ЛИСИЦЯ-ЖАЛIБНИЦЯ
У тихому гаю Лисичка щастя мала,
Як у своїм добрi, жила, гуляла;
Нiхто її там не лякав,
I вдень, i ввечерi там соловей спiвав,
I пташки пурхали, зозуленька кувала;
Скрiзь зеленiло, все цвiло;
Так гарно, любо там було.
Лисиця так собi казала:
- От де по правдi можна жить
I доленьку хвалить,
В добрi кохаться, всiх любити,
Нiколи зла i кривди не чинити! -
Якби ж то правдонька щербата не була,
То, може, й справдi б так жила.
Раз на калинi недалечке
Углядiла вона гнiздечко;
Сидiли пташки там.
- Ох,каже,- як не грiх котам
Таких малесеньких, безвинних не жалiти!
I їм же хочеться на свiтi жити...
Ну, вже коти! Десь на лихо вони
Вродились, вражiї сини,
Не тiльки вдень - вночi поживу бачуть,
Не бачать тiльки, як горюють в свiтi, плачуть..
Зажерливих пройдисвiтiв таких
Я перевiшала б усiх...-
I жалiбниця щось сказати ще хотiла,
Аж пташки iз гнiзда додолу якось ляп -
Лисичка зараз хап та хап -
Прехорошенько всiх поїла...
Як жалiбно спiвати почала,
А он на що звела!
Лукавий чоловiк словами нас голубить,
Неначе всiх i жалує, i любить,
Для правди, для добра живе,
Як по водi пливе;
А ближче придивись ти -
I видно, що виля хвостом:
Помажу, мов, медком -
Солодше буде з'їсти.
(1891)
ОХРIМОВА СВИТА
Була в Охрiма сiра свита,
Так хороше пошита:
Iззаду вусики з червоного сукна;
На комiрi мережечка така, що на! -
Хоч головi носити.
Дурний Охрiм не вмiв її глядiти,
Таскав, коли й не слiд таскать.
Раз став вiн свиту надягать,-
Аж дивиться - рукава вже продрались.
От мiй Охрiм, щоб люди не смiялись,
Налагодивсь латать.
А де ж суконця взять? Охрiмовi невдивовижу!
"Ми знайдемо! - вiн каже сам собi,
Рукава трохи обчикрижу
Та й поможу журбi".
Зробив
I свиту знов надiв.
I хороше йому здається,
Хоч руки й голi до локiт;
Так он бiда: куди вiн не поткнеться,-
Усяк од реготу береться за живiт.
Розсердився Охрiм, що з його так глузують.
"Тривайте ж,- каже,- коли так,
Зроблю ж я осьде як...
Нехай дурнi собi пустують;
У них, видно, жуки у головi...
А ми втнемо рукавця i новi,
Хiба мудрацiя велика!"
Охрiм догадливий був парубiка!
Прехорошенько взяв
Пiдрiзав поли вiн чимало,-
Якраз, щоб на рукава стало,-
Покраяв та й попришивав -
I знов рукава як рукава;
I ходить мiй Охрiм, неначе та проява,
Та й думає: "Ось я-то молодець,
Удався хоч куди хлопчина!"
Дурний, дурний: а на йому свитина,
Неначе той нiмецький каптанець!
Отак i з тим буває,
Хто чортзна-де добро своє дiває,-
А там як кинеться - вертить i так i сяк,
Неначе горобець у клiтцi...
Дивись, згодя - гуляє неборак
В Охрiмовiй куценькiй свитцi.
1853
СИНИЦЯ
Синиця славу розпустила,
Що хоче море запалить,
Що море буцiмто згорить,-
Така, бач, є у неї сила.
За вiтром слава полетiла
По всiх усюдах i кутках,
По байраках i по садках,
Далеко - аж за синє море...
Усiм, хто був на морi, горе!
Ану - до берега тiкать,
Мерщiй добро своє ховать
Од проклятущої Синицi.
