Зваживсь – іди!

Дорога й дорога. Та місяць між зір.
Хіба ще озветься сова десь зі сховку…
То кущик чорніє чи все-таки звір?
Немов сіроманець – чого тобі, вовче?

Чим ближче до ночі, хіба розбереш?
Спинивсь: придивляюсь – та наче ж ні руху…
І тільки дорога між сонних дерев.
І лиш нашорошене слухає вухо.

Послухав би мачуху, спав би й собі,
Аж ні: до бабуні намилився хлопчик...
Вертатися пізно – вже бійсь чи не бійсь,
Не збитись: в дорогу вдивляються очі.

Минаю той кущ: ну, звичайно ж, не вовк!
І хтозна-чого припускаю ще дужче:
Добіг – сто вовків здоганяли немов,
Так страху нагнав, сором мовити, кущик…

Давно вже б про те і забутися слід,
Та де там! Наснилось: мов з лісу нічного
Догнав мене вовк. Бачу: вовк той – сусід,
Що нас впокорити зібрався війною.

Вже дихає в спину непроханий біс.
І мовлю собі, як в дитинстві, і роду:
Як зваживсь іти, йди й нічого не бійсь,
Окрім одного, щоб не збитись з дороги.

Їх буде – отих перешкод-перешкод:
Не кущ нам, а вовк таки трапився справжній.
Та знаю: вовкам не спинити народ,
Як з рабського лісу дороги запрагне.

Такий мені сон – і вкотре вже – наснивсь:
В холодному поті проснувсь серед ночі.
Послухав би мачуху – може б, спинивсь...
Та щоб не натура була в неї вовча.

Отож і зірвавсь до бабуні крізь ліс.
Хоч батько дав доброї лупки потому.
Як зваживсь іти – йди й нічого не бійсь!
Жива була б ненька – хто б рипнувся з дому!

Натура в сусіда, як в мачухи, теж:
У всьому – по-вовчи на силу лиш важить.
У нас інший шлях. З нього нас не зіб’єш!
І вихід – притьмом з того лісу. Бо вражий.

Іван Левченко, першодрук, 23 листопада 2016 року