Один за
одним йшли у небуття
Старі,
дорослі, і маленькі діти.
І не
було тоді життя,
І не
цвіли у полі квіти,
І сонце
землю вже не гріло,
А лиш
світило...
Лиш
світило над селом...
А потім
сльози, плач, молитва
“Не
забирайте, в мене ж діти!
Облиште,
нелюди, благаю!!!”
Та
згинь, стара, ти нам мішаєш
У нас
приказ, у нас приказ!!!»
Забилось
серце швидше враз...
Ковтнула
ще разок повітря
і впала
мертва...
Бідні
діти залишились одні...
Як
вижити у цьому світі,
вони ж
іще такі малі...
Блукали
люди по землі.
А вражий
син лише сміявся.
І звідки
нелюд цей узявся
що люд
наш у могилу звів
хто ж на
престол його привів?
Хто
підказав забрати зерна,
хто
захотів щоб ми померли,
для чого
все це, Боже мій?
А
скільки полягло голів,
а
скільки ще не народилось?
Лиш ти
все бачив що робилось,
лиш
ти... О, Боже мій!!!
Спустіли
села, полягли мільйони
Гнила
земля... Опухлі, одинокі
Ходили
люди по селі.
Шукали
щось у забутті.
І не
знаходивши нічого,
під
тином падали голодні,
їх всіх
вивозили у яри.
Там в
яму кидали усіх
Пів
мертвих, мертвих і живих.
Хто в
силі був -
той з
смертю ще змагався
Та хоч
би як він не старався
Смерть
як завжди, перемогла.
Ах
скільки душ тоді забрала!
А на
скількох іще чекала!
Таке
творилось на землі.
Батьки
дітей своїх варили
Що би
набратись трохи сили.
А в
результаті всі злягли.
Минув
той час, пройшли роки.
І у
могилі давно ворог.
Змінився
світ, і всі твердять
Що не
було голодомору,
Що це
чума, не геноцид,
Що нас
мільйони не злягли!
Яцина
Надія Володимирівна
Немає коментарів:
Дописати коментар