Як назлетiлось тiї птицi,
Як назбиралося звiрей, Людей -
Дивитися на чудасiю!..
А пересудливi жiнки
Побрали ще й ложки,
Бо мали ту надiю,
Як море стане закипать,
Щоб юшки добре посьорбать,
Якої й зроду не сьорбали
(Вони вже, бачте, позвикали
Скрiзь по обiдах куштувать).
От ждуть вони, стоять.
Усi баньки повитрiщали...
- От-от уже почне кипiть, -
Хто-небудь нищечком мовляє, -
Ось цитьте, зараз запалає... -
А море все собi гуляє,
I не кипить, i не горить.
Так що ж Синиця?.. Та мовчить!
I запалить не запалила,
А тiльки слави наробила
Та з сорому й сховалася кудись.
За сюю капосну дурницю
Полаяли Синицю
Та й розiйшлись.
Яка ж в сiй байцi, братця, сила?
А та: нiколи не хвались,
Поки гаразд не зробиш дiла.
1853
ЦУЦИК
Раз на вiкнi, у панському будинку,
Патлатий Цуцик спочивав;
То ляже на бочок, то догори на спинку
Або на лапки морду клав.
Якраз проти вiкна, звичайно пiд барканом,
Дворовий пес Бровко лежав
I думав: "Бач, яким вiн паном,
Ледачий Цуцик, став".
- Здоров був, Цуцику! Знiчев'я спочиваєш? -
Прийшовши пiд вiкно. Бровко озвавсь.
- Се ти. Бровко?.. Чого-бо так гукаєш? -
Промовив той.- Аж я злякавсь...
Ну, як же ти там поживаєш?
- Нащо питать! Либонь, не знаєш
Собачого життя мого? -
Сказав Бровко.- Далеко до твого...
Живу собi, бо треба жити;
Двiр стережу i день i нiч;
Всього доводиться терпiти,
Не так, як ти, панич;
Та ще к тому i їжа препогана,
Хлиснеш помий, коли дадуть,
А як невлад загавкаєш на пана,
То ще й пiд боки натовчуть.
- Жаль! - каже Цуцик. -
Що ж робити! Буває всяк,-
Обуха батогом не перебити;
А от менi - хоч i довiку б так...
Живу у горницях, на килимах качаюсь,
Жартуючи на смiх;
Частенько з панночками граюсь
I лащуся до них;
I м'яко спать менi, i ласо можна їсти,
I бiгаю не в бур'янах,
Сухенькi лапки, хвостик чистий,
Не так, як твiй, у реп'яхах...
- Ет, реп'яхами дорiкаєш! -
Сказав Бровко.- А пам'ятаєш,
Як у пекарнi був щеням? Чи так жилося там?
Замурзаний пiд лавкою тинявся...-
Веселий Цуцик засмiявся
I каже: - То колись було,
Та загуло...
Дивись тепер, а не рiвняй малого! -
I вiн спесиво глянув на Бровка.
- Як бачу, ти не робиш там нiчого,-
Сказав Бровко,- за що ж се честь така?
- Дурний Бровко! Не розумiєш,-
Звиняй, що так кажу,-
Я те роблю, чого ти не зумiєш:
На заднiх лапках я по-вченому служу.-
"Щоб ти сказивсь!" - Бровко собi шепоче,
А вимовити не посмiв,
Бо Цуцик дуже запанiв:
Скубне й Бровка, коли захоче.
Бровко мовчить, i я мовчу,
Води не сколочу...
Вам смiх, менi гостинцiв в'язка.
Чи гарна моя казка?
[1891]
ЩУКА
На Щуку хтось бомагу в суд подав,
Що буцiм би вона такеє виробляла,
Що у ставку нiхто життя не мав:
Того заїла в смерть, другого обiдрала.
Пiймали Щуку молодцi Та в шаплицi
Гуртом до суду притаскали,
Хоча чуби й мокренькi стали.
