У РИТМІ ВЕСНЯНИХ ІНЕРЦІЙ

 Наталія Крісман

Я музику чую в напоєних небом струмках,

 мовчанні симфоній,

 солодкім полоні у маревах свого безсоння,

 в якім безборонна,

 у рідних, коханих руках.

 Зриваюсь у світло. Шалено пульсує у венах

 прозріння і вище,

 уже не лякають вчорашніх надій попелища,

 а сни мої віщі

 проходять крізь мене.

 Крізь нас пролітають усі непокірні вітри,

 бентежать уяву,

 розбуджують трави, що ніжаться в сонці ласкавім,

 на ранок зростають

 в нестримності рим.

 Встеляю словами, що линуть з небесних осель,

 стежину до серця,

 яке крізь моря й океани до мене озветься

 у ритмі інерцій

 весняних новел.

 На кінчику пензля незримого Майстра згори

 краплина бажання,

 яке розцвіте в моїм серці у лоні світання,

 неначе останній

 безумного шалу порив...