати.

   Молода Смерiчка. _

   Я вистою, он дiточок сховай ти.

   По них стрiляють вражi карабiни.

   Летять малi у яр, мов двi пiр'їни,

   А там терни, страшнi холоднi тванi.

   О, як їм тяжко, Юрцевi i Ганi.

   Столiтнiй Бук._

   Не плач, Смерiчко.

   Нашi гуцулята

   Смiливi, наче справжнi соколята.

   Вони ростуть в орлиному гнiздечку.

   Повернуться - додому недалечко.

   З найтемнiшої гущавини бору чується  довгий  давучий  крик,  схожий  на скорботне ридання. То голос зловiщої Сови.  Вона  примостилася  на  сухому галуззi мiж Смерiчкою та Столiтнiм Буком, блискає своїми жовтими  котячими очима i стогне-клекоче, наводячи на все навколишнє жах та зневiру.

   Сова._

   Уга-ува, не вернуться малята.

   Столiтнiй Бук._

   Чого кричиш? Мовчи, Совино клята

   Хiба тобi малих дiтей не шкода?

   Сова._

   Угу-агу! Така моя порода.

   Бабуся._

   Нi хвильки тишi, знову стрiлянина.

   Когось хапають. Йой, лиха година.

   А де ж це дiти, Юрчик мiй i Ганя?

   Пора грозова, та уже й не рання.

   Юрасю! Ганю!

   Iз лiсу дитячi голоси:_

   Гов, агов, бабусю!

   Бабуся._

   Ходiть додому, я за вас боюся.

   Ще вовк ухопить чи

   Блудика стрiне

   I заведе у Горище камiнне,

   Тодi шукай дорiженьки до хижки.

   Розiб'єш вкрай об кремiнь босi нiжки.

   Або Розрийвода усi плаї розмиє,

   Чи Душтрава опиниться на шиї,

   Придуши гь так, що й подиху не буде,

   Чого в Карпатах не стрiчали люди.

   Iз лiсу на подвiр'я, ледь-ледь переводячи  подих,  виходять  хлопчик  i дiвчинка. Вони худенькi i дуже стомленi, мабуть, пiсля втечi  або  довгого блукання по нетрях, де живуть отi страхiття, про якi уже не раз Їм  бабуся говорила. Дiти йдуть, притулившись одне до одного, босi нiжки, розбитi  об

камiння, ледве ступають по землi. Бiдна одежка подерта тернами та  ожиною.

В очах недавно пережитий страх.

   Юрасик.

   Бабусю, рiдна, ниньки на Барвисi

   Ми партизанiв пострiчали в лiсi.

   Вони питали, як на Чорногору

   Пройти, щоб не виходити iз бору.

   Бабуся._

   Якi ж вони?

   Ганя._

   Усi такi привiтнi,

   Немов i справдi нашi вуйки рiднi,

   А помiж них є дiвка-партизанка,

   В гуртi усi зовуть її Оксанка

   Або сестра.

   Вона менi хустинку

   Оцю дала.

   Бабуся._

   Носи, моя дитинко,

   Та вдячно згадуй файну партизанку,

   Як би сестрицю, вечором i зранку.

   Бо де б тобi дiстать таку хустину.

   Юрасик._

   Ми попрощались, перейшли царину

   I там зустрiли в казанку солдата,

   Мов те опудало.

   Пустились утiкати,

   З крутої скелi впали до потоку,

   В якусь безодню темну i глибоку.

   Вгорi солдат почав стрiляти з крiса,

   Ще й не один, повсюди їх до бiса.

   В Глибокiй стрелить, у

   Козинiй вдруге

   Лунають всi мiжгiр'я i яруги.

   Ганя._

   Я плакала, а Юрця взяв за руки

   Й повiв мене водою через гуки.

   Затим угору, просто без дорiжки.

   Хоч ми подряпались, побили дуже нiжки,

   Але дiйшли прямiсiнько до двору,

   Та ми не йшли, летiли в бiр i з бору.

   Наш Юрця смiлий - може скрiзь пролiзти

   Бабусю, люба, що нам попоїсти?

   Вiд ранку ще i рiсочки не мали.

   Бабуся Чого ж ви ягiд в лiсi не нарвали?

   Юрасик._

   Суницi вiдiйшли, чорницi не поспiлiї

   Ходили за грибами до Трипiли,

   Та жодного грибочка не видати,

   Немов переродилися Карпати.

   Бабуся._

   Лягайте спати, завтра прийде тато,

   Зарiжу я вам курочку лапату.

   Ото поласуєм i юшкою, i м'ясом.

   Ганя._

   А що, коли татусь не прийде часом?

   Iще нiкого з долу не пустили...

   Боюся, щоб лихого не вчинили.

   Бабуся. _

   Чого б це, Ганю?

   Ваш татусь нiкому

   Лихого не робив i вернеться додому.

   Усi повернуться в хижки на верховину.

   Ганя. _

   Ви кажетеусi?..

   А вуйка Яворину

   Устрелили.

   I Бокачук Мелану

   За те, що помагала партизану

   Знайти загiн, чужинцi так побили,

   Що i тепер звестись не має сили,

   Лежить блiда, уста чорнiшi рани,

   Та все шепоче:

   "Хлопцi, партизани,

   Рушницю дайте, я пiду до бою".

   I рве в постелi ковдру над собою.

   Отак i тата... Ми й не будем знати.

   Бабуся._

   Та цур тобi, на нiч страшне казати.

   Вже неньо ваш на верховину сходить.

   Ганя._

   А що, коли його жовнiр пошкодить?

   Вони ж такi, отi лихi жовнiри,

   Як в драговинi вовкулаки-звiрi.

   Бабуся._

   Хоч як пошкодять, то не буде втрати.

   Ми зможемо Чугайстра погукати.

   Ви ж чули, мабуть, що старий Чугайстер

   На чудодiї превеликий майстер.

   Юрасик._

   Який Чугайстер? Я не чув нiчого.

   Ганя._

   Бабусю, люба, розкажiть про нього

   Бабуся._

   Та й розповiм, присуньтеся до мене.

   Отам, де листя стелеться зелене...

   Дiти з двох бокiв  мiцно  притискуються  до  бабусi.  Вона  кладе  свої натрудженi руки на гострi плечики  онучат,  готуючись  розпочати  довгу  i цiкаву билицю, але слова не ллються iз уст. Мабуть, громовицi  та  шелести лiсовi полохають спокiйнi слова про далеке  минуле.  Мабуть,  отi  заграви невгасимих пожеж, що разом з чорними  хмарами  насуваються  на  верховину, опалюють старечу душу, обливають її гiркими невидимими сльозами. Але казка

заспокоїть малих дiтей у цю повну  тривог  горобину  нiч,  заколисав  їхнi печалi.

   Знову спалахують свiтлом Столiтнiй Бук з Молодою Смерiчкою._

   Столiтнiй Бук. _

   Як тяжко тiй бабусеньцi-небозi

   У невiдступнiй горi i тривозi

   Складать щасливу казку-рятiвницю,

   Перемагать шалену грозовицю,

   Аби на цiм самотньому подвiр'ї

   Голоднi дiти спали у довiр'ї,

   В надiї на Чугайстерову ласку.

   Молода Смерiчка._

   I я, i я послухаю ту казку.

   Починає казку._

   Бабуся  гiрко  усмiхається  своїм  думкам  про   доброго   гуцульського Чугайстра._

   Бабуся._

   Отам, де листя стелеться зелене,

   Де сосни похилилися та клени,

   Колись потiк шумiв через камiння.

   Далеко чуть було його кипiння,

   Бо води рвались прямо через гуки,

   Змиваючи старi, могутнi буки.

   I саме тут в колишнiм вiцi-роцi

   Жили великi люди черемошцi.

   Вони щодень iшли на верховину

   Рубати буки, граби i соснину.

   Затим несли колоди до потоку,

   Такi важкi, що iншим i пiвкроку

   Не пронести. А їм усе по змозi.

   В'язали тi колоди на вiдрозi

   I на плотах неслися через гуки,

   Бо, кажуть, в них були залiзнi руки,

   З кременю ноги, груди iз кришталю,

   А кров густа з червоного коралю.

   Жили вони у злиднях, та на волi, -

   Нової не вимолюючи долi.

   Але й до них прийшла недобра днина.

   З далечини приїхав пан Горбина,

   За ним жовнiрiв сунулася хмара.

   Зросла фортеця в горах, як примара.

   Той пан звелiв, щоб вiльнi черемошцi,

   Якi лiси рубали при потоцi,

   Йому платили немалу данину, -

   Бо вiн купив усеньку верховину,

   А черемошцi - вгору топорами, -

   Аж гуркiт покотився мiж борами.

   "Ми не платили зроду ще нiкому", -

   Сказали люди.

   Пан утiк додому.

   I почалась халепа при потоцi.

   Бiг вiсть куди зникають черемошцi.

   Дитятко вийде з хижi - i немає.

   Ходи питай по селищах i в гаї,

   Але нiде не бачили дитини.

   Назавтра легiнь файний геть полине

   Або мисливець з сiткою та крiсом.

   Страшне робилось в лiсi й поза лiсом.

   Який лихий вершить те дiло враже -

   Нiхто нiде i словбнька не скаже.

   Юрасик._

   Чого ж питать?

   Все лихо вiд Горбини.

   Уб'є когось, а тiло в яр закине

   Або в колючi неприступнi пущi.

   Отак, як цi чужинцi проклятущi.

   Ганя._

   Це вiн! Це вiн! Кому ще зле чинити?!

   Бабуся. _

   Не поспiшайте. Дай, Ганнусю, пити.

   Ганя квапливо,  щоб  не  затримувати  казку,  набирає  корець  води  iз дубового вiдерця, що стоїть на ослонi поруч. В цю мить десь не дуже далеко вiд  подвiр'я  вiдлунює  довго-трiскуча   автоматна   черга.   Потiм,   то наближаючись,  то  вiддаляючись,  iще,  iще.  На  сизому  грозовому   небi

прорiзується слiпуче пасмо ракети, а може,  то  блискавка  така  разюча  - нiчого не розбереш у пiзньому смерканнi.  Дiвча  дрижить,  розхлюпує  воду бабусi на руки. Старенька нiби не чує нi стрiлянини, нi того,  як  холодна вода хлюпається на долонi, не бачить слiпучо-бiлого пасма.

   Молода Смерiчка._

   То блискавка чи, може, злi ракети?

   Столiтнiй Бук. _

   Не вiдхиляйся, де ти, люба, де ти?

   Усе мине - i хмари цi, i вiтри.

   Назавтра сонце слiзки-роси витре,

   I засмiються нашi полонини,

   Як серце у щасливої людини.

   Сова._

   Не буде щастя - чую, бачу, знаю, -

   Усе помре вiд краю i до краю.

   Карпати пишнi вкриє чорне лихо.

   Столiтнiй Бук._

   Мовчи хоч ти, нещасна чаклунихо!

   Ганя._

   Бабусю, про Чугайстра докажiте.

   Бабуся._

   Нелегко стало черемошцям жити.

   Тепер вони гуртом ходили всюди,

   Аби дiзнатись, де то гинуть люди?

   Тiї пори ясний легiнь Iванко

   Сподобав Лесю, дiвчину-горянку.

   Вони в гуртi соромились кохатись,

   Втiкали до потоку милуватись.

   Iванка й Лесю люди шанували,

   Тому усi сердечно вболiвали,

   Як тi зникали десь бiля потоку.

   "Не йдiть, - казали, - згинете до строку".

   Iван смiявся: "Я скручу i лева;

   Не бiйсь нiчого, моя королево".

   I так вони сидiли бiля кручi.

   Пiд ними води билися ревучi,

   I вся галява сонцем заливалась,

   Де юнi гуцулята милувались.

   Отам до них з гущавини дубини

   Пiдкрались ловчi з челядi Горбини.