На той раз суддями були
Якiїсь два Осли,
Одна нiкчемна Шкапа
Та два стареньких Цапа,-
Усе народ, як бачите, такий
Добрячий та плохий.
За стряпчого, як завсiгди годиться,
Була приставлена Лисиця...
А чутка у гаю була така,
Що нiби Щука та частенько,
Як тiльки зробиться темненько,
Лисицi й шле - то щупачка,
То сотеньку карасикiв живеньких
Або линiв гарненьких...
Чи справдi так було, чи, може, хто збрехав
(Хто ворогiв не мав!),-
А все-таки катюзi,
Як кажуть, буде по заслузi.
Зiйшлися суддi, стали розбирать:
Коли, i як воно, i що їй присудити?
Як не мудруй, а правди нiде дiти.
Кiнцiв не можна поховать...
Не довго думали - рiшили -
I Щуку на вербi повiсити звелiли.
- Дозвольте i менi, панове, рiч держать,
Тут обiзвалася Лисиця.-
Розбiйницю таку не так судить годиться:
Щоб бiльше жаху їй завдать
I щоб усяк боявся так робити, -
У рiчцi вражу Щуку утопити!
- Розумна рiч! - всi зачали гукать.
Послухали Лисичку
I Щуку кинули - у рiчку.
1858
ВЕДМIДЬ-ПАСIЧНИК
У темнiм лiсi, за горами,
Зiбравсь усякий звiр:
Вовки, лисицi з ховрахами,
Зайцi дурнi, шкодливий тхiр
I ще там деяких чимало
Безпечно в лiсi панувало.
Була i пасiка у них...
Нехай, мов, люди не гордують,
Що тiльки все вони мудрують
У хуторах своїх!
От радиться громада стала -
Кому б то пасiчником буть?
Лисичка зараз i вгадала:
Ведмедика кликнуть!
Послухали i по-дурному
Постановили, iцо нiкому
Так не впадає, як йому.
Не то розумний - дурень знає
I скаже свiтовi всьому,
Як скрiзь Ведмiдь той мед тягає, -
Так де тобi! I не кажи,
Себе, мов, стережи!
Почав Ведмiдь хазяйнувати,
У пасiцi порядкувати:
Щодня вiн мед тягав
Та в берлозi ховав.
Дознались, кинулись до його -
I меду не знайшли нiчого...
До суду потягли,
Прогнали злодiя старого
Та ще й приказ дали:
Заперти бiсового сина
На цiлу зиму в берлозi.
Ведмедику лиха година:
Зарився у лозi,
Дарма, про все йому байдуже,
Лежить та ласує медком.
"З тобою,- дума,- милий друже,
Нам тiльки й жити двом".
Таких Ведмедiв на примiтi
Ще трохи є у нашому повiтi.
(1864-1872)
ЖУРБА
Стоїть гора високая,
Попiд горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справдi рай.
Пiд гаєм в'ється рiченька...
Як скло, вона блищить;
Долиною зеленою
Кудись вона бiжить.
Край берега, у затишку,
Прив'язанi човни;
А три верби схилилися,
Мов журяться вони,
Що пройде любе лiтечко,
Повiють холода,
Осиплеться їх листячко
I понесе вода.
Журюся й я над рiчкою...
Бiжить вона, шумить,
А в мене бiдне серденько
I млiє, i болить.
Ой рiчечко, голубонько!
Як хвилечки твої -
Пробiгли днi щасливiї
I радощi мої...
До тебе, люба рiченько,
Ще вернеться весна;
А молодiсть не вернеться,
Не вернеться вона!..
Стоїть гора високая,
Зелений гай шумить;
Пташки спiвають голосно,
I рiчечка блищить.
Як хороше, як весело
На бiлiм свiтi жить!..
Чого ж у мене серденько
I млiє, i болить?
Болить воно та журиться,
Що вернеться весна,
А молодiсть... не вернеться,
Не вернеться вона!..
[1859]
КВIТИ
У гарному будинку на вiкнi
Бринiли Квiти у макiтрi;
Тихесенько вони гойдалися на вiтрi,
Радiючи веснi.
