Василь Ковтун: Похмура ніч, тридцяті роки

Похмура ніч, тридцяті роки,
Голодний пугач лист гризе,
Сміх вартових, чужинців кроки,
Від лісу в поле хтось повзе.

У небі місяць зрадник сяє,
Завмер в очікуванні дуб,
До поля відстань відділяє
Із карабіном душогуб.

Вже поруч ціль, ще десять кроків,
У грудях серце клекотить,
Жага стікає в сто потоків
І дух забився й харкотить.

Який то сором - хліба вкрасти,
Сльозу стирає селянин,
То краще б у ріллі пропасти…
Та в хаті помирає син.

Ще й вартові, ну як їм знати,
Що він в тім полі завше свій?
Скоріше б колос той зірвати
Та з ним до отрока мерщій.

За що ж страждати так у муці,
У чому Бога прогнівив?...
І думи вирвались у звуці,
Неначе в небо вовк завив.

Не витримав, на зріст піднявся,
Хребет кістками затріщав,
У спіднім, босоніж подався,
В очах лиш місяць заблищав.

Невже дійшов? Вже пахне колос,
Вже майже поруч стиглий лан,
Десь там волає вражий голос,
А поле кличе у туман.

Не чув собак скажених крику,
Не чув як клацнув карабін,
Ні кулі свист, ні лютість дику,
Лиш оклик сина навздогін.

Безжально вдарило у спину,
Гаряча кров стекла до ніг,
Зламавши три стеблини сину,
Навік спочинути приліг.

Шалений пугач хрипнув вголос,
Злетів наляканий з дібров… 
Лежав козак, на грудях колос,
Стеблом стікала свіжа кров.

Ще довго в тепле горде тіло
Встромляв багнет нічний палач,
А полем жито шепотіло,
Та то не шепіт був, а плач.

14.11.2012р.