НА СІЧ

Василь Ковтун  (НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ)

Чути краєм сурми грають,

Барабани б’ють здаля,

Ватри совісті палають,

Прахом дихає земля.

 Запорізьким вільним степом

Предків гордих сміла Січ

Закрутилася вертепом,

Повела зі мною річ.

 Ні! Звучало там не слово

І летіла до сердець

Не людей живих промова -

Дух, хто прийняв свій кінець.

 Там в уявленні прийдешнім

Дід із прадідом стоять,

В прикрім погляді сердешнім

Біль звучить, хоча мовчать.

 Бачу очі вкриті сумом

Гордих вільних козаків,

Що схилилися у думах,

Шлють їх нам із тих віків.

 Вуса сиві вкрили губи,

Оселедець на чолі,

Вже не чути гучні труби,

Лише подих із землі.

 А ні слова! А ні звуку!

Тільки проміні очей,

Тих, хто прийняв свою муку,

І пішов в пітьму ночей.

 Видно так судилось долі

Сину старших поколінь,

Щоби бачить мимоволі

Їх святу і горду тінь.

 В тих очах горить питання:

«Як же сталось так сини,

Що країна у стражданні,

Знову винна без вини?

 Як же так, що клятий ворог

Нищить села і міста,

Чи змокрів у сінях порох,

Чи сміливість вже не та?

 Як же так, що бусурману

Віддали ви булаву,

Як косою, хто оманом

Косить вас, немов траву.

 Як же зносиш, бідна нене,

Це життя бідою вкрите,

Поголів’я де скажене

Тебе має за корито?

 Де твої Олекси Довбуші,

Де твої орли-сини,

Де твої Тараси Бульби,

Де сміливці Богуни?

 Де бійці нової школи,

Яким воля-земний рай,

Де священні Чорноволи,

Що вмирати йдуть за край?

 Ми тому там Січ тримали,

В сиру землю полягли,

Аби ви країну мали,

Святу неньку берегли»…

 І звучали в піднебессі

Страшні й болісні слова,

Тих, хто згинув в бою чеснім,

Але думка ще жива.

 І не мав я що сказати

Тій суворій дивині,

Не судилось Богом мати

Вірну відповідь мені.

 Та одне я добре знаю -

Ті, хто кинув вічну ніч,

Пролітали рідним краєм,

Щоб підняти нас на Січ!

21 листопада 2011 р.