Трагiчне поколiння
Воно жило i в боротьбi,
I в муках рабського терпiння,
Та не зневiрилось в собi -
Моє трагiчне поколiння.
I чи конало в таборах,
Чи клало голови на плаху -
Жило, тамуючи i страх,
I гнiв, народжений зi страху.
I часто гоїло синцi,
I млiло, кинуте за грати,
Але не йшло на манiвцi -
З нiмим терпiнням на лицi,
Мов у терновому вiнцi,
Жило - трагiчне i завзяте!
1950 - 1988
Етап
Вечiрнiй Львiв, i знiчена колона,
I конвоїри з псами - не втекти,-
Дiждалися товарного вагона
I зникли в ньому, вирванi з глоти.
В два яруси вмостилися квапливо -
До грона гроно стрижених голiв -
I в забуттi крiзь дим локомотива
Стривожено дивилися на Львiв.
Загув гудок - i рушили. Як тiнi,
Хиталися у рамочцi вiкна:
Остання нiч на рiднiй Українi,
А далi - невiдома чужина.
Зникали сили, тижнi i вокзали,
Нiхто не знав, куди нас завезуть,-
Ми, як полiна в штабелi, лежали,
На днi i ночi мiряючи путь.
Солона риба - їли чи не їли,
Але нiкому й крапельки води,-
Немов кати, бездушнi конвоїри
Знущалися iз нас - не доведи.
По надцять раз на нiч, несамовитi,
Лiчили пашi ребра залюбки,-
Нема нiчого тяжчого на свiтi
За дерев'янi їхнi молотки.
Так цiлий мiсяць, в голодi й печалi,
Ми пропадали, битi задарма:
Урал - Байкал - порт Ванiно, а далi
Охотське море, далi - Колима.
1950-1988
* * *
Здається, що гори горять,- вечорiє.
Вже сонце сховалось за їхню гряду.
I, взявшись пiд руки, як в соннiй замрiї,
Я в довгiй колонi з роботи iду.
Iду i дивлюсь, як належить, пiд ноги,
Йду мовчки - пiд зором конвою й собак,-
Дарма, що хилюся, од вiтру й знемоги,
Квапливо iду в непривiтний барак.
Iду, щоб одразу упасти на нари,
Хоч трiшки спочити, не ївши весь день...
Вже гори стемнiли, i свiт мов за хмари
Зникає - вiн теж на спочинок iде.
I лиш конвоїри з недремними псами
Нiколи, здається, очей не зiмкнуть,-
Обступлять уранцi - i знову так само
На шахту в колонi мене поведуть.
1951 - 1988
* * *
Як вутлий човен, кинутий у бурi,
Я у неволi б'юся за життя,
Шукаю в ньому точки опертя,
Беззахисний, як пагонець на мурi.
Четвертий рiк, у немочi й зажурi,
Не чуючи людського спiвчуття,
Перепливаю рiчку небуття,
Де видно тiльки бескиди похмурi.
I часто хвилi вiдчаю мене
В безтямi б'ють об лоно кам'яне
Тих бескидiв - я корчуся вiд болю.
Мабуть, уже й загинув би давно,
Пiшов би вутлим човником на дно,
Якби на мить зневiрився у волю.
1952 - 1988
Марення
Не раз, повернувшись з роботи й, мов камiнь,
Упавши скраєчку тривожного сну,
Я довго ще слухаю стомлений гамiр,
Що кане зi мною у тишу нiчну.
I мрiю про волю, про рiдну Дзвинячу,
Дрiмаючи, згадую матiр свою,
А часом i батькiвське поле побачу,
Таке дороге у чужому краю.
Так зримо складаю копицi на ньому
Чи ходжу за плугом у зграї ворон,
I, наче куфайку, скидаючи втому,
Бува, переплутую дiйснiсть i сон.
В щасливому снi усмiхаюсь до себе
I чую: так легко на серцi менi!
Вже мiсяць уповнi на заходi неба
Горить, як пожар у нiчному вiкнi.
Освiтлює в'язнiв, що поруч зi мною
Лежать, наче мертвi у темрявi шахт,-
Я стогну, а мрiя страшною марою
Стає - i тiкає, мов з тiла душа.
1952 - 1988
Ностальгiя
О хмарко грайлива
Яка ти щаслива
Що, маючи волю,
У далеч пливеш,-
Ти линеш, як мева,
Срiблисто-рожева,
Не чуєш нi болю,
Нi туги - без меж.
