Осіння казка

Осінь тихо проходила гаєм...

 Саме  Вітер проносився краєм

 І, нагледівши красну царівну,

 Усміхнувся до неї чарівно…

 Вже, пригладивши пишне волосся,

 Що від лету все переплелося,

 Він присів на притишені крони,

 Доторкнувшись до блиску корони…

 Де не був наш герой (не ледачий),

 А такої краси ще не бачив…

 Звідки ж взялася тут така краля,

 І з якого вона задзеркалля?...

 Тут залишилось тільки спитати,

 Достеменно, хотілося знати…

 - Звідкіля ти, красуне, і хто ти?

 - І кому несеш бучно щедроти?...

 Зашарілася Осінь від слова

 І зробилася враз – кольорова…

 Розлилися всі барви по світу,

 А вона стиха мовила Вітру:

 - Я – невинна дитина природи –

 - З дочок Сонця, з вершини Свободи.

 - Всі щедроти свої несу людям

 - Своїм добрим і праведним суддям.

 Вітер диву давався тій мові,

 Що звучала у щирій любові.

 Фарби тішили радісно очі,

 Рівно дихали груди дівочі…

 … Разом вийшли вони на простори

 Де розкинувся світ неозорий,

 Де цвіли веселкові сюжети,

 Мов дзвінкі поетичні сонети.

 Зачарований тою красою

 Вітер Осінь нарік – золотою.

ЧумакКатерина