Тоді ще світ і я були єдиним цілим...

Тоді ще світ і я були єдиним цілим:

я паростком була і сонцем саду спілим,

я мила ноги верб і відлітала в ірій.

Я вірою була, а не шукала віри.

Тоді був світ, як я, дитинним і відкритим,

відверто світ страждав моїм коліном збитим

і промовляв, як знав, не гірше і не краще …

Як глек, був гарним світ, казав: «Моє – це наше».

І я була, як світ, наповнена по вінця,

я мала двоє крил й не знала слова «бійся».

Я мудрою була, як мудрі всі, хто любить.

А демон… виждав час  –  у світ мій вдерся грубо,

у сонцеокий світ, в його ясну прозорість,

в усміхнений світ-сон, де пам'ять роду й совість,

Прокинулась – без крил, із зашморгом на шиї.

Народ, що так співав, для смерті одяг шиє…

Як відродити глек? Вже ні вогню, ні глини…

Не молоде вино, а  хміль гіркий провини

стікає, витіка в безпам’ятстві щербатім…

О, не стуляй уста, молитво мами й батька…

            Антоніна Царук