Колись неодмiнно
Мою Україну -
Мою найсвятiшу! -
Ти стрiнеш в путi;
Побачиш, як мати
Стоїть коло хати
I слухає тишу
В нiмiй самотi.
А я у неволi -
Колимськiй юдолi -
Караюся, наче
У пеклi на днi,-
Я мов на розп'яттi
Пригадую матiр
I чую, як плаче
Вона по менi.
Я з розпачу млiю
I трачу надiю,
Що стрiнуся з нею
У рiднiм краю,
Та ревно молюся,
Щоб рiдна матуся
Не чула й душею
Про долю мою.
О хмарко весела,
Як будеш у села
Нести над землею
Жагу грозову -
Скажи Українi,
Що я на чужинi
Лиш матiр'ю й Нею
Живу.
1952 - 1988
Синиця
Ще тiльки сiрiє, а рання синиця,
Присiвши на грати, вже будить мене,-
Аж дивно: чого їй так рано не спиться,
Коли ще надворi й вiтрець не вiйне.
Як дома, бувало, схопився спросоння,
Два кроки - i вже притаївсь у вiкнi:
Нi сну, нi синицi - лише пiдвiконня
I грати, що свiт заступили менi.
На сходi свiтає - i хмари барвистi
Зливаються в гаму далеких суцвiть,
А тут за вiкном - загорода й на вишцi
Нiчний вартовий з автоматом стоїть.
Можливо, менi та синиця приснилась?
Так стукає серце - надворi ж весна...
Незчувся, як сльози з очей покотились,-
I я вiдвернувсь од вiкна.
1952 - 1989
Спомин
Вiн усмiшку солодку
Зiтер з лиця, як жрець:
Пiдписано "двосотку"[1] -
I допитам кiнець.
Вiн слiдство вiв старанно,
Але тепер, як тигр
У засiдцi, неждано
Напружився й застиг.
Завирували зморшки:
Удар - i свiт померк,-
Здавалося, вiн мовчки
Заб'є мене на смерть.
У спалаху нестями
Тренований i злий,
Пiд груди - носаками
Й нi слова. Як нiмий.
Мов танцював круг мене,
Поклавщи наповал,-
То був його щоденний
Жертовний ритуал.
Вiн на менi, зловтiшний,
Зганяв i втiху, й злiсть,-
За що - i сам всевишнiй,
Мабуть, не вiдповiсть.
А лють його сваволi
З оскалом на лицi -
То крапка в протоколi,
Поставлена в кiнцi.
1952 - 1989
* * *
Вибитi вiкна - й знадвору
Снiг залiтає, як пух,-
Я тут вiд холоду скоро
Випущу дух.
Сумно i страшно самому,
Карцер - то грiб пiд замком,
Щоб не замерзнути в ньому,
Грiюсь труськом.
Ледве зiпруся об стiнку
Й, наче бiгун чи атлет,
Бiгаю - навперемiнку
Взад i вперед.
Бiгаю й подумки в строфи
Слово до слова нижу,
Мов на вершину Голгофи,
Холодом гнаний, бiжу.
1952 - 1989
Каторжани
У сiрих бушлатах, нiмi, як раби,
Голоднi, знесиленi, гнанi,
Ми зносим нестерпне знущання, аби
Сконати у тому знущаннi.
Невладний над нами нi голод, нi страх,
Хоч ми безбороннi i голi,-
Вже краще загинути в концтаборах,
Нiж бути рабами - на волi!
I хоч посiпаки, лютiшi за псiв,
Готовi з нас жили сотати,
Ми мужньо, тамуючи праведний гнiв,
Пiдемо на муки й на страти.
Ми в'язнi, але не безмовнi раби,
Дарма, що закутi в кайдани,-
З ненавистю дивимось в очi судьби,
Ми - каторжани!
1952 - 1988
Номер
Я особовим номером навiк,
Немов тавром, позначений цинiчно -
I не на те, щоб з каторги не втiк,
А щоб, як страм, носив його публiчно.
Менi той номер даний як iм'я
I як лихе напуття на дорогу,
Адже якщо затреться вiн, то я
У карцерi каратимусь за нього.
Такий вже тут неписаний указ,
Без номера на каторзi - нi кроку,-
Я через нього й мучуся не раз,
I маю з ним прискiпливу мороку.
