Та, що впала в нiч

 Марii С. – жаданiй жiнцi,

 яку зрадила доля

 Життя нас вчить коханим довiряти,

 А вiрнiсть вчить ховатись вiд спокус…

 Розкiшна жiнка з поглядом звiряти

 Звабливий усмiх клеїла до вуст.

 Вона чекала нiжностi п’янкої,

 А вiн – поет – хотiв її тепла.

 Я їй кричу: «Отямся! Що ти коїш?

 Ти iншому на вiрнiсть присяглась!

 Не плач, це я – твоя забута зiрка!

 Не йди за ним! Скидай полуду з вiч!

 Ця дивна зустрiч – просто перевiрка».

 А ти не чуєш. Ти вже впала в нiч.

 Сьогоднi вiн – рiшучий, як нiколи.

 Ти з ним позбутись хочеш всiх табу.

 А завтра ти йому всмiхнешся кволо

 I прошепочеш: «Вибач. I забудь».

 Ти не блудниця. Ти – завжди самотня,

 «Законний» твiй давно чужинцем став.

 Та рiч не в тiм. Попереду – безодня.

 Про це поет не скаже у листах.

 I доля не порадиться зi мною,

 Вона тебе вiддасть сумнiй iмлi.

 Байдужi люди йтимуть за труною,

 А я навчу лiтати журавлiв.

 Твоєї долi книгу погортаю,

 Навчу тебе читати неба сни.

 Я не судя тобi, та я спитаю:

 «Якщо ти знов самотня, де ж вони?»

 Де тi, хто мрiяв звабить, пiдкорити?

 Де вiрнiсть їхня, смутку ручаї?

 Вони згорiли, як метеорити.

 Прощу тобi, та не пробачу їм.

 07.08.2010 Наталя Федько