На другому вiкнi стояли iншi Квiти:
З паперу зробленi i шовком перевитi,
На дротяних стебельцях, наче мак,-
Хто йде, дивується усяк...
Чого тепер не роблять люде!
Без коней їздять,- ще колись
I не такеє диво буде:
От-от - дивись -
На мiсяць злiзуть панувати
I там почнуть
По-своєму порядкувати,
Ще й земство заведуть...
А покiль що - повернем рiч на Квiти.
День парний був; у холодку спочити
Ховавсь усяк.
От справжнi Квiти кажуть так:
- Ой Вiтрику, наш милий друже!
Навiй нам дощику мерщiй,
Бо душно стало дуже
Скрiзь по землi сухiй.-
А тiї, шовком вбранi Квiти,
Смiються з них:
- Кому-кому - ще й вам годити,
Не бачили дурних!
Навiй їм дощику iз неба...
Нащо вiн здавсь, коли його не треба?
Поналива води -
Хоч не ходи.
Не слiд їм, Вiтре, догоджати,
Бо що вони за Квiти, треба знати?
Ще тиждень поцвiтуть,
А потiм i посхнуть.
Ось ми не простою красою -
Сам бачиш ти -
I лiтом i зимою
Умiємо цвiсти... -
А вiтер вiє, повiває...
Вже близько хмара... дощик накрапає.
I зразу зашумiв -
Долину звеселив...
А тiї Квiти, шовком вбранi"
Попадали, неначе п'янi,
Пропала чвань!
Тепер - куди не глянь -
Скрiзь по двору їх вiтер носить.
Розумному, як кажуть, досить.
[1864-1872]
МАЛЬОВАНИЙ СТОВП
Обридла дневi суєта людськая,
Спустився вiн спочити в темнотi,
I нiчка тихая, мов чарiвниця тая,
Прибралася у зорi золотi.
Широкий шлях замовк; нi пiшки, нi на возi
Нiхто його не турбував;
Заснули верби на облозi,
I вiтер задрiмав.
Що ж то таке мiж вербами бiлiє?
То Стовп мальований стоїть,
Стоїть i журиться, i серце кам'янiє,
I сумно вiн у степ глядить.
Чи свiт не той, чи доля вiдцуралась?
Все глухо там, нiчого не чутно.
Десь над болiтцем чайка обiзвалась,
Як обзивалася колись давно...
Згадалася йому щасливая година,
Як був вiн деревом, шумiв i зеленiв,
Як усмiхалася червоная калина
I степ широкий серце веселив...
I причувається - десь пiсня за горою
Лунає: "Ой гук, мамо, гук!.."
I сльози капають холодною росою...
Кругом його гуде безсонний жук.
На сей раз вибачайте, люди!
Се баєчка не вам;
Нехай вона на спомин буде
Мальованим Стовпам.
[1891]
МIРОШНИК
Мiрошник мав хороший млин.
В хазяйствi неабищо вiн:
Про се гаразд усякий знає,
Хто хлiбець має.
Млин у Мiрошника був водяний.
Мiрошник той Хомою звався,
I був вiн чоловiк такий,
Що не гаразд за дiло брався;
А iнший раз
Буває дорогий i час.
Вода раз греблю просмоктала...
Ну що ж! Узять би й загатить.
Так нi! Мiрошник спить та спить.
Вода ж бiжить... iце бiльш прорвала;
Хомi й за вухом не свербить.
Хто йде - мерщiй у млин загляне:
- Ой Хомо, Хомо, схаменись!
Он скоро вже й води не стане;
Пiди лиш, брате, подивись! -
А вiн їх слуха щось не дуже:
- Нехай лиш! Рiчка - не калюжа;
Води ще стане на ввесь вiк! -
З Хоми смiються добрi люде:
- Тодi побачимо, як буде,-
Дурний ти, Хомо, чоловiк! -
I справдi сталось, як казали:
Вода зiйшла - колеса стали.