Вiн пишеться на правому стегнi,
I спереду на шапцi, i на спинi,
Як з паспортом, я з ним на чужинi
I житиму, i струхну в домовинi.
1952 - 1988
Ювiлей
По радiо - сцени баталiй,
Нема нi спокою, нi сну,-
Замученi в'язнi - i Сталiн
У рамцi на цiлу стiну.
Блiдi, наче проскури, лиця,
Цитати з газетних статей,-
Вже з тиждень вельможна столиця
Святкує його ювiлей.
Сьогоднi i я пiд землею,
У шахтi, хоч змучений в дим,
На святi його ювiлею,
Як личить, зустрiнуся з ним.
Я вирву з газети чи з книжки
Його ювiлейний портрет,
Приб'ю десь у шахтi, i нишком
Зустрiнуся з ним тет-а-тет.
Хоч раз у вiдплату за генiй,
Що дав нам страшну Колиму,
Я кров'ю сухотних легенiв
Межи очi плюну йому.
1952 - 1989
Смерть тирана
Од молдаванина до фiнна
На всiх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..
Тарас Шевченко
I околiв божественний тиран,
Создавший благоденствiє в Росiї,
Але про це нiхто - вiд молдаван
До фiннiв - навiть писнути не смiє.
Вiн заморозив душi i уста -
Нiхто не вiрить в смерть його неждану,-
На всiх язиках рабська нiмота
I нинi ревно молиться тирану.
I не один з тривогою в очах
Завмер i жде, що вiн iще воскресне,-
Нiхто не вiрить в смерть його, бо страх
Нескоро в душах зрихлiє i скресне.
За тридцять лiт жорстокостi його -
Мiльйони жертв i зрадницьких розбоїв,
Можливо, й Бог не вiдає того,
Що той тиран у безумi накоїв.
В його трунi волатиме їх тiнь
I їхня кров, що ллялася рiкою,
А вiчний крик зруйнованих святинь
I в судний день не дасть йому спокою.
Дарма, що вiн не вмер, а околiв,-
Апологети сталiнської ери
Ще довго в Нього будуть за рабiв,
Глухi, немов заваленi печери.
Вiн заморозив душi i уста -
Нiхто не вiрить в смерть його неждану,-
На всiх язиках рабська нiмота
Мовчить - i мовчки молиться тирану.
6 III 1953-1988
Колимська весна
Посвiтлiшали хмари, зiгрiтi весною,
I над горами гливий туман посвiтлiв,-
Вже й колимська зима не здається
страшною,
Зм'якла сила її - нi завiй, нi вiтрiв.
Хоч ночами ще тиснуть морози i гори
У снiгах, мов у бiлих кожухах, стоять,
Але небо уранцi вже чисте й прозоре,
Наче марля, протерлась його непроглядь.
Вже тайга вiддалiк - у вiдтiнках
смарагду,
А повiтря таке - як столiтнє вино! -
Жаль, що треба спускатися в каторжну
шахту,
Мов у прiрву - комiть головою на дно.
I конати в тiй шахтi - живцем в домовинi,
День у день - мiсяцями без сонця й тепла!..
А весна ж не чекає - минає, i нинi
Кожна мить мимо серця летить, як стрiла.
Так незвично у свiтi - не стало тирана,
I душа, наче крига, скресає - весна,
Навiть рейка, що дзвоном нас будить
щорана,
Не така вже тепер осоружна й страшна.
1953 - 1988
Розвiд
Уже снiги розтанули, i серце
Прокинулось - печальне i сумне.
В неволi час невидимо несеться,
Як вiтер, з нiг збиваючи мене.
Воно й не дивно - каторжне знущання
Й неситий голод випили снагу,-
Я на розвiд збираюся щорання,
Долаючи сухоти i цингу.
Знемога тiло зводить, як судома,
Так важко йду, немов на ешафот,
Адже нiхто на каторзi, вiдомо,
Не визнає нi втоми, нi сухот.
Людська душа в терпiннi кам'янiє,
Даремно в нiй шукати спiвчуття,-
Здається, вже нi крихiтки надiї
Не залишилось в мене на життя.
Але весна торкнулася до серця -
I щось живе затьохкало в менi,
Душа, як скрипка, зойкнула й, здається,
Заплакала на порванiй струнi.