   Мiж ними й пан з'явився, мов примара.
   Iван вiдкинув шитого кептара,
   Пiднявши бартку - вихором до пана.
   А той махнув лиш вiхтем на Iвана -
   I хлопець вкляк, упав у сон глибокий.
   Зареготав Горбина одноокий.
   "Тягнiть його за мур у глибокостi,
   А я дiвчатко запрошу у гостi.
   Яка краса! Тут можна ослiпитись.
   Невже у хлопiв ти могла родитись?
   Вiзьму тебе, як панночку, в фортецю".
   "Я не пiду iз тим, хто не по серцю", -
   Сказала Леся й кинулась з вiдрога.
   Горбина вслiд: "Туди тобi й дорога!"
   Ще ближче затрiщала коротка черга, та так рвучко, так лунко, що вже  не переплутаєш з трiском сухої лiщини. I нiбито стогiн почувся. Чи то  людина у свiй досмертний час, чи звiр  пiдбитий,  а  може,  й  вiтер  у  гiрськiй розщелинi.  Трудно  розгадати  серед  буремних  шумiв,  але  щось  болiсно застогнало в лiсi.
   Юрасик (зiрвався з мiсця.)_
   То, може, тата встрелили у груди.
   Бабуся._
   А неньо ваш туди iти не буде.
   Вiн має повернути з того боку.
   Недовге,  але  вкрай  напружене  мовчання.  Потiм  бабуся  ще   тiснiше пригортає до себе малят i продовжує розповiдь.
   Упала Леся у глибiнь потоку.
   Вода реве, жбурляє в чорториї,
   То пiною, то мулом Лесю криє,
   То б'є з розгону в скелi головою
   I обвиває шию душ-травою.
   Несе потiк iз вечора до ранку
   У Черемош розтерзану горянку.
   А на рiнi могутнi черемошцi
   В цей час на плiт виходили по дошцi.
   "Диви-диви, - кричать, - либонь, людина!"
   Взяли на руки: "Йой - жахна година,
   Це ж наша Леся втоплена, побита".
   I наступила тиша сумовита.
   Несли дiвча з рiки у верболози.
   Старi дiди - i тi ронили сльози.
   Вже загорнули мертву у ряденце,
   Щоб поховать...
   Аж чують - б'ється серце.
   Уста шепочуть: "Не спiшiть ховати,
   Страшну я правду хочу розказати.
   Дукач Горбина має трунок сонний,
   Приспить кого i кине в склеп бездонний.
   Всi зниклi люди в нього в глибокостi.
   В фортецю йдiть, ламайте змiю костi".
   Поклали люди Лесю пiд борами
   I кинулись до пана з топорами.
   Побили враз озброєну сторожу,
   Звалили височенну огорожу -
   I до палацу швидше блискавицi.
   Горбина б'є у вiкна з крем'яницi,
   Але йому не стримати народу,
   Як весняну на Черемошi воду.
   Забили дверi, вiкна всi, як треба,
   Вогонь пiд дах - i полум'я до неба.
   Тодi пiшли гуцули в кам'яницю.
   Там кожен стрiв чи брата, чи сестрицю,
   Чи дiточок голодних у безсиллi -
   Живi вони лежали у могилi.
   Легiнь зiтхнув: "А де ж краса кохана?" -
   "Ще стрiнетесь", - утiшили Iвана.
   Палац палає. Люди iз комори
   Пиття i їжi витаскали гори.
   Наїлись, напилися...- i потому
   Уже нiхто не повернувсь додому.
   У їжi тiй, в питтi був сонний трунок.
   Горбина звiв з повстанцями рахунок.
   З жовнiрами вiн вилiз iз палацу
   Попiд землею - i мерщiй до плацу,
   Де спали сном важучим черемошцi.
   Вiн потрощив усiм залiзнi костi,
   Звелiв у яму скласти й закопати,
   А сам напивсь i лiг в дiбровi спати.
   Ганя._
   Мабуть, i Леся вмерла пiд борами?
   Бабуся._
   Нi, не померла. Темними ярами
   Якось дiйшла туди, де спали люди,
   Побачила, як їх коло запруди
   Закопували в ямi глибоченнiй.
   Та що робити бiднiй нареченiй Iванковiй.
   Пiшла до Черемоша I як заплаче:
   "Йой, душа хороша,
   Порадь, куди хилитися билинi -
   Менi, слабiй, самiтнiй сиротинi?"
   Квилить i сльози ронить на камiння.
   Аж бачить: iз росистого пагiння
   Пiднявся раптом пари вихор цiлий,
   А з пари дiд з'явився бiлий-бiлий,
   В зелених шатах, з зiркою в кресанi.
   Вiн запитав: "Чого це сни поганi
   Менi верзуться? Нiби всi гунули,
   Потрощенi, у землю потонули?"
   Шепоче Леся: "Любий мiй дiдусю,
   Не сон вам снився. I сказать боюся:
   Всi черемошцi приспанi, побитi,
   В глибоку яму кинутi, заритi".
   "Цьому не буть! То люди трудолюбнi.
   Люблю я їхнi спiви дзвiнколуннi.
   Коли ведуть свої плоти летючi, -
   Заслухаєшся, сидячи на кручi.
   Скажу ще бiльше - всi вони вiд мене
   Ведуть свiй рiд i вiд природи-ненi.
   Я батько їхнiй добророб Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер.
   Веди мене до свiжої могили".
   I дiвчина з Чугайстером щосили
   Побiгли до закиданої ями.
   Юрасик._
   Я чую кроки - там он, за плаями.
   Бабуся._
   Тобi здалось, нiкого там немає.
   То сарночка вiд бурi утiкає.
   Бабуся. все ще утiшає своїх маленьких онучат, все казкою вiдгороджує їх вiд незнаного лиха. А бiдне серце її старече аж рветься, аж  колеться  вiд тривоги - ось-ось лусне оте засмучене серце. Справдi,  хтось  пробiг  поза плаями i, мабуть, упав, бо вже не чути нiчого. Лише вiтер буремний шугає i стогне та божевiльне регоче. Як  же  їй,  старенькiй,  далi  говорити  про щасливий порятунок черемошцiв iз могили, коли сама  нiч  оця,  немов  сира могила, ще й не тиха, темна, а з громами,  блискавками  i  стрiляниною,  з
шелестами тривожними i стогонами. Що ж їй говорити далi?.._
   Молода Смерiчка. _
   Дiдусю, справдi хтось до нас прямує.
   Столiтнiй Бук. _
   Бабуся чує все те, добре чує.
   Ганя._
   Нема нiкого. Йой, бабусю мила,
   Доказуйте.
   Бабуся._
   Вiдкрилася могила,
   Лиш той Чугайстер вимовив словечко,
   Затим дiстав Жар-птицине яєчко,
   Розбив, розколотив його у ложцi,
   Хлюпнув у яму. Вийшли черемошцi.
   Усi живi, iще сильнiшi стали,
 
