ОДА ЛОПУХАМ

Малою я втікала в лопухи,

Коли хотілось плакать від образи,

Бо я не знала, що жалі й страхи

Втискать навчусь в різкі, болючі фрази.

Я людям не показувала сліз,

Когось втішала, кидалась у сварку,

А згодом помічала, що проліз

У серце відчай крізь незриму шпарку.

Та мова не про це. Про лопухи.

Ось я лежу в траві, палка, смиренна.

Їжак малий кумедно чхнув: „Апчхи!”

Втекли хмарки з небесної арени.

Велично впало яблуко згори,

А я взяла його в свої долоні,

Мов дар безцінний. Доле, повтори

Дитинства дні, щасливі й безборонні!

Життя – суворий вчитель, та мені

Судилось подолати всі невдачі.

Потрібен птах безхмарній далині,

Ставкові – сом, норі – борсук ледачий.

Природа – не свята і не лиха,

Вона – тривожна, щира аж до зойку.

Чиє дитя принишкло в лопухах

І слуха драматичний лемент сойки?

Можливо, я була не для села.

Можливо, місту воля тільки сниться.

Краса мене від злості вберегла,

Тож я на всі часи її боржниця.

Наталя Федько