1953 - 1988
Могила
Там, де виснуть, як мокрi мiшки, небосхили
I, задумавшись, гори стоять навкруги,
Ледь виднiє чиясь безпритульна могила,
Мов сирiтка, загублена в дебрях тайги.
Нi хреста, нi, як ставлять тепер, обелiска,
Видно, хтось безiменний у нiй спочива,-
На сторожi її лиш тоненька берiзка
В узголiв'ї стоїть, як фiгура жива.
Сотнi верст до найближчого селища в горах -
Хто i звiдки прийшов, щоб знайти тут спочив?-
Час його в таємницi присипав, як порох,
Лиш могилу по ньому в тайзi залишив.
Може, то втiкача iз тяжкої неволi
Прийняла ця земля, ця могила проста,
Бо кого б ще могли на глухому роздоллi
Поховати отак - без огради й хреста?
Хоч би номер його особової справи
Залишив хтось у пам'ятi - бiль у сльозi! -
Нi слiдочка нема - лиш камiння i трави
Облягають її в цiй дрiмучiй тайзi.
А берiзка росте. I ще довго ростиме!
Шелестить над могилою листям своїм...
Може, так десь лежать i його побратими,
Що колись посадили берiзку над ним.
1953 - 1988
Невольницька пiсня
Полинула пiсня пiд звуки гiтари -
I пружно забилось у серцi життя,-
Я чую його непокiрнi удари,
Що будять в неволi святi почуття.
А пiсня, мов чайка, i квилить, i плаче,
Пiд стогони струн повiдає менi
Про те, як живi запорожцi, неначе
В могилi, лежать в пiдземеллi на днi.
Схиляються верби, задивленi в воду,
I йдуть козаки у визвольний похiд,-
Не пiсня - а бiль невмирущого роду,
Що волi шукає навпомацки, вбрiд.
Я бачу в тiй пiснi i битви, i орди,
Розвiянi прахом, i в'язнiв з-за грат,-
До самого серця доходять акорди
Козацького маршу, що зве, як набат.
У кожному звуцi живе Україна -
Високi могили й широкi степи,
I мати, що мовчки стає на колiна,
Неначе благає когось: заступи!..
А пiсня, мов чайка, що квилить у полi,
Витає над табором - скоро вiдбiй,-
Ще мить - i розiйдуться в'язнi поволi,
Втираючи сльози в глибокiй журбi.
1953 - 1988
* * *
Невдовзi гори знов зазеленiють,
Прокинуться за рiчкою лани,
Та марно я, лелiючи надiю,
Неначе волi, ждатиму весни.
Вона мене в неволi не зiгрiє,
Не усмiхнеться й покрадьки менi,
Лиш цяткою нiмої ностальгiї
Замиготить - i зникне вдалинi.
1953 - 1988
Карцер
Як домовина - темна i страшна
Ця камера в два метри довжиною,-
Зроблю лиш крок - i вже передi мною
Стоїть стрiмкою кручею стiна.
Анi стiльця, нi нар - лише з вiкна
Квадратик свiтла падає i грою
Тонесенького спектра, мов стрiлою,
Могильну тьму i тишу протина.
Ця камера - страшнiша домовини.
Як тяжко в нiй, не чуючи провини,
Каратися, зацiпивши уста!
Мовчу - як мертвий, скаржитися всує,-
Нiхто моєї скарги не почує:
У кого сила - в того й правота.
1954 - 1988
Рiздво
Стемнiло - скiнчилася денна робота,
Вже й свiтло на табiр упало, як шок.
Я на нiч в барак, мов у рот кашалота,
Як завжди, з глотою розводу прийшов.
Стою коло печi, наставивши руки,
А пiч лиш димить - нi вогню, нi тепла,
I нiчим обмити їдкої пилюки,
Що в шахтi всi фiбри забила дотла.
Сяк-так сполоскав їх у пригорщi снiгу,
Утерся й, одбувши вечерю, прилiг,
Аби вже нарештi про денну кормигу
Забути - й заснути, не чуючи нiг.
- Сьогоднi ж Рiздво,- хтось зiтхнув
мимоволi.
- Рiздво,- донеслося, немов з-пiд землi.
Те слово iз серця звалилося - й долi
Упало, розбившись на болi й жалi.