   Смiються радо: "Як ми добре спали".
   А Леся мовить: "Спали б ви навiки,
   Коб не Чугайстер дав цiлющi лiки".
   Й розповiла, яка бiда зчинилась.
   Громада вся Чугайстеру вклонилась
   I, наламавши буковi жердини,
   Уже збиралась бiгти до Горбини,
   А дiд спиняє: "Стiйте, черемошцi,
   Горбина спить мiж скелями на рожцi.
   Вiн сам напився того трунку злого,
   Довiку не хапатиме нiкого.
   Жовнiри всi розбiглися плайками -
   Коли вовки - най жиють iз вовками.
   А ви iдiть, трудящi, мирнi люди,
   На верховини - лиха вже не буде.
   Коли ж який чужинець удереться,
   Щоб пити вашу кров з живого серця,
   I ваших сил у битвi вже не стане,
   I запечуть глибокi смертнi рани -
   Тодi свого Чугайстера шукайте,
   I так мене, старого, викликайте:
   Течи,вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами
   У нетрини та хащини
   До вiчної пропащини,
   А ти, старий Чугайстере,
   Заступнику i майстере
   Усiх чудес побажаних, -
   Почуй людей уражених.
   Заглянь у тi вiконечка,
   Де ждуть тебе, як сонечка,
   Зайди у тi хатиночки,
   Де кличуть щохвилиночки.
   Дихни живою силою
   Над ямою-могилою,
   Над свiжою та ранньою,
   Над вогневою раною.
   А вже зi мною вам не знать урону".
   Тодi Олеся хусточку червону
   Подарувала дiдовi за ласку.
   Юрасик. _
   Бабусенько, як схоже це на казку.
   Бабуся._
   Та нi, Юрасю, знають всi гуцули,
   Якi про давнi роки не забули.
   Ганя._
   Бабусю, i тепер жиє Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер?
   Бабуся._
   Й тепер жиє у брилах бiля рiчки,
   Де обiймають три малi смерiчки
   Старого бука край крутого плаю.
   Як треба, я хутенько вiдшукаю,
   Та й вам цей виклик треба пам'ятати.
   Прямо над галявиною вогнистим  павуком  промайнула  блискавка,  за  нею ударив грiм: "Тр-р-ах, гу-гу-гу. Тра-а-ах,  у-у!"  I  вiд  того  страшного удару розкололось, важко повисло небо, а з розколини гуком полилася  вода.
Вона  заклекотiла  по  крутому  схилу,  i  за  якусь  хвилину  у  мiжгiр'ї зашумував, запiнився потiк, як той, що нiс та бив об скелi колись  красуню Лесю.
   Студено стало. Гей, пора до хати.
   Та й пiдтопляє ганок люта злива.
   Ходiмо, най нам нiченька щаслива...
   Бабуся. з Ганею зникають за дверима. Юрасик на якусь  мить  залишається на ганку, вдивляється в пiтьму ночi, з якої,  неначе  iз  глибини  океану, випливають  постатi  могутнiх   черемошцiв,   хитрюще   обличчя   Горбини, виблискують списи i  бартки  жовнiрiв.  I  нарештi  йому  усмiхається  сам
Чугайстер - сивий дiдусь iз червоною хустиною в руцi.
   Молода Смерiчка._
   Бабуся й Ганя вже пiшли до хати,
   Чого ж лишився Юрця тут стояти?
   Та ще коли отак громище ляска.
   Столiтнiй Бук._
   В його уявi ще зорiє казка.
   Поглянь сама. Либонь, на верховину
   Несе лихий неситого Горбину.
   Жовнiрiв скiльки!.. Й кожен з довгим крiсом.
   Зникають черемошцi помiж лiсом,
   А вдалинi iз хвилi Черемошу
   Чугайстер вийшов. Усмiшка хороша
   Юрасиковi серденько лоскоче.
   I хлопчик тихо щось квилить-шепоче.
   Юрасик._
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами,
   У нетрини та хащини
   До вiчної пропащини.
   А ти, старий Чугайстере...
   Казковi привиди лякає новий шалений удар грому. Юрасик, шепочучи  слова Чугайстрового виклику, зникає в хижi._
   На  верховинi  шумить,  клекоче  карпатська  злива.  Якi  вони  шаленi, карпатськi грозовi зливи!_
   На галявину до хижi виходить високий партизан.  Вiн  ледве  переставляє ноги, опираючись на автомат. Голова i груди  наспiх  перев'язанi  бинтами, через якi ще проступає кров. Iз розбитих чобiт стiкає вода.  В  його  очах страшна тривога за щось безцiнно дороге i, мабуть, втрачене назавжди._
   Партизан._
   Вже день i нiч в нерiвному двобою
   Ворожий хвiст тягну я за собою.
   А де загони - нi в кого спитати, -
   Неначе раптом вимерли Карпати.
   П'ять тисяч верст пройшли ми по Вкраїнї,
   А ще такого не було, як нинi.
   Вiдбився я в горах вiд партизанiв
   Серед борiв густезних i туманiв.
   Скрiзь вороги, мов тi вовки голоднi.
   Не повернуся в з'єднання сьогоднi
   I завтра теж - уже лишає сила,
   Мене ворожа мiна пiдкосила,
   Валяють з нiг тяжкi, пекучi рани.
   А де ж загони, друзi-партизани?..
   Вiн хилиться додолу, опираючись на причiлок темної хижки.  При  спалаху блискавки помiчає слiди босих нiг на ганку.
   Недавно хтось зайшов до цеї хати.
   Маленькi нiжки - значить, не солдати.
   Яка то радiсть! Є жива людина;
   Хоч дiд слiпий а чи мала дитина.
   Самотнiсть тяжча за тюремнi грати,
   В одинцi страшно жити i вмирати.
   Одне лиш слово рiдне найпростiше -
   I на душi зробилося б свiтлiше.
   А що, коли назустрiч автомати -
   У мене ж нi набоїв, нi гранати.
   Та все одно - три чисницi до смертi,
   Бiда - як дверi наглухо запертi.
   Тяжко ступаючи, партизан пiдходить до дверей, стукає спочатку  тихо,  а потiм сильнiше._
   Прокиньтеся, якщо усi поснули.
   Пустiть, я свiй, не бiйтеся, гуцули.
   Аби узнали, що я з цього краю,
   Послухайте, я пiсню заспiваю:
   Карпати - край лiсiв та круч,
   Наш край красою славний.
   Гуцульський рiд орлин, могуч
   В трудi, в бою незламний.
   Тiльки сонце заiскриться,
   Легiнь при стременi, -
   Топiр з кованої крицi,
   Крiсик на ременi.
   Молода Смерiчка. _
   Вiн мертвий майже, ще й спiвати може!..
   Столiтнiй Бук._
   А рiдна пiсня всюди допоможе
   В тяжкiй бiдi, - говорять здавна люди.
   Молода Смерiчка. _
   Йой, дiдоньку, нехай то правда буде.
   Я за життя боюсь героя цього.
   Столiтнiй Бук._
   I я боюсь, та ще й не за одного, -
   За всiх отих, що гори i долини
   Пройшли, аби звiльнити верховини.
   Iз хати чується якийсь сполоханий  шепiт,  поволi  вiдхиляються  дверi, виходить бабуся.  До  неї  щiльно  туляться  Юрасик  i  Ганя.  В  старечих тремтливих руках блимає свiчечка.
   Пострiляний, порубаний, небоже!..
   Iди до хати, тут стоять негоже.
   Юрасю, Ганю, проведiть до лiжка,
   А я мерщiй внесу водицi з дiжки
   Та гой-трави запарю - легше буде.
   О, як тепер страждають нашi люди.
   Звiдкiль же ти, за що так битись мусив?
   Партизан За волю бивсь...
   Я партизан, бабусю.
   Бабуся, наблизивши свiчечку  до  самого  обличчя  партизана,  розглядає негаданого гостя, потому бiжить до  погрiбника.  Дiти  обережно  проводять партизана в хату. За ними уже й бабуся поспiшає iз вiдерцем води  i  сухою
гой-травою.
   Бабуся._
   Це партизан... Видать, мов Довбуш, мужнiй!
   Чи житиме - пострiляний, недужий...
   Тяжко зiтхаючи, бабуся заходить до хати. На  галявинi  якийсь  короткий час безлюдно. Гроза вщухла, лише поодинокi краплини бубонять по гонтi._
   Згодом в кiнцi галявини з'являється група фашистiв. По зволоженiй травi мигає вогонь лiхтарика, мабуть, вiдшукує недавнi слiди._
   Перший голос._
   Куди вiн зник у цiй безлюднiй пущi?
   Другий голос._
   Та ще й пiтьма, немовби чорна гуща.
   Перший голос._
   За голову його сто тисяч мають дати.
   Другий голос._
   А як не знайдем, нашi можуть зняти.
   Так само уперто  освiтлюючи  дорогу  лiхтариком,  фашисти  зникають  за рогом. На ганок виходять дiти._
   Юрасик._
   Коли солдати - знаєш, що казати?
   Ганя._
   Аякже, знаю... Хто б не йшов до хати.
   Юрасик._
   Оце герой - в казках таких немає.
   Ганя._
   А скiльки вiн всього на свiтi знає.
   Ми будемо удвох ходить до школи,
   А я про те й не мрiяла нiколи.
   Юрасик._
   I будем зватись юнi пiонери. Ганя.
   А що, як вiн помре у нас тепера!
   Юрасик. _
   Нi, не помре...
   Он хтось iде до двору.
   Ганя._
   Диви-диви, якi страшнi потвори.
   Юрасику, ой як я їх боюся!
   Юрасик._
   Не бiйся, хочеш, я i засмiюся.
   Ганя._
   Облиш, облиш. Не треба нi словечка.
   Вони ж уже, дивися, недалечке.
   Давай втечем до лiсу пiд загати.
   Юрасик. _
   Ми ж обiцяли хижку вартувати.
   Страшно гунулятам, ой, як страшно перед  чужими  озброєними  солдатами.
Юрасик лише говорить, що засмiявся б, нi, тут не до смiху.  Дiти  туляться одне до одного i непомiтно для самих себе вiдступають пiд ганок.
   Молода Смерiчка._
   Говорить Юрця, нiби засмiється,
   А в нього так серденько бiдне б'ється,
   Що вискочити ладне, розiрватись.
   Столiтнiй Бук. _
   Гай-гай, коли вже Юрковi смiятись.
   Вiд чималої групи фашистiв, що зупинилися край  подвiр'я,  вiддiляються двi  постатi.  Вони  обережно  наближаються  до  хижi,  освiтлюючи  дорогу лiхтариком. Картатi маскувальнi плащi промокли i незграбно  стовбурча-ться на плечах, чоботи забовтанi в руду глину.
   Перший солдат. _
   Не видно слiду - все розмила злива.
   Другий солдат. _
   Не те що люди, i земля зрадлива
   До нас отут, куди не повернися.
   Он партизан в городi, подивися.
   Солдати  разом  iз  двох  автоматiв  вiдкривають  шалений   вогонь   по опудаловi, - аж клоччя iз нього летить. Пiд градом  куль  каска  падає  на землю, i замiсть голови бiлiє гострий кiлок.
   Юрасик._
   Та то ж опудало, щоб горобцiв лякати.
   Перший солдат._
   А йди сюди, вовчисько тричi кляте!
   Гей, тут вас двоє!.. Стiйте, руки вгору
   Кажiть, сюди приходив хто до двору?
   Юрасик i Ганя. _
   Нiкого ми не видiли, солдати...
   Другий солдат. _
   А в хатi хто? Мерщiй ведiть до хати.
   Юрасик._
   А в хатi наша баба умирає.
   У неї тиф... i лiкаря немає.
   Допоможiть, у вас е файнi лiки.
   Перший солдат._
   Та пропадiть ви пропадом навiки.
   Ох, i залiзли ж ми з тобою в нору.
   Бери хоч курку - i мерщiй iз двору.
   Юрасик._
   А курка теж у нас захворувала.
   Її бабуся з рота годувала,
   Бо так любила, мов дитя рiдненьке,
   Тепер не їсть, не п'є оця рябенька,
   Усе лежить отут серед камiння.
   В сусiдiв теж повимерло пташиння
   Вiд тифу лютого чи, може, вiд холери.
   Нiхто не знає... Всюди мруть тепера.
   Другий солдат, який уже було схопив курку,  мов  ошпарений,  кидає  її, стоїть якусь мить оторопiлий, потiм старанно витирає руки об плаща.  Затим виймає з кишенi пляшечку, обливає руки, хлюпає собi на лице, на одежу.
   Другий солдат._
   Ще сказано - послали нас до тилу!
   Не партизан, так тиф зведе в могилу,
   Чума, холера чи якась проказа.
   Усiх передушив би я вiдразу,
   А партизанiв драв би, мiй капрале.
   Перший солдат. _
   Дивись, аби тебе не обiдрали.
   Земля i люди тут за партизана.
   Ходiм, а то потрапим до капкана.
   Другий солдат._
   А де ж звiрята, дать би їм приклада
   Перший сол дат
   Не зачiпай, можливо, тут засада.
   Ми й так iздуру шуму наробили -
   Горохове опудало убили.
   Про це нi слова серед наших друзiв:
   Смiятимуться, як iз боягузiв.
   Другий солдат. _
   Ну, то давай пiдпалимо хатину.
   Перший солдат._
   Ходiм, ходiм, бо буде куля в спину.
   Солдати, наче вислiдженi звiрi, крадучись, зникають з подвiр'я,  тануть в iмлi. Гурт фашистiв, який спочатку з'явився край подвiр'я, зник ще тодi, як розвiдники зняли стрiлянину.
   Юрасик i Ганя з  глибини  ганку,  де  вони  ховалися  останнi  хвилини, виходять на подвiр'я. Вони сполоханi, але радi._
   Ганя. _
   Пiшли, злякалися, ми обдурили файно.
   Юрасик._
   Щось треба дiять, Ганночко, негайно.
   Великий чоловiк лежить у нашiй хатi;
   Недаром нишпорять цi нелюди проклятi.
   Ганя. _
   Тихiше. Вернуть - будуть бити злiсно.
   Юрасик._
   Тепер уже не вернуться, бо пiзно.
   I тифу налякалися до смертi.
   Вже не про них подумай-но тепер ти,
   Про партизана, що вiд рани гине.
   Бабуся, виходить iз хати, зупиняється на ганку.
   Бабуся._
   Мабуть, наш гiсть не проживе i днини.
   Пiшли?..
   Ганя. _
   Пiшли, бабусенько, йой, лютi.
   Бабуся. _
   Бодай би потопилися у рутi.
   Вона щось шукає пiд стрiхою на ганку i знов повертається до хати._
   Ганя._
   Не проживе i днини, чуєш, Юрку?
   Скажiм бабусi, най зарiже курку.
   Вiн зголоднiв i тому так хворує,
   А як хороша страва запарує,
   Пiдiйметься, поїсть, сильнiший буде.
   Юрасик._
   Його двi кулi встрелили у груди,
   Живiт пробито, страва не поможе.
   Робить щось греба, так сидiть негоже.
   Дiти стоять запечаленi, мовчазнi. "Робити щось, дiяти треба!" - аж пече в маленьких голiвках i з болем вiдлунюється в серденьках дитячих._
   Стоять дiти, дивляться то на землю,  то  на  небо.  А  небо  поволеньки свiтлiє. Грозовi хмари рвуться на шматки i, мов гурти овечок, розбiгаються за лiси на новi пасовиська. Над  горами  бiлiє  край  неба  -  то  сходить мiсяць. Його ще не видко, але свiтлiшає, свiтлiшає потроху на верховинi. А
з тим i на душi нiби свiтлiшає поволi._
   Столiтнiй Бук._
   Чого вагаєтесь, шукайте допомоги,
   Хай не спиняють вас жахнi дороги.
   Молода Смерiчка. _
   Що ти говориш, дiти повмирають.
   Столiтнiй Бук._
   За праве дiло хай хоч серце крають.
   Я б на край свiту сам пiшов по лiки,
   Та жаль, корiнням врiс отут навiки.
   Сова._
   А я за це й крилом кивнуть не хочу, -
   Лякливих краще криком заморочу.
   Столiтнiй Бук. _
   Хiба збагнуть старiй лихiй Совинi
   Тi почуття, якi живуть в людинi,
   Що йде на бiй за щастя i свободу
   Своєї Отчини i рiдного народу.
   Юрасик._
   А що, коли i справдi є Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер?
   Я знаю плай, що йде до Черемоша,
   По нiм ходили з татом до Тимоша
   Здається, знаю, де висока брила,
   Про котру нам бабуся говорила.
   Ходiмо, Ганю, завтра пiзно буде.
   Ганя._
   Та зараз нiч темнiсiнька повсюди,
   А я в пiтьмi, Юрасику, боюся.
   До того ж i розсердиться бабуся.
   Юрасик._
   Вона про це зовсiм не буде знати.
   Ми зберемось i пiдемо вiд хати.
   Я покладу кресало у табiвку
   Та ще свою мережану денцiвку.
   Тут близько, ми й повернемось до ранку
   Не ходь у хижу, зберемось на i анку.
   Ганя. _
   Нi, нi, Юрасю, пождем до свiтання.
   Бабуся (виходячи з хижi)._
   Вже й не говорить, слабшає дихання
   Самi лиш очi пломенять, як свiчi.
   Гой-зiллячком його кропила тричi -
   Безсилi тут усi горянськi лiки.
   Чого ж це люди наче тi калiки
   Перед тупою смертною косою?
Умре твiй брат - лиш ороси сльозою
   Могилу свiжу i ступай додому.
   А я б цьому синковi молодому
   Своє життя вiддать не пожалiла,
   Але це виймеш серденька iз тiла.
   Та й що йому в моїм старому серцi,
   Де капля кровi жеврiє на денцi.
   Йому по рiвнi серце Велет-Пана,
   Щоб вiчно билось в грудях партизана.
   Бабуся. замовкає, нiби згадавши щось дуже важливе, бiжить за причiлок i повертається в хижу з листям в руцi.  Ганя  хоче  її  наздогнати,  мабуть, спитати про щось, але Юрасик хапає за руки, затримує.
   Юрасик._
   Сестричко, чула, вiн уже вмирає.
   Он i свiтання йде по небокраї.
   Ганя._
   То мiсяць сходить, Юрцю, не свiтання.
   Юрасик._
   Ходiмо швидше, кинь свої вагання.
   Прогаємось, а вiн померти може.
   I татовi Чугайсгер допоможе.
   Ганя._
   I татовi?!
   То вже ходiм шукати. А знаєш, як Чугайстера гукати?
   Юрасик._
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами,
   У нетрини та хащини
   До вiчної пропащини.
   Та знаю, люба Ганю, пам'ятаю.
   У снi скажу, коли хто запитає.
   Давай iти.
   Ганя._
   Ну, то й ходiмо, Юрцю,
   Не так i лячно, коли ми укупцi,
   Взявшись за руки, гуцулята простують до лiсу._
   Вони якийсь час виднiються на  схилi  галявини,  а  потiм  зникають  за галуззям. Лиш чути, як Ганя повторює слова Чугайстро-вого виклику, щоб  не забути.
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами...
   Сова._
   Аву-угу!
   Дорога в дугу
   Зiгнулася, зломилася,
   Малята заблудилися.
   Їх душ-трава залякує,
   Над ними ворон крякає.
   За якусь хвильку її слова затихають. На небi зовсiм розiйшлися хмари  i стало так свiтло, так ясно на верховинi, пю видко навiть слiди в прим'ятiй травi, слiди босеньких ди" тячих нiжок.
   Бабуся._
   Заснув, i серце вже рiвнiше б'ється.
   Поклала я любисток бiля серця,
   Вiн освiжає кров - давно те знаю.
   Це зiлля треба рвати серед маю,
   Пiд час грози... Агов, а де це дiти?
   Юрасю, Ганю, швидше в хату йдiте.
   Не чути!.. Боже!..
   Це ще менi лихо. Хiба жартують?..
   Нi, повсюди тихо. Юрасю! Ганю!
   Миттю йдiть до хати.
   Iз  глибини  лiсу  доноситься  далекою  луною:  "Ми  рушили  Чугайстера шукати!"_
   Бабуся._
   Йой, горенько! Скажiте, добрi люди!..
   У хащинах i дикий звiр заблуде.
   Агiй, куди ви? Темно, бездорожнє!
   Вернiтеся!.. Не можна так... Не мо-о-жна.
   Кидається бiгти за дiтьми, але не витримує стареньке серце. Лиш крок чи два - i бабуся, хапаючись за груди, падає.
   Молода Смерiчка. _
   Померла сива горлиця в знемозi.
   Хто ж заспокоїть дiточок в тривозi?
   Столiтнiй Бук._
   Зцiлiть старенькiй серденько, Карпати,
   Не можна їй сьогоднi умирати.
   Бабуся. лежить нерухомо, як мертва. А може, й  справдi  померла  бiдна. Хiба знесеш стiльки всього жахного та в  одну  коротку  лiтню  нiчку.  Нi, ворухнулася, звелась на руки важко-важко i шепоче.
   Бабуся._
   Йой, дiтоньки, та що ж я наробила,
   Оманою довiрливих згубила!
   Бабуся. нерухомо дивиться в гiрську мiсячну далечiнь  Молода  Смерiчка. печально тулиться до Столiтньою Бука._
   Над галявиною повiльно й урочисто пролiтає Золотава Птаха. Вона  крилом торкається сивої бабусиної голови i вiдлiтає туди, де зникли дiти.
   Золотава Птаха (спiває)._
   В громаддi камiннiм,
   В гнiздi соколинiм
   Родились орлятами ви.
   I крила простерши,
   На подвиг уперше
   Злетiли пiд регiт Сови.
   Я Птаха Злотава, -
   Звитяга i слава -
   За вами услiд полечу.
   У ночi тривожнi
   Лiси бездорожнi
   Надiями вам освiчу.
   Мужайтеся, дiти,
   Невтомно iдiте -
   Хай путь перед вами страшна.
   До щастя i волi,
   До свiтлої долi
   Смiливих виводить вона.
 
