Чомусь мають зів'янути квіти...

                         1

Чомусь мають зів’янути квіти,

Від дощів почорніти земля…

У дорослу скорботність летіти

Мусить чисте, святе немовля.

       

                      2

Я прийшла дитиною в цей світ

І душі своєї не згубила.

Крізь безтямну повсякденність літ

Ось нарешті тяма засвітила:

Дивну радість і дитинну душу

Я несла усьому, що тут є…

Чом тепер спокутувати мушу

Без вини провину за своє?

Нащо, люди,  із дітей невинних,

Що ідуть до вас із Таїни,

Робите рабів речей невпинно

І солдат для хижої війни?

Чом збагнуть не можете донині,

Хто до вас приходить звідтіля?

Зазирніть у очі ви дитині,

Запитайте чисте немовля:

Чи ж потрібне ясному маляті

Все безглуздя вашого життя:

Ця мерзота, розбрату прокляття,

Що отруює онуків майбуття…

Припиніть,

          Дорослі хворі люди,

Припиніть

          Калічити дітей!

Мить прийде –

            І діти вас засудять…

       

                         3

Я виклик смерті ще з дитинства чула,

Незрима тінь її за мною йшла.

Лиш за межею відчаю збагнула,

Що смерть моїм спасителем була:

Коли вже жити більше не хотіла
Горіла у сумлінні каяттям,

То смерть моя до мене говорила:

«Умри» - і сил давала для життя.

Алла Степаненко м. Павлоград