I рухнули спомини - важко, мов скелi,
Засипали в серцi рiздвяне тепло,
Що, наче даремне волання в пустелi,
До самого ранку нестерпно пекло.
1964-1988
Життя
Я пiзнавав життя в полонi ностальгiї,
В тужбi за волею, у вогнищi сухот,-
Як потопельник, плив iз каменем на шиї,
Тонув i виринав, зацiплюючи рот.
Минали днi й роки -
я плив за течiєю,
Дивився на красу й на обшир Колими,
Я день i нiч тужив за рiдною землею,
Забутий усiма - i Богом, i людьми.
Я подумки iшов у гори - вище й вище,
Я молодiсть з-за гiр душею визирав,-
Моє життя було - як чорне попелище,
Але мiй дух, однак, у ньому не вмирав.
Якщо здоровий дух -
здоровим буде й тiло,
Я гартував його в страшних концтаборах,
Нiчого, що життя на попiл перетлiло,-
Мiй дух iз попелу вiдроджувавсь, як птах.
I хоч моє чоло - пооране, суворе,
Хоч змучене лице, та погляд молодий,-
Ще почуття в душi розбурхане, як море,
Немовби я не знав нi горя, нi бiди.
Якби мене спитав хтось пещений i ситий,
Чи варто жити так, як я - на Колимi,
Я б вiдповiв йому,
що краще вiк прожити
На каторзi, нiж день - в духовному ярмi.
Я жив не так, як вiн, що знав лиш насолоду
И усе життя в страху догоджував усiм,
Немов бездушний черв, не чув страждань народу,
Безрiдний i чужий йому, як анонiм.
Нi, я не скнiв - я жив, хоч часто в очi смертi
Дивився й кров'ю в них плював у забуттi,-
Я пiзнавав життя в бездушностi одвертiй,
Але нiколи їй не кланявся в життi.
1954-1988
Матерi
"Жди меня, и я вернусь".
К. Симонов
Жди мене, мамо, у кожну хвилину,
Жди у жорстоку добу,-
Доки ти ждатимеш - я не загину,
Я переможу судьбу.
Жди, хоч недоля нас тяжко карає,
Жди у терпiннi, в сльозах,-
Я крiзь розлуку i вiдстань безкраю
Лину до тебе, як птах.
Жди серед ночi - до самого рана,
Жди - чи зима, чи весна,-
Може, якраз я прилину й неждано
Стукну у шибку вiкна.
Жди на Великдень, коли розговлятись
Будеш з малими дiтьми,-
Може, i я завiтаю на свято,
Наче воскреслий з тюрми.
Жди й на Рiздво - не зневiришся, мамо,
Жди - не давайся журбi,-
Може, я пошепки з колядниками
Заколядую тобi.
Жди ненастанно - у дощ i в погоду,
Жди в хуртовину й жару,-
Я повернуся до рiдного роду
И сльози тобi обiтру.
Жди, хоч почуєш, що я вже в могилi,
Не подавай за впокiй,-
Я тобi вогником на небосхилi
Сятиму в пiтьмi тяжкiй.
Жди: що б не сталось - я вирвусь з неволi,
Жди з-пiд землi й з-пiд води,-
Я переможу всi муки i болi,
Тiльки ти жди мене, жди!
1954-1988
Матерi
"Жди меня, и я вернусь".
К. Симонов
Жди мене, мамо, у кожну хвилину,
Жди у жорстоку добу,-
Доки ти ждатимеш - я не загину,
Я переможу судьбу.
Жди, хоч недоля нас тяжко карає,
Жди у терпiннi, в сльозах,-
Я крiзь розлуку i вiдстань безкраю
Лину до тебе, як птах.
Жди серед ночi - до самого рана,
Жди - чи зима, чи весна,-
Може, якраз я прилину й неждано
Стукну у шибку вiкна.
Жди на Великдень, коли розговлятись
Будеш з малими дiтьми,-
Може, i я завiтаю на свято,
Наче воскреслий з тюрми.
Жди й на Рiздво - не зневiришся, мамо,
Жди - не давайся журбi,-
Може, я пошепки з колядниками
Заколядую тобi.
Жди ненастанно - у дощ i в погоду,
Жди в хуртовину й жару,-
Я повернуся до рiдного роду
И сльози тобi обiтру.
Жди, хоч почуєш, що я вже в могилi,
Не подавай за впокiй,-
Я тобi вогником на небосхилi
Сятиму в пiтьмi тяжкiй.