   ДIЯ ДРУГА_
   КАРТИНА ПЕРША
 
   Рiвна полонина край гiрського рiдколiсся. Петляста  стежина,  яку  ледь помiтно у високих  травах,  розходиться  на  два  боки.  То  тут,  то  там поодинокi буки,  смереки.  Вони  крислатi,  густокроннi,  бо  зростали  на просторi. А одна,  найвища,  мабуть,  найряснiша,  смеречина,  з  корiнням
вивернута нiчною бурею, лежигь,  простягає  своє  вiття  до  стежини,  мов говорить: "Пiдведiть мене, я ще довго буду прикрашати цей край"._
   Ясний, але досить студений ранок. З гiр на долину  легеньким  серпанком стiкають тумани, i там, де  розривається  серпанкова  пелена,  пiд  сонцем
спалахують роси, немовби тi краплини не з води,  а  з  казкового  горючого кришталю. Довкола усе таке чисте, буйне i соковите,  яке  можна  зустрiти, мабуть, лише в щедротах карпатської природи. Навiть повалена бурею смерека
ще довго не засохне, не помре, хапаючись за землю останнiми корiнцями._
   На полонинку до роздорiжжя стежок виходять Юрасик i Ганя...  Вони  дуже стомленi, одежка аж до плечей зволожена росою. Проте на обличчях не  видно смутку i страху, вони сяють збудженням i радiстю.  Це,  мабуть,  тому,  що пiсля тривожної ночi настав свiтлий ранок i вже недалеко до  Черемошу,  до зустрiчi з добрим Чугайстром._
   Юрасик._
   Iзнов стежки розбiглися в два боки.
   Гiрськi плаї, неначе тi потоки,
   Розходяться галузками щомитi.
   Усi Карпати ними оповитi.
   По котрiй нам iти тепер, Ганнусю?
   Ганя. _
   Не знаю... Але я вже не боюся.
   Це уночi лякалася до дрожу.
   Я прийняла за вiдьму дику рожу.
   Старi пеньки здавалися вовками
   Мiж травами густими i гiлками.
   А отодi, як щось в кущах шугало
   I ти дiстав кремiнчик та кресало
   Й почав кресати - я мов задубiла.
   Що то було?
   Юрасик. _
   Здається, кiзка бiла.
   Ганя. _
   А коби вовк?
   Юрасик._
   Усiх страшить кресало,
   Говорять, що б у лiсi не гасало.
   Ганя._
   Iще мене Сова лякала всюди.
   Як закричить, аж холодiють груди.
   Юрасик. _
   Надалi сов не бiйся, будь обачна.
   Ганя. _
   Удень - то нi, а нiччю йой як лячно!
   Юрасик. _
   Кого б спитать, куди до Черемошу?
   Ганя. А ти ж ходив iз татом до Тимоша?
   Юрасик. _
   Торiк було, не годен пригадати.
   Ганя. _
   У птахiв, кажуть, можна запитати.
   Край полонини мiж низеньким рiдколiссям засяв уранiшньою росою могутнiй Столiтнiй Бук, а бiля нього Молода Смерiчка. Вони такi  ж  самiсiнькi,  як тi, що стоять в бору  бiля  одинокої  гуцульської  хижi.  Здається,  вчора вечором знялися i пiшли слiдом за малятами i тепер разом з ними зупинилися ось тут, над полониною, аби дiзнатися, що ж  далi  буде  з  їхнiми  любими гуцулятами.
   Молода Смерiчка._
   Скажи, дiдусю, чи говорять птахи?
   Столiтнiй Бук._
   Говорять всi пташки, жуки, комахи.
   А особливо Птаха Золотава,
   Що свiтиться, немов ясна заграва,
   Як люди, розмовляє. Бо дiвчатком
   Жила вона у цих борах спочатку.
   За ге, що свiтлу волю шанувала,
   Їй доля злотнi крила дарувала.
   Й тепер вона усiм, хто йде до волi,
   Стрiчається у лiсi чи у полi
   Та вказує, куди iти-ступати.
   А вже малим вона як рiдна мати.
   То задзвенить тихенько, зашепоче,
   То заспiває пiсню серед ночi.
   Ганя._
   Так, так, у птахiв треба запитати,
   Коли не знати стежечки до хати,
   I як у хащi заведе Блудика,
   Де в шпичаках росте малина дика, -
   Пташки хоч вiдки виведуть додому.
   I навiть розмовляють по-людському.
   Я знаю, як їх кликати-гукати.
   Мене не раз цього учила мати,
   Коли жива була. Послухай, погукаю;
   Хтось вiдгукнеться iз трави чи з гаю.
   Синицi-сестрицi,
 
   Я дам вам водицi,
   Посиплю зернята,
   Мої пташенята.
   Вкажiть-но, сестрички,
   Стежину до рiчки.
   Юрасик._
   Не чуть нiчого. Вийму сопiлчину
   I "ластiвку" заграю для почину,
   А потiм соловейком засвищу я,
   Можливо, прилетить котрась, почує.
   Юрасик  виймає  свою  мережану  денцiвку  i  починає  грати.  Сопiлочка дзьохкає  ластiвчиним  голосом,  а  потiм  пiдпадьомкає,  мов   перепiлка, солов'єм заливається на всi лади, синицею, щигликом жвавим.  На  чистий  i нiжний голос Юрасикової сопiлки з усiх бокiв злiтається птаство. В галуззi
дерев, в росяницi трави, перепурхуючи з крони на  крону  або  в  кружляннi пiдiймаючись до неба, засвистiли, защебетали, затьохкали птахи. I не можна вiдрiзнити, де сопiлчин голос, де пташиний.
   Ганя._
   Йой, скiльки їх уже злетiлось, Юрку.
   Я бачу он сизесеньку голубку,
   Он соловейка бачу i синицю,
   А на лiщинi золотаву птицю.
   Чи не жар-птиця часом? Аж палає...
   Юрасик._
   Казали, їх немає в нашiм краї,
   Уже давно покинули Карпати.
   Ганя._
 
   Все 'дно я буду у пташок питати.
   Синицi-сестрицi,
 
   Я дам вам водицi,
   Посиплю зернята,
   Мої пташенята.
   Вкажiть нам, сестрички,
   Дорiжку до рiчки.
   Ганя не говорить, а тоненько-тоненько, наче пташина, наспiвує. Юрасик в лад їй виграє на сопiлчинi. Ще й ще повторює свiй виклик Ганнуся,  на  всi голоси пташинi заливається денцiвка, а потiм замовкає. I  чують  дiти,  як
одна пташина: "Ганцю-Ганцю, я гратиму, а ти iди до танцю".
   Ти чуєш, Юрцю, кличе танцювати.
   Ота, що крильця бiлi, наче з вати.
   Ганя закрутилася в таночку, Юрасик пiдiгрує їй  на  сопiлцi,  а  пташки спiвають i говорять  кожна  про  своє.  Одна  дзеленчить:  "Я  синиця,  де водиця?", а за нею малята iз гнiздечка: "Ми пташата, де зернята?"  Коли  ж накричалися i  трохи  вщухли  найменшi,  найжвавiшi,  тодi  пiдлетiла  ота
Золотава, що аж горить, i заспiвала:
   Юрцю-Юрцю,
 
   Мiй голубцю,
 
   Люба Ганю,
 
   Йдiть, коханi,
   Все донизу,
 
   Тут поблизу,
 
   Мiж смерiчки
 
   Аж до рiчки.
   А потiм знялася, полетiла i крилом торкнулася до  стежки,  що  повертає вниз._
   Ганя._
   Мiй рiдний Юрцю, каже, що донизу
   Через смерiчки i, либонь, поблизу.
   Юрасик._
   А може, й так, неправду кажуть птицi.
   Посидимо,спочинемо в травицi.
   Дiти 
сiдають  у  пухнату 
мураву.  В  цей 
час  все  птаство 
змовкає, зривається з мiсць i розлiтається у всi боки.  А  
Золотава  пурхнула  бiля самiсiньких гунулят i  якось  лякливо  сплеснула  крилами  й  прошепотiла:
"Тiкайте, дiти". Почулося зле звiрине  завивання.  На  полонинi  показався величезний дикий кабан. Вiн, не поспiшаючи, iшов  прямо  на  дiтей,  риючи перед собою землю.
   Юрасик. _
   Дивися, Ганю, дикий кабанище.
   Ганя. _
   Йой, я боюсь.
   Юрасик. _
   Мерщiй на бука, вище!
   Дiти прожогом вилазять на  дерево  i  вмощуються  мiж  галуззям.  Кабан пiдходить до бука, риє землю пiд корiнням, злiсно звискуючи._
   Юрасик. сiдає на гiлку, як на  коня,  упирається  спиною  в  стовбур  i дiстає кресало. Кресь-кресь, кресь-кресь, але нi iскорки  вiд  кремiнця  - свiтло стало, ранок запалав. А дикий кабан навiть голови не пiдiймає,  риє i риє._
   Ганя. _
   Пiд корiнь, лютий, починає рити.
   Юрасик. _
   Коби рушниця, мiг би зразу вбити.
   Ганя._
   Пiдриє бука, ми впадем додолу.
   Юрасик._
   Великий бук, не звалиться нiколи.
   Ганя. _
   Аж так вiн буде ритися до ночi.
   Юрасик. _
   Не плач, пориє трохи й не захоче.
   Ганя. _
   У мене серце вирветься вiд ляку.
   Юрасик. _
   Коби зламать менi товсту ломаку.
   Ганя._
   Йой, упадем, не побоїться бука,
   Яка ж вона страшна, оця звiрюка.
   Лунає пострiл, за тим другий, третiй. Дикий  кабан  зi  скаженим  ревом крутиться навколо дерева, кидається до лiсу, та ще пострiл - i  вiн  падає мертвий. Юрась напiвсвiдомо шепоче:
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами...
   По стежцi iз рiдколiсся вибiгає  мисливець  в  гуцульськiй  одежi.  Вiн поспiшає до кабана, але, помiтивши дiтей,  зупиняється.  Ганя  з  Юрасиком швидко спускаються з бука.
   Юрасик. (до мисливця-розвiдника)._
   Йой, вуєчку, спасибi вам велике,
   Бо з'їло б нас оте страхiття дике.
   Мисливець-розвiдник
   Чого сюди забрались, бiсенята?
   Ганя._
   Нi, вуєчку, ми люди, гуцулята.
   Мисливець-розвiдник._
   Самi ви тут чи, може, з батьком, братом?
   Юрасик._
   Самi, самi, бо сталось лихо з татом.
   Мисливець-розвiдник._
   Яке ж то лихо?
   Юрасик._
   Узяли солдати,
   А ми йдемо Чугайстера шукати.
   Мисливець-розвiдник. _
   Скажи менi, а хто ж то є Чугайстер?
   Юрасик. _
   Усiх чудес невигаданих майстер.
   Мисливець-розвiдник замислюється, ставить до  бука  рушницю,  дiстає  з кишенi велику цукерку i дає дiтям. Коли вiн лiз до кишенi, вiдкинувши полу свити, Юрасиковi здалося, що пiд свитою вiйськовий мундир. Та нi, це  лише здалося. Звiдки у гуцула може бути ворожий мундир? Та ще у такого  доброго гуцула, який врятував їх  вiд  звiра  i  частує  цукерками,  а  зараз  так привiтно, так спiвчутливо усмiхається до них. Файний вуйко.
   Мисливець-розвiдник. _
   Де ж вiн живе, скажiть, мої хорошi?
   Юрасик._
   Той чудодiй живе на Черемошi.
   Мисливець-розвiдник._
   Я сам тутешнiй, знаю всi стежини
   До Черемошу по кущах ожини.
   Ганя._
   I знаєте, де є високi брили,
   Де три смерiчки бука охопили?
   Мисливець-розвiдник
   Чому ж не знать?
   Це там, де фольварк панiв.
   У тi краї водив я партизанiв.
   Так ви йдете Чугайстера шукати,
   Щоб тата iз неволi рятувати?
   Ганя._
   Нi, татко сам повернеться додому,
   Бо вiн лихого не робив нiкому.
   Хiба пошкодять... А тепер зарана
   Зцiлити треба вуйка партизана.
   Пострiляний, ледь-ледь добувсь до двору.
   Мисливець-розвiдник. _
   Звiдкiль?
   Юрасик._
   Iзнизу, iз Товстого бору.
   Мисливець-розвiдник. _
   Учора я стрiчав ось тут одного,
   Iз вусами, високого такого.
   Здружився з ним, файнiшої людини
   I не знайдеш.
   Юрасик._
   Це вiн. I вiн загине...
   Мисливець-розвiдник._
   Тепер-то не загине, ви щасливцi,
   Що стрiлися зi мною. Тут мисливцi
   Зiбралися iз верховин карпатських,
   Є люди й вiд загонiв партизанських,
   Вони негайно викличуть Чугайстра,
   Усiх чудес невигаданих майстра.
   I разом з ним ви пiдете до хати.
   Юрасик. _
   Для цього, вуйку, треба виклик знати.
   Мисливець-розвiдник._
   Ану скажи, я знав колись iзмалку,
   Та вже забув оту чудну гукалку.
   Юрасик._
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами
   У нетрини та хащини
   До вiчної пропащини.
   А ти, старий Чугайстере,
   Заступнику...
   Мисливець-розвiдник._
   I майстере...
   Вже пригадав. Спасибi, любi дiти.
   Тепер до кухнi снiдати iдiте.
   А я пiду Чугайстера шукати,
   Щоб друга-партизана врятувати.
   Коли мисливець-розвiдник знову дiстав  iз  кишенi  цукерку,  Юрасик  ще пильнiше придивився. Нi, таки пiд свитою новий солдатський мундир, ще й  з павуком срiбним, точнiсiнько таким, як на ворожих лiтаках  намальовано.  I говорить цей вуйко якось не так, як гуцули. Та, може, вiн сам партизан, що
прийшов на Карпати з Великої України. А що мундир солдатський, так  ходять же партизани у чужинських мундирах, бо де їм брати одiж, як не  у  ворога. Але треба запитати, бодай лихо не стало. Та що ж питати? Коли вiн  хитрує, на наше лихо, то правдоньки не скаже.
   Юрасик з Ганею вiдходять вiд мисливця-розвiдника  i  зупиняються  трохи осторонь пiд Молодою Смерiчкою i Сто лiтнiм Буком.
   Молода Смерiчка. _
   Не до душi менi отой мисливець.
   Столiтнiй Бук._
   Чекай, мала, це ж є жовнiр-чужинець,
   Що застрiлив лiсничого Кiндрата,
   Аби одежу з плiч його забрати.
   Молода Смерiчка._
   Тiкайте, дiтки, швидше у дiброву.
   Столiтнiй Бук._
   Не знають гуцулята нашу мову.
   Не знають мову, слiв твоїх не чують,
   Але тривогу серденьком вiдчують.
   Юрасик._
   Тривожно щось менi на серцi, Ганю,
   Якiсь думки гнiтять мене поганi.
   Недобре чую я в отiй людинi.
   Так не говорять в нас на верховинi...
   Пiд свитою на нiм мундир з хрестами.
   Ганя._
   Ходiмо, Юрку, їстоньки, а тамо...
   Мисливець-розвiдник._
   Не гайтеся, iдiть поїжте хутко.
   За пiвгодини я вже буду тутка.
   Юрасик i Ганя поволеньки боязко вiдходять по стежинi туди, куди показав мисливець-розвiдник. Молода Смерiчка. ще тiснiше тулиться  до  Столiтнього Бука та все щось шепоче. Ой, страшно  їй  за  долю  маленьких,  довiрливих гуцулят. А що робити? Коби вони знали їхню  лiсову  мову,  -  так  нi,  не
знають._
   Мисливець-розвiдник залишається на мiсцi, подає сигнальний посвист раз, удруге,  утретє,  усмiхається,  з  задоволенням  потирає  руки.  Розстiбає гуцульську свиту, з-пiд якої зеленiє новенький мундир з залiзним хрестом i
фашистськими  вiдзнаками  молодшого  офiцера.  При охоронi   з'являється фашистський полковник._
   Полковник._
   О, мiй мисливець! Що принiс нового?
   Мисливець-розвiдник. _
   Пан оберст, маю вбитого й живого
   На доброму своєму полюваннi.
   Погляньте, он кабанчик на полянi,
   Гладкий, iкластий, наче по наказу.
   Три кулi я загнав йому вiдразу.
   I двох малят довiрливих до смiху
   Затримав я на радiсну потiху.
   Полковник._
   За кабана спасибi, недаремно
   Ти носиш зброю, мiй капрале, ревно.
   Але до чого нам твої малята?
   Мисливець-розвiдник._
   Пан оберст мiй, наївнi гуцулята
   Iдуть до рiчки викликать Чугайстра,
   Усiх чудес невигаданих майстра,
   Щоб лiкувати в хижi партизана,
   Високого, вусатого...
   Полковник._
   Неждана чудова звiстка.
   Мисливець-розвiдник._
   Бачте, надолужив,
   Аж двох зайцiв убив.
   Полковник._
   I превеликих, друже!
   Це не зайцi, а справдiшнi ведмедi...
   Пiдвищення тебе чекає, Едi!
   Менi вдалось через одного пана
   Узнати все про того партизана,
   Якого ви вiдбили вiд загонiв
   Це генерал радянський без погонiв,
   Це комiсар, що знає вся Вкраїна,
   Iван Коваль. Шифровка iз Берлiна -
   Узять живим його за всяку цiну.
   Навколо двору звести збройнi стiни,
   Як нас цi дiти приведуть до хати.
   Мисливец ь-розвiдник._
   Навряд чи так ми будем успiх мати.
   Ще здiймуть крик упертi бiсенята.
   Коваль у лiс - i справа вся зiм'ята.
   Є в мене план. Гуцулiв ми роздягнем
   I на солдатiв одяг їх натягнем.
   А повара нарядим, як Чугайстра,
   Усiх чудес невигаданих майстра.
   Полковник._
   Чудовий план! Пошлю до нагороди.
   Вбирайте повара i одягайте взводи
   В дрантя селянське, а усiх гуцулiв
   Живими в землю, щоб не тратить кулi.
   Офiцери розходяться. За перелiском чути грубу лайку, затим  крик  Ганi. Iз кущiв, блiдий, стривожений, вибiгає Юрасик.. Оглядається на  всi  боки, наче шукає порятунку. Поблизу не видно нiкого,  а  далi,  куди  не  глянь, вартовi, патрулi.
   Юрасик._
   Оце знайшли жадану допомогу!..
   Тепер катам указувать дорогу,
   Аби вони схопили партизана,
   Та ще й самого Коваля Iвана.
   Про нього в нас i коломийки склали.
   Я сам їх чув, як легшi спiвали.
Ой Ковалю, Коваленку,
   Славний партизане,
   Поспiшай на верховини
   Крiзь густi тумани.
   Бо у нас на верховинах
   Не дощi, не грози,
   То чужинцi день i нiчку
   Точать кров та сльози.
   Як зустрiв Коваль чужинцiв
   I почав кувати,
   Тiльки шмаття полетiло
   Та на всi Карпати.
   Юрасик не спiває цю героїчну пiсню, вiн вишiптує її слова, ледь рухаючи губами. Потiм шепiт переходить в нечутний плач._
   Юрасик закриває очi рукавчиком. Сльози  самi  навернулися,  i  нiяк  не можна їх  зупинити.  В  них  було  все  -  i  невимовний  розпач,  i  бiль нестерпний, i злiсть на свою невдачу._
   Не плач! Слiзьми його не врятувати.
   А що робить, хто може раду дати?
   Вести у двiр i попередить криком?
   Нi - в iнший бiк густезним лiсом диким.
   Бiля Юрасика знову запурхала Золотава Птаха i защебетала. У тому щебетi Юрасик розiбрав слова:_
   У двiр нiзащо,
   Ведiть у хащi,
   У найтемнiшi,
   У найгустiшi.
   Нехай у тванi
   Згинуть поганi.
   За мною йдiте,
   Хорошi дiти.
   Iдiть борами,
   Iдiть ярами,
 