Злякавсь Мiрошник та й бiжить
Притьмом до прiрви, щоб гатить.
Курей тим часом iз десяток
Прийшло напитися води.
Уздрiв Мiрошник сих паньматок.
- Бач, капоснi! - кричить.- Куди?
У мене й так води немає,
Ще й ви сюди?! -
I зозла палицю хапає...
Шпурнув - та й всiх курей побив.
А млин стоїть, хоч прiрву й загатив;
I що робити - не втямає...
Нi з чим зостався мiй Хома:
Води нема, й курей чортма.
На свiтi є такi пани:
Без дiла сотнi всюди сують,
А за недогарок вони
Людей i лають, i мордують.
(Вони се так, бач, хазяйнують!).
Та й диво, що у них
Хазяйство пiде все на смiх!
1853
ПIСНЯ
Скажiть менi, добрi люди,
В кого я вдалася,-
Ще на свiтi не нажилась,
А в журбу здалася?
Чи вийду я у садочок -
Важенько вздихаю...
Чи спiвала б, чи летiла б -
I сама не знаю.
Чи вийду я до рiченьки --
Оп'ять зажурюся...
Все дивлюся в степ широкий
Та й не надивлюся.
За хвилею хвиля друга
Шумить i женеться,
А у мене душа тужить
I серденько б'ється.
А як зiйде мiсяць ясний
Гулять з зiроньками, -
Все плачу я, сердешная,
Дрiбними сльозами.
Ясний мiсяць з зiроньками
Тихо розмовляє,
А у мене, молодої,
Розмови немає...
Скажiть менi, добрi люди,
Що менi робити?
Ой як менi на сiм свiтi
Без кохання жити?
Чого б, бачся, журитися -
Життя золотеє:
I батько е, i матiнка,
А все щось не теє...
Коли б менi дали крила.
То я б полетiла,
Голубкою на рученьки
Миленькому б сiла.
Сказала б я: кохаймося,
Мiй милий козаче,
Милуймося, цiлуймося, -
Бач, дiвчина плаче!
Скажiть менi, добрi люди,
В кого я вдалася?
Ще на свiтi не нажилась,
А в журбу здалася.
Тодi б же я, добрi люди,
Вас би не питала:
Жила б собi спiваючи
Та й горя б не знала!
[1855]
СОЛОМ'ЯНИЙ ДIД
Щоб Горобцiв шкодливих настрашити,
Вигадливий Хазяїн взяв
Солом'яного Дiда приладнав
Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;
Горобчики смiються у кутку,-
Вони, пройдисвiти, дознались,
Що то химера, не злякались
I шкоду роблять у садку.
- Чи вам обридло в свiтi жити? -
Озвавсь Пацюк.- Он Дiд стоїть.
Лозиною вас хоче бить,
Тiкайте швидше, дуросвiти! -
А Горобцi кричать: - Найшов дурних!
Ми бачили ще не таких:
У панському саду стояли генерали -
Та й тим на голову сiдали,
А се солом'яник... Не боїмось,
Пiд носом пурхаєм i смiємось.
Такi Дiди i мiж людьми бувають,
I нiчогiсiнько не помагають;
А час би людям перестать
Солом'яного Дiла пхать
I тiльки горобцiв смiшити;
Тепер не пугалом добру навчать,
Нам треба iншого бажать -
Живого слова правди i просвiти.
[1891]
ШЕЛЕСТУНИ
В однiй долинi, пiд горою,
Високий явiр зеленiв;
Край берега над чистою водою
Широкi вiття розпустив;
Листочки з вiтриком, жартуючи, шептались:
- Ану, голубчику, ще, ще дихни!
- Бач, братику, якi ми повдавались
Веселiї Шелестуни!
Якби не ми з тобою шелестiли,
То хто б долину звеселяв
I з ким би ти тут, вiтрику наш милий,
Гуляючи, любенько жартував?
Що б тут було без нас? Краса якая?
