Потріскують
могили на морозі…
Присліпле
око моргне – це ж поля.
А й
справді: горе поміж сіл – сумна земля,
Яка з
часів тридцятих – в сльозяній облозі.
Ночі
позаду, а страшний кавалок болю
З
підтемні ніби жилами кричить…
І голос
цей, в спині, живцем юлить
Тому,
хто з роду цього - хто упав в неволю.
Було
судомище… Батьки холодні трупи
Своїх
дітей ковтали… - ікла диких псів
У шмаття
рвали, голод з світу звів
Людське
єство – Господь і чорт докупи.
Щасливі
ті, що увірвали свої ланци,
Чотирилапу
свою долю що спасли.
Чого їм
тут, посеред нас ярмо тягти,
Як там,
в чужині, є омріяні палаци.
Тарас
Іванів
Немає коментарів:
Дописати коментар