   Я буду з вами
   Та перед вами.
   За цими словами Золотава Птаха знялась i полетiла просто  понад  травою до найгустiшого бору.
   Юрасик._
   Спасибi, пташко, пiдем за тобою
   У хащi iз ворожою юрбою.
   Гiрко плачучи, на полонину вибiгає Ганя... Вона ронить шматочки хлiба i не пiдiймає їх. Нехай лежать, хай хоч вовки їх  поїдять  чи  дикi  кабани, коли за кожен кусник отаке знущання.
   Ганя._
   Куди ж ти дiвся, Юрчику мiй рiдний?
   Дiсталося твоїй сестрицi бiднiй.
   Тут кухар ще лютiший, як чужинець.
   Бабусi я хотiла на гостинець
   Хоч хлiбця взяти, а страшенний кухар
   Схопив мене за коси i за вухо,
   Ледь-ледь не вiдiрвав менi голiвку,
   Пiдняв угору, вдарив об долiвку.
   Юрасик._
   Мовчи, Ганнусю, я про все вже знаю.
   На кухню не пiшов, а сiв отут iзкраю,
   В густих кущах. Менi отой мисливець
   Чужинцем видався. I справдi вiн чужинець.
   Рiшили у гуцульське одягтися... I йти до нас.
   Ти плачеш? Посмiхнися. Хоч роблено.
   Ганя._
   Не можу, лячно, Юрцю. Юрасик.
   А ти переможи себе, голубцю,
   Не пророни i зайвого словечка.
   Коли спитають - скажеш, недалечке
   Подвiр'я наше, тамо за горою.
   Ми пiдемо дорогою новою.
   Не по стежках, а прямо лiсом, бором
   Аж поза тим скелястим косогором.
   Ганя. _
   Заблудимо ж.
   Юрасик._
   Цього i треба, Ганю,
   Щоб заблудили хитруни поганi
   I не схопили в хижi генерала.
   Ганя._
   Вiн генерал?.. А я того й не знала.
   Юрасик._
   Тому ж вони i бiгають хортами
   Помiж дворами нашими й хатами.
   Ганя. _
   Давай тiкать.
   Юрасик._
   Куди? Сторожа всюди. Тут їхнiй штаб.
   Тут гинуть нашi люди.
   Ганя._
   I тато наш.
   Юрасик._
   Не вiдаю про тата.
   Ганнусю, глянь, он сунеться багато
   Чужинцiв.
   Ганя._
   Нi, здається, що гуцули.
   Юрасик._
   Вони чужi кептари одягнули.
   Будь веселiша, нiби все як треба.
   О, хоч би грiм тяжкий на них iз неба.
   На галявинi метушня потроху вщухає. З'являється чимала група  фашистiв, переодягнених   в    гуцульське    вбрання.    До    дiтей    наближається мисливець-розвiдник. Ще хтось товстий у чудернацькому вбраннi. Вiн вiдстає вiд мисливця-розвiдника, мабуть, не бажає швидкої зустрiчi з гунулятами._
   Дiти, взявшись за руки, стоять  осторонь.  З'являється  знову  Золотава Птаха._
   Золотава Птаха._
   У двiр нiзащо,
   Ведiть у хащi.
   Iдiть борами,
   Iдiть ярами,
 
   Я буду з вами
   Та перед вами.
   Ще тривожнiше зашумiли Столiтнiй Бук. i Молода Смерiчка., киваючи вслiд гуцулятам, що вирушили в страшну дорогу.
   Молода Смерiчка._
   Йой, дiдоньку, на смерть i люту муку
   Вони iдуть.
   Столiтнiй Бук._
   Що ж дiяти, онуко?..
   А ти хiба, коли б ходить умiла,
   В бiдi такiй сей подвиг не вчинила?
   Золотава Птаха (спiває)._
   Iдiть без вагання,
   У хащi i тванi
   Заводьте чужинцiв-заброд.
   Про вас на Вкраїнi
   Казки вiчноплиннi
   Складатиме вiльний народ.
   I смiлi малята,
   Яснi соколята
   Шукатимуть вашi путi
   На горах Карпатах,
   На Татрах горбатих
   В своєму новому життi.
 
КАРТИНА ДРУГА
 
   Скеляста лобовина серед хащiв.  Попереду  глибоке  провалля  з  крутими обривами, порослими густим грабовинням та бур'янами.  Туди  навiть  високе сонце не докидає свого промiння - одвiчний  морок  i  сира  холоднеча.  Аж страшно, коли поглянеш зi скелi в  оту  тьмяну  безодню.  Камiння  покрите пухким, як хутро, мохом. Не  видно  нi  стежок,  нi  поодиноких  слiдiв  - безлюдна i  глуха  мiсцевiсть.  Тихо  зiтхають  непролазнi  хащини,  жарко парують вологi скелi, нiчого не чути,  крiм  рокотання  невидимого  потоку
десь у глибокостi.
   Продираючись  через  гущавину,  на  лобовину  виходять  Юрасик,   Ганя, мисливець-розвiдник, солдати, наспiх переодягненi в гуцульське вбрання,  i "Чугайстер". Це товстий,  неповороткий  чоловiк  у  чудернацькiй  накидцi, зробленiй iз мадярських плащiв. На головi у нього високий зелений капелюх, схожий на куховарський пбсуд, а за  спиною  паперовi  крильця,  уже  добре пом'ятi. На масному голеному пiдборiддi чорною фарбою намальована борода i
тоненькi, немов двi п'явки, вуса._
   Всi чужинцi потомленi i страшенно злi. їх уже  не  так  багато,  певне, розгубилися в хащах. Вони, мабуть, давненько догадалися, що дiти хитрують, а тепер, коли перед ними бездонне провалля, - i  зовсiм  переконалися,  що гуцулята ведуть їх не додому, а в безлюднi, несходимi хащi._
   Юрасик._
   Щораз питають, де та де подвiр'я.
   У них до нас Велике недовiр'я.
   Ганя._
   Дивися, ми дiйшли до крутояра.
   Йой, братику, нам буде люта кара.
   Юрасик._
   Тепер почнуть питати по-другому.
   Ганя._
   Нiколи ми не вернемось додому.
   Мисливець-розвiдник._
   Стежок не видно, скрiзь яри та пущi.
   Поговорю ж я з вами, проклятущi.
   Так де ж подвiр'я, хата, говорiте,
   Ви шпигуни, а не гуцульськi дiти.
   Юрасик._
   Не шпигуни ми, заблудились трiшки.
   Розмили зливи всi плаї-дорiжки.
   I запитати нi в кого, безлюдно.
   Ганя._
   Я нiжки збила, аж ступати трудно.
   Малина дика шпичаками рiже,
   А ви усе скорiше та скорiше.
   Мисливець-розвiдник. _
   Базiкать годi, хитрi бiсенята.
   Як зветься мiсце те, де ваша хата?
   Якi прикмети: бук, смерека, скелi?
   Кажiть, бо будуть жарти невеселi.
   Вiн злiсно шарпає дiтей за одежку, рвучко витягає iз кииїенi пiстолет i наставляє на Ганю. Та з переляку плаче i, запинаючись, починає говорити.
   Ганя._
   Мiсцевiсть наша зветься...
   Юрасик._
   ...Верховина.
 