Бур'ян та осока;
Була б долинонька неначе пустка тая,
А подивись, тепер вона яка!
До нас зозуленька у гостi прилiтає
I весело кує, як в тихому кутку;
Вiвчарик на сопiлку грає
Пiд явором, у холодку;
Спiває соловей, неначе у садочку,
А серед ночi, в тихий час,
Тут мавочки гуляють у таночку
I ясний мiсяць дивиться на нас.
- Коли б не ми, то й ви б не шелестiли,-
Корiння загули iз-пiд трави,-
Коли б ми вам не пiддавали сили,
То не бринiли б ви...
- Чого сюди Корiнням озиваться? -
Зашамотiли Листя угорi.-
Ви що, а ми он що! До нас вам не рiвняться,
Лежали б мовчки у своїй норi...
- Тiпун вам на язик! Раденькi, що дурненькi! -
Корiння знов озвалися до них.
I ви самi, i вашi витребеньки -
Розумному на смiх;
Не розумiючи, лепечете, як дiти;
Грiх зневажати нас!
Хоч у землi судилося нам жити,
А все-таки ми дбаємо про вас.
Не красувався б тут i явiр сей високий,
Сказати в добрий час,
Такий рясний, хороший та широкий:
I силу, i красу вiн має терез нас.
Минеться лiтечко, тодi по божiй волi
Ми заснемо до другої весни,
I ви пожовкнете, лежатимете долi,
Дурненькiї Шелестуни.
I пiсля' вас другiї листя будуть,
Цвiстиме все, як i тепер цвiло,
Зозуля, соловей i вiтрик вас забудуть,
Неначе вас i не було...
I мiж людьми такi ж бувають,
Як i на яворi, Шелестуни;
Нехай же баєчку вони
На вус собi мотають.
(1891)
ВОВК ТА ЯГНЯ
На свiтi вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А бiльший меншого кусає та ще й б'є -
Затим що сила є...
Примiр не довго б показати,
Та - цур йому! Нащо чiпать?..
А щоб кiнцi як-небудь поховать,
Я хочу байку розказати.
Улiтку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до рiчки -
Напитися водички.
От чи пило, чи нi - глядить:
Аж суне Вовк - такий страшенний
Та здоровенний!
Та так прямiсiнько й бiжить
До бiдного Ягняти.
Ягнятi нiкуди тiкати;
Стоїть, сердешне, та дрижить...
А Вовк, неначе комiсар, кричить
(Вiн, щоб присiкаться, знайшов причину):
- Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мiй
Та квапиш нiс поганий свiй
У чистую оцюю воду?
Та я тобi за сюю шкоду
Ти знаєш, що зроблю?.. Як муху, задавлю!
- Нi, паночку,- Ягня йому мовляє,-
Водицi я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тiм немає,
Бо я стою зовсiм не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збiгає...
- Так себто я брешу? - тут Вовк йому гукнув. -
Чи бач! Ще i базiкать стало...
Такого ще поганця не бувало!..
Здається, ти й позаторiк тут був
Та капостi менi робив... Тривай же!
Ти думаєш, що я забув?
- Помилуйте! - йому Ягнятко каже,-
На свiтi я ще й году не прожив.
- Так брат твiй був.
- Нема братiв.
- Так, може, батько,
Коли не дядько...
Або ж хто-небудь з ваших був...
Хiба не знаю я, не чув,
Що ви усi мене б iз'їли,
Якби вловили?
Собаки й вiвчарi твої,
Усi ви - вороги мої:
Од вас менi життя немає...
Ще мало я терпiв?
- Так чим же я вам досадив? -
Ягнятко, плачучи, питає.
- Цить, капосне! Либонь, не знає...
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти - Ягня!
Як смiло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотiв!..
Не вам про теє, дурням, знати! -
I -Вовк Ягнятко задавив...
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бiдна мати
Та побивається, як рибонька об лiд:
Вiн Вовк, вiн пан... йому не слiд...
1854
Немає коментарів:
Дописати коментар