Жди: що б не сталось - я вирвусь з неволi,
Жди з-пiд землi й з-пiд води,-
Я переможу всi муки i болi,
Тiльки ти жди мене, жди!
1954-1988
Невольницi
Колони й колони -
в нiмiй чужинi,
Знеможенi й гнанi, iдуть крiзь хуртечi,
Iдуть i не чують, як зори стальнi,
Неначе багнети, впиваються в плечi.
I снiг, забиваючи дух, як вогонь,
Пекельно сiче в обмороженi щоки,
Мороз, мов наїзник, примчавши вдогонь,
Бере їх в обiйми i мучить жорстоко.
Прийшли на роботу - лопати й ломи,
Гризи хоч зубами цю вiчну мерзлоту!
А вiтер кружляє у танцi зими
I б'є їх навiдлiг до сьомого поту.
Надсадно довбуть, мов надгробки свої,
Ця вiчна мерзлота -
твердiша за камiнь,-
Довбуть i тужливо у рiднi краї
Не раз, замерзаючи, линуть думками.
Так хочеться їм хоч на хвильку, на мить
У рiднiй хатинi край грубки завмерти,
Почути, як в тiло тепло струменить,
Як тануть у ньому сибiрськi замети.
Та марнi бажання -
лиш вiтер гуде
I гупають їхнi ломи та лопати,-
Як важко їм дихати й з хрипом грудей,
Задихавшись, землю весь день колупати!
I в'яне в неволi дiвоча краса,
Грубiють їх нiжнi спрацьованi руки,
Жiночiсть - i та поступово згаса,
Немов кам'янiє з нiмої розпуки.
I голод пiд серцем їх смокче, як спрут,
I холод нахабно хапає за груди...
...Колони й колони - мiльйони їх тут,
Невинних, iдуть пiд конвоєм - в нiкуди.
1954 - 1988
* * *
I в'яне в неволi дiвоча краса,
Грубiють їх нiжнi спрацьованi руки,
Жiночiсть - i та поступово згаса,
Немов кам'янiє з нiмої розпуки.
I голод пiд серцем їх смокче, як спрут,
I холод нахабно хапає за груди...
...Колони й колони - мiльйони їх тут,
Невинних, iдуть пiд конвоєм - в нiкуди.
1954 - 1988
* * *
Дивлюсь на небо - сiре, однотонне,
Як i життя в неволi, i менi
Той сiрий колiр десь у глибинi
Душi лежить i каменем холоне.
Тут сонце й те - лиш вигляне i тоне
Мов у безоднi. Хмари - крижанi,
А гори - мертвi. Тут i навеснi
Усе безбарвне, знидiле i сонне.
Ще й огорожа з дротом навкруги...
Якої треба мужностi й снаги,
Щоб вижити в цiй каторжнiй юдолi!
Я десять кiл у пеклi перейшов,
Але живу - i мрiю про любов,
Живу, хоч, може, й плачу мимоволi.
1954-1988
Безсоння
Солодка дрiмота, мов стомлена мати,
Проводить рукою по вiях моїх,
А серце, що зроду не вiдало втiх,
Товчеться - й не хоче нiяк засинати.
Дарма, що навколо - i темiнь, i грати,
Що сон вже пiвсвiту давно перемiг,
Воно безоглядно пiшло б i на грiх,
Аби хоч краплину кохання пiзнати.
Та марно воно вибивається з сили:
Куди не пiткнеться - колючi дроти,-
Чи ж можна у клiтцi пiднятись на крила?
Нi, мабуть, вiд себе йому не втекти,-
I б'ється, i рветься воно з темноти -
Куди? - i самому збагнути несила.
1954
* * *
Я без любовi нидiю i гину,
Закинутий в холодну чужину,
Мабуть, я в тому холодi й засну,
Не вiдiгрiвши серця до загину.
Я дотепер пiзнав лише полинну
Гримасу долi - каторгу страшну:
Без просвiтку i спочиву тягну
Тягар життя, як воза в хуртовину.
Лiта, немов поваленi хрести,
Вростають в душу болем самоти -
Я до землi згинаюся пiд ними.
Але iду. Не падаю. Несу.
В любовi я сповiдую красу -
Вона мене до вiку берегтиме.
1954-1988
Немає коментарів:
Дописати коментар