   Навколо там саменька грабовина.
   Смерек та букiв не росте при хижi.
   Праворуч двi скали, зовуться Крижi.
   Мисливець-розвiдник розгортає карту i разом з iншими  пильно  розглядає написи, але, мабуть, нiчого iз названого не знаходить.
   Мисливець-розвiдник._
   Так, значить, ти говориш Верховина.
   А може, Круторiвна полонина?
   Юрасик._
   Не вiдаю, де тая Круторiвна.
   Це, може, там, де є гора Жарiвна?
   Але вiд нас вона далеко, пане.
   Мисливець-розвiдник._
   Ти брешеш все менi, хлопча погане. На картi назв  таких  зовсiм  немає. Кажи, де хата, у якому краї?
   Юрасик. _
   Я вже казав, отам вона, iзнизу.
   Мисливець-розвiдник._
   Ану, несiть сюди побiльше хмизу,
   Пiдсмалимо оцих вовчат в кострищi,
   То будуть знать, де нижче, а де вище.
   "Чугайстер"._
   Не бiйтеся, скажiть менi всю правду.
   Я рятiвник ваш. Можу дать пораду,
   Як iзцiлити партизана-брата
   I де знайти загубленого тата.
   Та й вас не будуть смажити в багаттi.
   Юрасик._
   Не бути вам повiк у нашiй хатi!
   А ти, пузань, Чугайстром одягнувся,
   Бодай в могилi тричi повернувся
   За люту хитрiсть. Знайдеться Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер.
   Гуцульський, наш, - врятує партизана,
   А ви звiдсiль не вийдете до рана!
   Мисливець-розвiдник._
   Гей, сосунцi, звiдкiль таке завзяття?!
   Берiть їх разом, кидайте в багаття.
   Два солдати, скинувши гуцульськi свити, поволi пiдступають до дiтей, як звiрi, що потiм спритно кидаються на здобич. Юрасик i Ганя також  повiльно вiдступають все ближче i ближче до провалля._
   Журно-журно шумлять  дерева,  а  з  того  шуму  чується  голос  Молодої Смерiчки._
   Молода Смерiчка._
   Бодай ми всi нi гiлочки не мали,
   Аби на них цi дiтки не палали.
   З'являється Золотава Птаха. Вона  до  самiсiнької  травицi  припадає  i слiзно квилить до гуцулят. Але переляканi дiти не чують її голосу.
   Золотава Птаха._
   I я дiвчам колись в огнi горiла,
   За те мi доля дарувала крила.
   Врятуй i їх, старенька мамо-доле.
   Забита доля... Воленьку, мiй боле!
   Солдат хапає Юрасика. _
   Мисливець-розвiдник._
   Так скажете, куди Iти до хижi?
   Юрасик з силою виривається iз рук солдата. _
   Юрасик._
   Горiть самi в огнi, звiрюки хижi,
   А нас Чугайстер знайде в глибокостi,
   Життя вдихне, зцiлить побитi костi.
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами...
   Юрасик пiдсаджує собi на плечi маленьку сестричку, робить кiлька крокiв до обриву i стрибає у провалля. Солдати якусь хвилину стоять розгубленi, а потiм вiдкривають шалений вогонь невiдомо по кому i куди. У  вiдповiдь  на цю стрiлянину громохкою луною з iншого боку спалахнув ще сильнiший  вогонь iз багатьох автоматiв i кулеметiв.  Вороги  розбiгаються  по  хащах,  лише "Чугайстер", переляканий несподiваною стрiляниною, попхався в розщелину._
   Не припиняючи вогню, на скелю вбiгає група партизанiв.  Вони  оглядають лобовину, багаття, пiдбирають покинуту зброю._
   Командир застави. _
   Дивись, пiдлiзли прямо до застави,
   Порушивши усi свої устави,
   А то було в гущавину - нi кроку.
   Перший партизан._
   В могилу заманулося до строку.
   Ще й вогнище?.. Такого не бувало.
   Другий партизан._
   Рiшили смажить українське сало!
   Перший партизан._
   Щоб п'яти ним пiдмазати для втечi.
   Другий партизан._
   Чого це тут лежать гуцульськi речi?
   Перший партизан._
   Неначебто щось труситься в галуззi.
   Командир застави. _
   Ведiть його мерщiй до гурту, друзi.
   "Чугайстер". _
   Їх бiн Чугайстер. Рятував гуцули.
   Командир застави. _
   Такого ми нiколи ще не чули.
   Обслiдуйте цього артиста, хлопцi.
   Он бачу пiстолетика при боцi.
   За чим до нас пожалував у гостi?
   Перший партизан. _
   Чого лиш не вигадують у злостi.
   Хлопцi з реготом знiмають зелений капелюх, i на сонцi  зблискує  широка лисина "Чугайстра". Зривають плаща, розмазують  по  обличчю  чорну  фарбу. Розмахують перед його носом паперовими крильцями i крутять  куховара,  мов
товсту колоду, поставлену сторчаком.
   Командир застави._
   Ведiть до штабу, може, щось цiкаве
   Там розповiсть опудало лукаве.
   В дiдiв казкових рядяться фашисти.
   Нечисто роблять.
   Перший партизан._
   Дiло в них нечисте.
   Командир застави._
   Максиме, Грицю, в розвiдку по слiду!
   Партизан._
   Єсть, командире, я негайно їду.
   Командир застави._
   А ти лети в засаду на Глибоку.
   Скажи, нехай там дивляться в три ока!
   Командир застави оглядається i помiчає якусь метушню навколо полоненого
"Чугайстра".
   Командир застави._
   Ну й жируни! Я ж наказав - до штабу...
   Третiй партизан. _
   Рiшили нарядить його, як бабу,
   Ну, скажемо, як вiдьму з лисогiр'я.
   Четвертий партизан. _
   Для цього треба помело iз пiр'я.
   Командир застави. _
   Облиште це. I у такiм нарядi,
   Я думаю, що гостю будуть радi.
   Майже з дитячою веселiстю  партизани  наряджають  "Чугайстра".  Замiсть розмазаної бороди чiпляють кiнський хвiст,  на  паперових  крилах  малюють якихось чортикiв. На голову до капелюха прикрiплюють димлячу головешку.
   Третiй партизан. _
   Це ж цар. Йому ходити не годиться.
   Один iз партизанiв. _
   Для цього є парадна колiсниця.
   Аж ось вона.
   Вiн витягає з гущавини широкий пень  з  довгим  корiнням.  Пiд  веселий регiт партизанiв "Чугайстера" садовлять на пень i,  взявшись  за  корiння, витягають за скелi. Регiт довго не стихає._
   Командир застави._
   Ну, прямо дiти, й годi.
   О, скiльки тої радостi в народi,
   Яку тепер вiйна втопила в тузi.
   Куховар-партизан. _
   Давайте пообiдаємо, друзi.
   Партизани сiдають колом, витягають хлiб. Куховар дiлить варене м'ясо на плащi. Молодий партизан, усiвшись на каменi,  дiстав  iз  мiшка  невеличку гармошку. Тихо ллється мелодiя української пiснi "Засвистали  козаченьки".
Партизани не голосно, але дружно пiдспiвують:
   Iз Путивля на схiд сонцi,
   На схiд сонцi рано,
   Виїжджали ковпакiвцi -
   Славнi партизани.
   Зажурилась Ярославна,
   Сум з грудей полинув -
   На Карпати хлопець славний
   Пiшов та й загинув.
   Не загинув. Через гори,
   Через рiки, броди,
   Через галицькi простори
   Славний хлопець ходе.
   Ледь пiсня на хвилинку затихла, iз провалля долинув придушений, далекий стогiн._
   Перший партизан._
   Менi почувся стогiн у ярузi.
   Командир застави._
   Й менi здалось... Прислухаймося, друзi.
   Немов i справдi хтось невтiшно плаче.
   Що ж, треба подивитися одначе.
   Вiрьовку!
   Перший партизан._
 
   Ой, не треба, командире.
   Обрив стiною, глибоко без мiри.
   Командир застави._
   Я альпiнiст, не бiйтеся, хлоп'ята.
   Вiрьовку треба до пенька прип'яти.
   Вiн пiдперiзується кiнцем  довгої  линви,  а  другий  кiнець  партизани прив'язують до пенька.
   Так буде добре. Опускайте швидко.
   Партизани опускають командира в провалля, гуртом тримаючи вiрьовку  над обривом.
   Перший партизан. _
   Щось видко?
 
   Командир застави (з провалля)._
   Та нiчого ще не видко,
   Пiтьма така, хоч стрель собi у око.
   Перший партизан. _
   Що там реве?
   Другий партизан._
   Чи звiрi, чи потоки, Не розберу.
   Перший партизан._
   Гей, де ви, командире?
   Уже не чуть нiчого з цього виру.
   Третiй партизан._
   Й вiрьовка враз послабшала.
   Зiрвався!..
   Перший партизан._
   Недобре щось. I я туди подамся.
   Третiй партизан._
   Чекай, немовби заблищав лiхтарик.
   Перший партизан._
   Та то камiння свiтлого прошарок...
   Знову зашумiв дрiмотний бiр, а з шуму того  почувся  голос  Столiтнього Бука._
   Столiтнiй Бук._
   Гай, гай, синки, iще нiхто i в гостi
   Не повертався з тої глибокостi.
   Пауза. Всi стоять в  напруженому  мовчаннi  над  проваллям,  заглядають униз, але там лише морок та густе  грабо-виння  з  бур'яном.  Хвилина,  ще хвилина, а з провалля нi слова. I нарештi:
   Тягнiть доверху...
   Швидше, ще скорiше.
   Перший партизан. _
   Що сталося?
   Другий партизан. _
   Не рвiть, тягнiть рiвнiше.
   На скелi  з'являється  командир  з  хлопчиком  i  дiвчинкою  на  руках.
Дiвчинка, як видно, не пошкоджена, лише перелякана, а хлопчик без  пам'ятi чи, може, й мертвий. Його маленька голiвка  безсило  схилилась  на  плече, подряпанi ручки звисають додолу. Командир обережно кладе дiтей  на  мохову
постелю. Довго нiхто не може сказати нi слова Тишу порушує сама Ганя.
   Ганя._
   Вони вже партизанами вдяглися.
   Скажи їм, Юрцю. Юрцю, пiдiймися!
   Скажи, що ми не поведем до двору,
   Не вкажемо i стежечки на гору.
   Нехай в огнi печуть.
   Командир застави._
   Полеж, маленька.
   Покличте, хлопцi, лiкаря швиденько,
   Водицi з цукром дайте гуцулятi.
   Ганя._
   А ви такi, як той, що в нашiй хатi.
   Нi, нi, нема... Немає в нас нiкого
   I не було вусатого, стрункого.
   В бабусi тиф i курочка хворує...
   Туди не дiйдеш, бо потiк вирує.
   Втрачає свiдомiсть, ронить голiвку  на  мох.  Бiйцi  приносять  води  з цукром, дають дiвчинцi i хлопчиковi пити. Ганя п'є жадiбно i довго. До неї зразу повертається  свiдомiсть,  а  Юрась  i  губами  не  ворухне,  лежить
нерухомо, вiн, мабуть, мертвий. Ганя торкає братика за голiвку,  за  руки, мов намагається розбудити.
   Ганя._
   Юрасику, прокинься! Йой, жовнiри,
   Нас не печiть, хоч майте трохи вiри,
   Що заблудилися. Скажiть менi, солдати,
   Ви ж чули, як Чугайстера гукати,
   Бо я забулася, а братик мiй убився.
   Командир застави._
   Ти заспокойся, люба, подивися -
   Ми не жовнiри, партизани, доню.
   Ганя._
   А може, й справдi... Є стрiчки червонi.
   Командир застави._
   Так, партизани.
   Ганя._
   I по мовi чути. А щойно вороги були отута.
   Командир застави._
   Вони втекли пiд нашою пальбою -
   У хащини безладною юрбою.
   А одного в убраннi чудернацькiм,
   Що звавсь Чугайстром, злапали зненацька.
   Ганя._
   Не вiрте, не Чугайстер вiн, а ворог.
   Таких багато є тепер у горах.
   А ми шукали справжнього Чугайстра,
   Усiх чудес невигаданих майстра.
   Командир застави._
   Навiщо?
   Ганя._
   Рятувати партизана,
   Що в нашiй хижi. Бо у нього рана.
   Командир застави. _
   Який вiн, доню, можеш розказати?
   Ганя._
   Вiн зветься Ковалем... Стрункий, вусатий.
   Командир застави (до зв'язкiвця)._
   Лети у штаб, є вiсть про комiсара.
   Ганя. _
   Так, так, це комiсар... За ним жовнiрiв хмара
   По слiду нишпорить, аби його схопити.
   За голову його сто тисяч заплатити
   Хтось обiцяє. Йой, помре вiд рани.
   Коб викликать Чугайстра, партизани.
   Той допомiг би... Юрчик наш убився,
   А я забула вигук.
   Командир застави._
   Не журися. Ось попоїж-но хлiбчика iз м'ясом,
   А ми вже щось придумаєм тим часом.
   Ганя ламає хлiб i м'ясо на три кусники. _
   Ганя._
   Це Юрцевi, якщо вiн жити буде,
   А це бабусi. Попоїсть, забуде
   I гнiв на нас. А хворому не стало.
   Перший партизан._
   Та їж усе. У нас є хлiб i сало,
   А ось i мед. Вiзьми собi всю склянку.
   Партизан дає склянку меду  маленькiй  Ганi.  Вона  щось  хоче  сказати, мабуть, слова зворушливої  подяки,  та  в  цей  час  з'являється  лiкар  з молоденькою медсестрою.
   Ганя._
   Я знаю тую дiвчину Оксанку.
   Вона менi дала свою хустинку.
   Нову, червону.
   Медсестра._
   Серденько Галинко!
   Що сталося iз братиком?
   Ганя._
   Не може
 
   Ожити вiн. Чугайстер лиш поможе.
   Лiкар. _
   I я допоможу, моя хороша.
   Ганя._
   Хiба ви й є Чугайстер з Черемошу?
   Нi, той - дiдусь, казали нашi люди.
   Лiкар _
   Я син його. Чугайстер скоро буде.
   З другого боку  на  скелю  виходить  старий  генерал,  командир  всього партизанського з'еднання, з ним командири загонiв,  бiйцi-зв'язкiвцi.  Вiн невисокий на зрiст, з бiлою бородою i чорними густими  бровами.  На  сивiй шапцi горить генеральська зiрка. З-пiд широкого зеленого плаща виблискують золотом ордени. В руцi у нього довга палиця. Вiн i справдi чимось  нагадує казкового Чугайстра. До нього пiдходить командир застави.
   Командир застави. _
   Хорошу звiстку вiд гуцулiв маю.
   Генерал-Ч угайстер. _
   Я знаю все i про Чугайстра знаю
   Вiд того полоненого артиста.
   Командир застави. _
   Робота, прямо скажемо, нечиста.
   Генерал-Чугайстер. _
   Нечисто, а задумано як треба.
   Тепер цю ролю я вiзьму на себе.
   Командир застави._
   Як є таке бажання, то будь ласка,
   Але навiщо?
   Генерал-Чугайстер._
   Хай щаслива казка
   Хоч раз в народi здiйсниться допiру,
   Нехай несуть в серцях гарячу вiру
   Маленькi гуцулята про Чугайстра,
   Усiх чудес невигаданих майстра,
   Який прийшов до них в лиху годину
   I воскресив улюблену людину,
   Пiдняв гуцулiв добрих iз могили,
   Вдихнув у них ще бiльшу мiць i сили,
   А їх, малих, окрилив на майбутнє,
   Явивши чудо перше, незабутнє.
   Генерал-Чугайстер з командирами i бiйцями пiдходять до дiтей. В цей час лiкар зробив Юрасиковi останнiй укол. Хлопчик пiдвiв голiвку,  розгубленим зором обвiв усiх присутнiх, але,  мабуть,  нiчого  не  побачив.  Не  зразу
повертається свiдомiсть  пiсля  такого  страшного  потрясiння.  Перше,  що прийшло  в  його  заглушену  пам'ять,  це  Чугайстрiв  виклик.  I  хлопчик зашепотiв.
   Юрасик._
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами
   У нетрини та хащини
   До вiчної пропащини.
   А ти, старий Чугайстере,
   Заступнику i майстере
   Усiх чудес побажаних,
   Почуй людей уражених.
   Генерал-Чугайстер нахиляється до хлопчика, гладить його по голiвцi, дає пити iз баклаги. До Юрасика вже цiлком повертається свiдомiсть.
   Генерал-Чугайстер.
   Я тут. Прибув. Навiщо кликав, сину?
   Юрасик.
   Чугайстер! Йой! Людей у домовину
   Сьогоднi покладуть з усього краю.
   У нас у хижi вуйко умирає,
   Хоч не гуцул, але рiднiший брата -
   Iван Коваль.
   Генерал-Чугайстер. _
   А де ж це ваша хата?
   Юрасик._
   Он там, де полонина Круторiвна.
   Туди iти з годину буде рiвно.
   Генерал-Чугайстер. _
   А де гуцули, котрих рятувати?..
   Юрасик._
   Це мiсце в нас зовуть Цариннi Лати.
   Я чув, там штаб стоїть якогось полку.
   Iдiть туди, зустрiнете двоколку.
   Плайком на гору, де стоять гармати.
   Вони гiллям прикритi, щоб не знати.
   Я все те бачив, як iшли до прiрви,
   Казав Ганнусi, там смерiчку вирви,
   А там зiрви на буковi галузку.
   Напроти штабу ми лишили хустку,
   Яку дала Ганнусi партизанка.
   Червона хустка, наче сонце зранку.
   Генерал-Чугайстер разом з командирами розкладають карти, вiдмiчають  на них  маршрути.  Зi  скелi  у  всi  боки   розбiгаються   бiйцi-зв'язкiвцi. З'являються все новi озброєнi л ю д й не поодинцi,  а  великими  загонами. Вони наче iз-пiд землi виростають.  Автомати  i  кулемети  виблискують  на
сонцi. Все те робиться так швидко, наче у казцi.  Махне  генерал-Чугайстер рукою - i все приходить у рух, займає новий стрiй._
   Весело зашумiли бори, наче пiсню свою лiсову заспiвали,  нiби  самi  до бою готуються, до переможного бою, а з того шуму, з тої пiснi чути:_
   Столiтнiй Бук. _
   Поглянь, Смерiчко, як iде багато
   Сих воїнiв. Рушницi i гармати
   Блищать на сонцi.
   Молода Смерiчка._
   Он iз Чорногори
   Стрiчок червоних лине цiле море.
   З Говерли теж. Дiдусю, що се буде?
   Столiтнiй Бук. _
   А буде те, що волю стрiнуть люди.
   Генерал-Чугайстер._
   Спасибi вам, вiдважнi соколята,
   Мої милi, коханi гуцулята.
   Ведiть синка мого мерщiй до хати,
   А я до штабу - вуйкiв рятувати.
   Юрасик._
   Чугайстере, надiя ви єдина,
   Без вас помре та файная людина,
   Що в нашiй хижi вже добу чекає.
   Генерал-Чугайстер._
   Мiй син, як я, велику силу має,
   А коли вiн не зможе врятувати,
   То дай менi про це негайно знати.
   Стань на горi, щоб сонце прямо в вiчi,
   I прокажи мiй виклик раз i двiчi:
   Течи, вода, долинами...
   Юрасик._
   Iди, бiда, глибинами
   У нетрини та хащини
   До вiчної пропащини...
   Генерал-Чугайстер. _
   Так, так, мiй сину. Треба поспiшати:
   Прошу на руки гуцулят узяти.
   До зустрiчi на вашiй верховинi,
   На славнiй Круторiвнiй полонинi.
   Партизани беруть на руки Юрасика i Ганю i двома загонами розходяться  в рiзнi боки.  Генерал-Чугайстер  махає  услiд  маленьким  гуцулятам,  потiм рвучко сiдає на коня. З-за скелi чути голосок Юрася:
   Попiд горою все берiть управо.
   Генерал-Чугайстер._
   Чи знають - нi! -
   Яку велику справу
   Вони зробили нам для перемоги.
   Щасливої ж вам, дiтоньки, дороги.
   Вiн  пришпорює  коня  i  хутко  зникає  за  скелею.  Останнi  партизани пiдходять до згасаючого багаття, засипають його  землею  i  затоптують,  а потiм, зарядивши карабiни, теж зникають в гущавинi. Понад  скелею  кружляє Золотава Птаха.
   Золотава Птаха._
   Радiйте, люди, земле, буйнi води,
   Iде пора великої свободи.
   У неї путь, немов кривава рана,
   Але ж iде пора ясна, жадана.
 
    ДIЯ ТРЕТЯ
 
   Дрiмотна карпатська  верховина.  Вiковi  смереки,  буки  з  двох  бокiв пiдступають до високої кам'янистої галявини. За галявиною вдалинi ще  вищi шереги вiдрогiв, але тепер у  ясному  надвечiр'ї  вони  не  видаються  тим скам'янiлим морем, як учора. Нi, тепер  це  величезний  шмат  розпеченого, покованого залiза, що з заходом сонця прохолоняе, синiє, а на горбах  воно ще червоне, аж бiле._
   На галявинi та ж поодинока хижа з розтрiпаним опудалом за причiлком. За цi тривожнi нiч i день вона, здається, ще  дужче  постарiшала,  ще  глибше вгрузла в землю._
   Iз хижi на ганок виходить стара бабуся, заплакана,  убита  горем.  Вона бере iржавий заступ, хоче  кудись  iти,  але  зупиняється,  схиляється  на заступ i стоїть нерухомо, наче у неї немає сили, щоб зробити хоч  крок.  I справдi, звiдки братися тим силам у старому, розбитому лихом серцi._
   Молода Смерiчка. _
   Чого так тяжко знов зiтхають гори?
   Столiтнiй Бук._
   Мабуть, серед людей нове лучилось горе.
   Стара земля про все на свiтi знає -
   Чи радiсть, чи журба в людей буває.
   Бо люди - це її любимi дiти.
   За всiх старiй доводиться скорбiти.
   Бабуся._
   Помер... Помер мiй легiнь ясноокий.
   Одвiчний сон на нього впав глибокий.
   I вже не зiйде сон той. Сирота я.
   Внучат моїх загризла вовча зграя,
   Синка мого недужого убили.
   Уся земля, немов страшна могила,
   Розверзлася. Звiдкiль рятунку ждати?
   Ридайте, гори, гороньки Карпати.
   Бабуся. змовкає, стоїть нерухомо, дивиться кудись удалину i  нiчого  не бачить. Не бачить, як швидко згасає надвечiр'я, не бачить i не чує, як  на галявину виходить партизанський загiн, а попереду на руках у двох  молодих богатирiв Юрасик i Ганя._
   Юрасик._
   Бабусенько, якi у вас новини?
   Ви хвилювались, мабуть, щохвилини.
   А ми Чугайстра кликали додому.
   Бабуся. з радiстю кидається до дiтей - повернулися ж рiднi соколята. На обличчi спалахує щаслива посмiшка, та ненадовго. Знову на  нього  напливає смуток, мов чорна хмара.
   Бабуся. _
   Помер наш гiсть уже з годину тому.
   Юрасик._
   Тодi Чугайстра я покличу зразу.
   Iз дозволу його, з його наказу.
   Лiкар._
   Юрасю, любий, почекай гукати,
   Можливо, я зумiю врятувати.
   Не дозволяю в хату йти нiкому!
   Сестра, за мною!..
   Лiкар з медсестрою заходять в  хату.  Решта  залишаються  на  подвiр'ї. Бабуся. обiймає дiточок, пестить  їх,  а  вони  дають  їй  хлiб  i  м'ясо. Партизани схиляють голови, скидають кашкети i  в  розпачi  стоять  мовчки, нерухомо.
   Бабуся._
   Уже з годину тому
   Як серце стало, вiдiйшло дихання.
   Гай-гай, немає мертвим рятування.
   А легiнь був... Не видiла iзроду
   Душi яснiшої з усенького народу.
   Я подихом холоднi грiла руки,
   Хотiла хоч краплинку зняти муки.
   А вiн менi, старiй, за цюю ласку
   Розповiдав таку чудову казку,
   Яка, мов хмiль, текла й текла у груди,
   Про наше щастя, що насправдi буде
   Невдовзi, як настане перемога.
   I вiрю я, що прийдуть до порога
   Новi часи, веселi та щасливi,
   Земля розквiтне, мов садок по зливi.
   Шкода, що в тi омрiянi часини
   Уже не буде помiж нас людини,
   Яка усе оте пророкувала,
   За що вона всi сили вiддавала
   Й саме життя. Мої хорошi дiти,
   Iм'я його у пам'ятi несiте
   Й розказуйте повсюди щогодини
   Про душу ту загиблої людини.
   Командир застави. _
   Погляньте, друзi, он виходять з лiсу Гуцули нашi.
   Юрасик._
   Я на дах залiзу
   Та роздивлюсь, якi ото гуцули.
   Часом не тi, що в хащини гайнули.
   Юрасик швидко залазить  на  дах  i,  приклавши  до  лоба  руку,  пильно вдивляється на узлiсся. Бiйцi про всякий випадок готують зброю, закладають у гранати запали.
   Так, це вони, чужинцi, добре виджу!
   Командир застави._
   В засаду, хлопцi, по кущах, за хижу!
   А ви, малi, з бабусею до льоху.
   Ми всиплем нашим гостонькам гороху.
   Партизани швидко маскуються по  кущах,  за  хижею,  мiж  камiнням.  Два кулеметники i командир застави ховаються на ганку. Дiти з  бабусею  бiжать до хлiвця, що проти хати. На подвiр'ї пустка, нiби нiкого там i не було.
   За кiлька хвилин наближається група  переодягнених  фашистiв.  Попереду мисливець-розвiдник з собакою._
   Мисливець-розвiдник. _
   Собака нас виводить до хатини.
   Солдат._
   Тепер не можна гаять нi хвилини.
   Вiрьовку приготуйте - i до двору!
   З усiх бокiв з автоматами, кулеметами i гранатами вилiтають  партизани. З ганку  прямо  до  грудей  мисливця-розвiдника  висовуються  широкi  дула кулеметiв.
   Перший партизан. _
   Складайте зброю, гади, руки вгору!
   Командир застави. _
   Додолу зброю! Опiр нi до чого.
   Перший партизан._
   Ану, скидай кептарика чужого,
   А ти свитину, бiсова личино!
   Не помогла гуцульська сiрячина
   Сховати вам скривавленi багнети.
   Другий партизан._
   Та це ж усе артисти з оперети.
   Вони канкан закрутять нам у танцi.
   Перший партизан. _
   Нехай собi танцюють на арканцi.
   Фашисти  стоять  в  страшному  зацiпенiннi.  Потiм   складають   зброю, роздягають гуцульське вбрання i залишаються в своїх  вiйськових  мундирах. Партизани обшукують ворогiв. Iз  погрiбничка  виходять  бабуся,  Юрасик  I Ганя._
   Мисливець-розвiдник. _
   Вони живi, хитрющi бiсенята,
   I засiдка - це їх робота клята.
   Юрасик._
   Живi, бо нас урятував Чугайстер,
   Не ваш гладкий, а наш великий майстер
   До всiх чудес, не бачених у свiтi;
   А ви тепер, мов борсуки у клiтi,
   Сидiтимете з хитрiстю дурною.
   (До партизанiв)._
   Це той "мисливець", що ходив зi мною.
   Ганя (до партизанiв)._
   Ось татова свитина... Де ж це тато?
   Юрасик._
   Залишилось чекати небагато.
   Чугайстер там. З хвилини на хвилину
   Iз татом прийде вiн на верховину.
   Мисливець-розвiдник. _
   Як свисне рак, повернуться гуцули.
   Живими їх у землю загорнули
   В оцю годину, щоб тремтiли всюди,
   Хто партизанiв укривати буде.
   Дивиться на годинника, злiсно усмiхається просто в обличчя дiтям._
   Ганя._
   Мiй таточку, мiй рiдний, любий тату!
   Прийди, прилинь у нашу бiдну хату...
   Бабуся._
   Чого прийшли до нас, катюги лютi?!
   Немов змiюки повзаєте в рутi.
   Вогнем караєте, отрутою, землею.
   Давно вам тра засипатися нею.
   Командир застави. _
   До штабу полонених! Що слова цi?
   Що доведеш скаженому собацi?
   Лиш одвернись - запустить зуби в тiло.
   А ми, поки не зовсiм потемнiло,
   Слiди розвiдаєм до їхнього кубельця.
   А то назавтра iнший гурт припреться
   Шукати мiж гуцулiв комiсара.
   Бабусенько, не плачте. Прийде кара
   На їхнi голови. I прийде перемога
   До вашого розбитого порога.
   Настане мир, настане щастя днина,
   Трембiтами заграє верховина.
   Бабуся._
   Гай-гай, синочку, я ту мала вiру,
   Та вiддала її у зуби звiру.
   Розвiяли в кущах понад могили,
   Тепер нема нi вiри, анi сили.
   Полонених, пiд конвоєм виводять за скелю. Вони iдуть  понуро,  звiсивши голови додолу, вiдчувають, що  десятки  очей  опiкають  їх  своїм  грiзним зором. Пiд багрецем останнього промiння i земля їм здається  скривавленою,
- так ба-* гато пролито невинної кровi у цiм краю.
   Столiтнiй Бук._
   Дивися, як похмуро йдуть убивцi,
   Уся земля вiд вилитої крiвцi
   Здається їм червоною, Смерiчко.
   Молода Смерiчка. _
   Та то ж заходить сонце за потiчком.
   Столiтнiй Бук._
   Так, так, заходить. Хай для них нiколи
   Воно уже не встане з видноколу.
   Сова._
   Заходить сонце, нiч страшна настане,
   Гуцули згинуть, згинуть партизани.
   Усi Карпати буйнi спопеляться.
   Столiтнiй Бук. _
   Замовкни, зла, тебе вже не бояться.
   На подвiр'ї  залишаються  партизани,  бабуся,  дiти.  Хлопцi  оглядають зброю, бабуся з дiтьми розглядають одежу своїх землякiв. Кожен кептарик чи сiра свитина, приношена кресаня з чорною пiр'їнкою нагадує їм про  хороших людей, про рiдних їхнiх, яких живими закопали в землю.  Ганя  бере  татову свиту, тулить її до себе.
   Ганя._
   Свитина татова, бабусю, Юрцю, гляньте.
   Бабуся. _
   Та ви менi вже серденько не раньте.
   Юрасик._
   Не встиг Чугайстер, мабуть, вiдшукати
   Те мiсце, де прихованi гармати
   I де гуцулiв наших закопали.
   Не гримнуть партизанськi самопали.
   Перший партизан. _
   Чого ж так довго анi слова з хати?
   Другий партизан._
   Вбирають комiсара поховати.
   Сестра i лiкар, - нелегка та справа.
   Яка кривава межи гiр заграва.
   На ганку з'являється медсестра, безсило хапається за стовп,  схиляється до нього i плаче, закривши хустиною обличчя.  Всi  кидаються  до  неї,  та нiхто не може проронити нi слова. Нарештi збирається з силами командир.
   Командир застави. _
   Наш комiсар помер? Кажи-бо, ми ж не дiти.
   Медсестра. _
   Вiд щастя плачу...
   Ношi принесiте. Вiн буде жити.
   Бабуся._
   Дiтоньки хорошi, Вiн буде жити, чули?
   Швидше ношi!
 
   Юрасик._
   Чугайстрiв син iз мертвих змiг пiдняти.
   Про це узнають завтра всi Карпати.
   Кiлька партизанiв з ношами забiгають у хату. На подвiр'ї така тиша,  що кожне дихання збуджене, кожен шелест чути. Вечорова заграва над  вiдрогами згасає i розгортається сиза пелена. Нiби пiсня почулася десь удалинi.  Нi, нi, то не пiсня, звiдки тепер лунать  пiсням  серед  придушених  верховин?
Лише стогiн пронесеться чи, може, зойк передсмертний._
   Виносять комiсара. Вiн блiдий. Голова i груди забинтованi,  перев'язана прострелена рука, лише в очах залишився колишнiй вогонь сильної  звитяжної людини. Комiсар  подає  знак,  щоб  зупинилися  партизани.  Ношi  обережно
опускаються на колоди. Всi  стоять  онiмiлi  вiд  дивовижного  воскресiння свого любимого комiсара._
   Комiсар._
   Спинiться, друзi, тут поставте ношi.
   Бабуся._
   Невже ж i справдi був на Черемошi
   Отой Чугайстер, людоньки, скажiте?
   Ожив наш гiсть! Хай буде вiчно жити.
   Хай доля дасть у щастi кращий кусень.
   Комiсар._
   Вшануйте, друзi, подвиг цей бабусин
   Вона мене вiд смертi виривала,
   Цiлющим зiллям тричi напувала.
   Вклонiться їй i нiжно обiймiте,
   Як рiдну матiр найрiднiшi дiти.
   Медсестра._
   Не ми, а ви спасли нам комiсара
   Вiд смертi невiдступного удару.
   Цiлющим зiллям, ласкою живою
   I щирих слiз казковою водою.
   Вартовий._
   Товариш командир, я бачу на узлiссi
   Загiн великий - чоловiк iз двiстi.
   Командир застави._
   Навстрiч - заслони, кулемети к бою!
   Вартовий._
   На ворогiв не схожi, йдуть юрбою.
   Юрасик._
   Спiвають пiсню нашу - це гуцули.
   З Подiлля, мабуть, в гори завернули.
   До подвiр'я доноситься пiсня, не дуже голосна i  бадьора,  але  дружна, гуртова. Видно, що спiвають ii люди стомленi, знесиленi, збудженi  великим щастям.
   Як прийде друг - вiн стане брат,
   Поллється пiсня мила.
   Нехай не йде чужинець-кат -
   Привалить кожна брила.
   Утопили б нас у ложцi
   Вороги заброди,
   Та звитяжнi черемошцi
   Не здадуть свободи.
   Пiсня то обривається, то знову пiдiймається далекою луною у  мiжгiр'ях. За скелями чути голоси. Це  гуцули  розходяться  в  рiзнi  боки  до  своїх поодиноких дворiв, розкиданих по гiрських  полонинах.  Вони  ще  рiднiшими сiали вiд бiди великої та вiд порятунку негаданого
   Голоси._
   Прощайте, люди!
   Йдiть собi здоровi!
   Вiддайте партизанам, що є в сховi,
   Овечку чи козлятко десь в ярузi!
   Спасибi вам, герої, вiрнi друзi!
   Молода Смерiчка. _
   Гуцули йдуть, вернулись нашi друзi!
   Столiтнiй Бук._
   Засяють ватри знов на виднокрузi.
   Ганя._
   Бабусенько, я бачу Вуйка Тита...
   Юрасик._
   А он за ним коваль, Панькiв Микита.
   Вони вже близько, їх веде Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер.
   Бабуся._
   Iзнов Чугайстер... Де вiн взятись може?
   Що казка та накоїла, о боже!
   Пiсня затихає. Чути вiтальнi вигуки. То  розвiдники  зустрiчають  своїх товаришiв  i  гуцулiв.  На  подвiр'ї  з'являється  юрба  людей.  Партизани обтяженi зброєю - у кожного бiйця по два автомати або карабiни. Гуцули без
верхнього  одягу,  замученi,  замазанi  в  глину,  але  збудженi   радiстю визволення. Серед юрби г е н е  р  а  л-Ч  угай-стер.  Вiн,  здається,  аж помолодшав за цей час, нiяка втома його не бере. Уздрiвши  свого  бойового побратима, свого комiсара, що лежав на  ношах,  сповитий  бинтами,  старий
генерал припав до його узголiв'я. Радiсть, бiль, тривога i нездоланна вiра в життя, в перемогу переповнювали серця друзiв - легендарних партизанських ватажкiв, їхньої тихої i схвильованої розмови нiхто не  чув  у  збудженому гаморi вируючого натовпу._
   Ось до свого залюдненого  подвiр'я  прибiг  i  сам  господар  -  батько
Юрасика i Ганi. Вiн обiймає дiтей, стареньку матiр._
   Батько._
   Йой, мамцю рiдна, любi мої дiти,
   Я повернувся аж iз того свiту.
   Ми всi були у глибинi могили,
   Просили їх, аби спочатку вбили,
   Та нi, живими стали закидати.
   Який то жах, моя старенька мати.
   Уже земля на голови нам тисне...
   I раптом чую: поруч хтось як свисне.
   I стрiлянина - прямо громовиця.
   Заскреготала, задзвенiла криця.
   "Капут! Капут!" - кричать отi катюги.
   "Чи ви живi?!" - хтось кличе раз, удруге. "
   Живi, живi!" - взялися ми гукати.
   I чуємо, як дзенькнули лопати.
   I дужi руки пiдiймають вгору
   На бiлий свiт, несуть у тишу бору.
   Сам генерал менi подав баклагу,
   I я з питтям вiдчув живу наснагу.
   Юрасик._
   Не генерал вiн, а Чугайстер, тату,
   Який синка послав у нашу хату
   I врятував вiд смертi комiсара.
   Мене i Ганю винiс з крутояру.
   Батько._
   Можливо, i Чугайстер з Заднiпров'я.
   Бабуся._
   О, дай йому багато лiт здоров'я.
   Але не вiрте. То в казках буває,
   Що нiби десь Чугайстер е у гаї
   Над Черемошем. А шукати годi...
   Генерал-Чугайстер. _
   Чого ж це так? Тож вiрять у народi,
   Що є Чугайстер добрий, - бути має,
   Який людей з неволi визволяє,
   Закопаних на свiт виносить з ями
   I водить їх щасливими плаями.
   Нехай це казка, хай гаряча мрiя,
   Але ж вона прибавила довiр'я,
   Хоробростi твоїм онукам, нене.
   Iдеться тут, звичайно, не про мене.
   Хiба не так?
 
   Бабуся._
   Так, так, мiй любий сину.
   Дай подивлюсь на тебе хоч хвилину.
   Йой, дiтоньки, i справдi це Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер.
   Молодий гуцул._
   Живими вiн пiдняв нас iз могили,
   Вернув нам свiтло, влив цiлющi сили.
   Други й гуцул. _
   Навiк приспав чужинцiв, як Горбину.
   Ганя._
   Колись Олеся красную хустину
   Чугайстровi свою подарувала,
   Як черемошцiв вивiв з-пiд завалу.
   Та де у мене та святкова хустка?
   Ми дуже бiднi, у коморi пустка.
   Є кiсники,неначе мак, червонi,
   Берiть, вони згодяться у загонi.
   Як будуть новi люди приходжати,
   Хай на кресанi стануть нашивати.
   Ви любите, у кожного ж на шапцi
   Червона стрiчка, наче промiнь вранцi.
   Генерал-Чугайстер. _
   Забув було. Так ось твоя хустина,
   Лежала проти штабу, бiля тину.
   Ганя. _
   Спасибi, тож вiзьмiть її вiд мене.
   Генерал-Чугайстер. _
   Червона хустка буде як знамено.
   В'яжiть, хлоп'ята, хустку до жердинки
   I бережiть дарунок верховинки!
   Юрасик._
   А я, Чугайстере, дарую вам денцiвку,
   Мою кленову випалену цiвку.
   Послухайте, яка вона спiвуча,
   Коли заграю, чує кожна круча.
   Бабуся (сама до себе)._
   I я вже чимось маю догодити.
   Тож обiцяла курочку зварити,
   А де ж вона подiлася, йой, леле?!
   Мабуть, зайшла в царинку до Стомели.
   Юрасик лунко виграє на сопiлцi. Бабуся.  бiжить  шукати  свою  курочку. Сходяться i сходяться дiвчата,  жiнки  привiтати  своїх  рiдних.  Радiснi, збудженi вигуки  зринають  у  гуртi  щомитi.  Гуцули  несуть  в  барвистих хусточках їжу, питво i роздають  все  те  партизанам  i  своїм  чоловiкам,
братам. Бiля комiсара на ганку стовпилися легiнi. Вони, мабуть,  просяться в загiн, iншi розбирають свою одежку, залишену ворогами на подвiр'ї._
   На верховинах то тут, то там спалахують вогнища._
   Знову ожили Карпати. Чути гук вечорової трембiти на полонинi._
   Iз гурту селян до генерала-Чугайстера пiдходять лiтня жiнка  з  молодою вродливою донькою. Мати тримає в руках кобушечку i кухлик, а доня – кулешу на дощечцi. Вони низько кланяються генераловi._
   Лiтня жiнка._
   Спасибi вам, Чугайстере, спасибi!
   Хай в кожнiй хижi. стаї i колиб!
   Хвала iде вiд роду i до роду
   За порятунок нашого народу.
   Приймiте i вiд мене подарунок -
   Старої жiнки щирий поцiлунок -
   Та випийте малинового соку.
   Вiзьмiть з собою доню карооку.
   Поранять з вас котрогось пiд горою,
   Тому най буде рiдною сестрою.
   Гуцули._
   I нас, i нас вiзьмiте до загону!
   Аби свободу вирвати з полону,
   Ми пiдемо на смерть i лютi муки,
   Лиш дайте крiси в мозолястi руки.
   Генерал-Чугайстер. _
   Берiте зброю, друзi! До кресанi
   Нашийте стрiчку гуцулятi Ганi.
   Нехай зорить промiнчиком яскравим,
   Нехай веде до волi i до слави.
   Дiвчата нашивають стрiчки до капелюхiв гуцулiв-легiнiв.  Хлопцi  беруть вiдбиту у ворога зброю. Всi разом наспiвують:
   Черемоше, Черемоше, -
   Чистая водиця,
   Дiвчинонько з верховини,
   Дай менi напиться.
   Та напiй коня гнiдого,
   Дiвчинонько-зоре,
 
   Я в загонi захищаю
   Вашi рiднi гори, Зеленавi полонини,
   Твою гарну вроду.
   Дiвчинонько з верховини,
   Чи не знаєш броду
   На той берег Черемошу
   Та на тi дороги,
   Що вестимуть партизана
   Аж до перемоги.
   Юрасик (до Ганi)._
   Й менi наший мерщiй оцю широку.
   Ганя._
   Тебе не вiзьмуть, бо не має строку.
   Юрасик._
   А ми самi отут загоном станем
   I будем помагати партизанам.
   В розвiдку пiдем...
   Ганя._
   Правда, любий брате,
   Як треба буде, сходим всi Карпати.
   Комiсар._
   Юрасю, Ганю, ближче пiдiйдiте,
   Я обiйму вас на прощання, дiти,
   За вашi вчинки, сповненi любовi,
   Двi зiрки дам вам, правда, не казковi,
   Але, кому вони квiтчають груди,
   Того, хоч де, шанують нашi люди.
   Ростiть щасливi. Дяка вам i слава!
   Коли пролине ця пора кривава,
   Назавжди я приїду на Карпати
   Нове життя iз вами будувати.
   Генерал-Чугайстер. _
   I я хвалю вас, милi, як Чугайстер,
   Хоч до чудес нiякий я не майстер,
   Це ви вчинили нинi справжнє чудо,
   Про вас казки складуть хорошi люди.
   Ви будете стоокi i крилатi
   У тих казках. З Карпат по Закарпаттi,
   Мов ручаї, тектимуть по Волинi,
   По всiй Радянськiй вiльнiй Українi
   Про вашi вчинки славнiї сказання,
   Про вашi дивнi подвиги, дерзання.
   I iншi дiти в iншi поколiння
   Шукатимуть ось тут, серед камiння,
   Слiди своїх улюблених героїв.
   I десь пiд Крутоверхою горою
   Iмення вашi висiчуть кирками
   I заквiтчають кращими квiтками.
   Отож iз казки ви iдiть у казку,
   Не за Чугайстром, що хвилює ряску
   У тиху пору десь на Черемошi,
   А вже самi. Iдiть, мої хорошi,
   Немов луна за синi небокраї,
   В казковий свiт, який кiнця не має.
   Командир застави. _
   Новi бiйцi, ставайте у загони,
   До Чорногори йти у три колони.
   Вперед на конях вислати дозори!
   Генерал-Чугайстер. _
   Якi ж бо рiднi люди цi i гори.
   Влiтав Золотава Птаха, мов блискавиця описує коло над людним  подвiр'ям i дзвiнко промовляє.
   Золотава Птаха. _
   Iдiть на гори,
   Де людям горе,
   Iдiть по полю
   За щастя й волю,
   Iдiть гаями,
 
   Iдiть степами,
   А я мiж вами
 
   Та перед вами.
   Партизани швидко гуртуються у колони. Генерал-Чугайстер обiймає  дiтей, цiлує їх, щось iще говорить їм, та в  гуртi  не  чути  нi  його  слiв,  нi прощальних слiв Юрасика i Ганi. Бiйцi пiдiймають на  ношах  комiсара,  вiн привiтно махає рукою до гурту жiнок i лiтнiх гуцулiв,  що  залишаються  на подвiр'ї._
   Яскраво палають вогнища на верховинi. Неначе кличуть до себе погрiтися, бо нiч наступає свiжа  i  росиста.  Людськi  колони,  немов  широкi  рiки, стiкають з верховини. Неголосно, але дружно переливається пiсня:_
   Нам видно з гiр
   Вiтчизни шир,
   Родючi, злотнi гони.
   Ми йдем на бiй за правий мир
   Пiд знаменом червоним.
   Столiтнiй Бук._
   Iз волею вертайтесь, мужнi люди!
   Побiдна зiрка най квiтчає груди!
   До гурту, що залишився на подвiр'ї, вибiгає бабуся з куркою в руках._
   Бабуся._
   Пiшли... Не встигла. Пiдождiть, будь ласка.
   Та що ж це - сон чи, може, й справдi казка?
   Iз мiжгiр'я гучною луною доноситься приспiв гуцульської пiснi:_
   У загiн веде дорога
   Легеня-героя.
   Вже зорiє перемога
   Та над Кiнь-горою.
 
   1957